Політичний режим та його особливості в умовах розвитку сучасної України

Оптимальним співвідношенням  між владними інститутами є чіткий розподіл виконавчої та законодавчої влади (США); сильний однопартійний  уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Велика Британія); верховенство парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція, Швейцарія).

Найбільш невдале  співвідношення між гілками влади  може виникнути при сильних повноваженнях парламенту порівняно з виконавчою владою у політично неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України) або за обмеженої прерогативи парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (сучасні Білорусь, Росія).

Отже, різні  комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, а також масштаби модернізаційних перетворень [9, c. 68].

Політичний  режим залежить також від співвідношення повноважень між державними, регіональними і місцевими владними структурами. У сучасних умовах централізоване державне управління є неефективним, тому процес децентралізації набуває універсального значення. Ступінь децентралізації, як свідчить досвід європейських держав, залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території та кордонів, правової і громадської культури населення.

Відносини між  державою і партіями передбачають різноманітні їх взаємовпливи. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. Виходячи з істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, джерела їхнього фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, не підконтрольними державі, то їх уже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.

Для з'ясування істотної ознаки політичного режиму має значення вивчення відносин між  партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною  масою, механізмів політичної мотивації, закладених в організаційній структурі партії. Нестача сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у власних інтересах.

Важливою рисою  політичного режиму є відносини між правлячою елітою та опозицією. Тут беруться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. В умовах недорозвиненої партійної системи опозиційні сили не спроможні достойно витримувати конкуренцію з правлячою державною верхівкою [8, c. 490].

Співвідношення  виборчої системи і форми державного правління дає змогу найбільш точно відобразити істотні ознаки сучасних демократичних політичних режимів. При цьому ефективність кожної виборчої системи залежить від форм державного правління і політичної культури. Найефективнішою є пропорційна преференційна виборча система із застосуванням регіональних списків у парламентській республіці. У перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію.

Якщо громадськість  здійснює цивілізований тиск на політичну  владу з метою захисту своїх  інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, внаслідок чого зростає рівень партійної конкуренції. У разі домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних у майновому, фінансовому чи ідеологічному розумінні, партії, прикриваючись "народними інтересами", апелюють до народних інстинктів, а насправді змушені виражати стратегію монопольних груп. Прискорювачем партійної конкуренції виступає соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу.

У відносинах держави  і груп тиску важливо створити рівні правові умови для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального партнерства, легального лобіювання інтересів, спрощення процедури законодавчого розв'язання конфлікту і забезпечення доступу громадян до об'єктивної інформації про політичне життя. Основними елементами громадянського суспільства є вільні ЗМІ, вільні університети (зі статусом автономії) і групи тиску як репрезентанти громадських інтересів [16, c. 112].

Отже, серед  науковців не існує єдиної думки  та підходу до визначення терміну  політичного режиму, а також його ознак. Проте більшість вітчизняних авторів схиляються до думки, що політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві. Політичний режим характеризується цілою низкою як загальних ознак, так і спеціальних, притаманних саме нашій державі.

Розділ  ІІ. Історіографія вчення про політичний режим

Дослідження політичного режиму

Перші відомості  про дослідження політичного  режиму (хай і досить туманні) належать древнім грекам та римлянам. Недивно, що й термін демократія має грецьке  походження. Саме тут сформувалася думка про владу народу і здійснення останньої в народних інтересах, а узурпацію та концентрацію влади в руках однієї особи (групи осіб) як владу, яка за своєю суттю не є народною. Античний філософ Арістотель, наприклад, подавав два критерії, за якими можна провести класифікацію державного режиму: по тому, в чиїх руках влада і по тому, як ця влада використовується.

Впродовж середньовіччя  особливої уваги вченням про  політичний режим не приділяли. Проте  інтерес до такого явища зріс у  ХVІІІ – ХІХ ст. і пов'язаний із такими іменами, як Т. Гоббс, Є. Бєрк, Ш. Монтеск’є, А. де Токвіль, Ф. Фергюсон, Б. Констант, Дж. Мєдісон, К. Маркс, М. Вебер, К. Попер, Д. Кола, Ф. Бенетон, Р. Арон, Р. Даль, Е. Вятр та інші.

В Україні дана проблематика активно опрацьовувалась такими вітчизняними політологами і соціологами, як О. Гарань, В. Горбатенко, А. Колодій, П. Кутуєв, М. Михальченко, І. Бекешкіна, С. Рябов, М. Рябчук, В. Полохало, Ф. Рудич, М. Сазонов, О. Фісун. Широкий комплекс проблем посткомуністичного модифікування влади висвітлюється російськими вченими М. Афанасьєвим, К. Гаджиєвим, В. Гєльманом, Л. Гудковим, В. Рукавішниковим, І. Клямкіним, Ю. Левадою, М. Ільїним, О. Мельвілем, І. Пантіним, Л. Шевцовою, О. Яницьким.

У сучасному  світі можна говорити про 140-160 режимів, які незначною мірою відрізняються один від одного. Відтак виникає необхідність у вивченні їх спільних та відмінних ознак і класифікації за певними критеріями [11, c. 87].

Основні підходи до вивчення політичних режимів

Органічна єдність трьох політичних інститутів – політичної організації суспільства, системи методів здійснення влади і системи прав і свобод - утворюють нове політичне явище - політичний режим.

Політичний  режим зумовлюється трьома основами. Економічною виступає власність на основні засоби виробництва: у чиїх руках власність - в умовах того класу і створюються сприятливі умови політичного життя. Політичної - служить держава. Наділена законодавчою і виконавчою владою, вона встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний можновладцям. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, яка стверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою.

У політичній науці  склалися дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, чи інституційним, підходом, інша - з соціологічним. Відмінності між ними вельми істотні, хоча аж ніяк не нездоланні.

Політико-правовий (інституційний) підхід. Вчені, що представляють даний напрямок політичного аналізу, схильні до ототожнення поняття "режим" з поняттям "форма правління чи державного устрою".

"Політичний  режим є система або форма  правління", пише, наприклад, американський дослідник К. Бекстер. Така постановка питання є традиційною і була характерна також для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися саме як форми правління, а сам термін "політичний режим" вважався частиною категоріального апарату конституційного права та зв'язувався з особливостями поділу державної влади і співвідношенням її гілок. Відповідно виділялися: режим злиття влади (абсолютна монархія), режим поділу влади (президентська республіка) та режим співпраці влади (парламентська республіка) [13, c. 132].

До цієї групи  політичного аналізу приєднуються і неоінституціональні розробки (Ф. Ріггс, Р. Бейкер та ін.), нерідко зв'язують своє походження з ім'ям найбільшого американського політолога Г. Лассуелла.

Особливість розуміння  режиму Лассуеллом полягає в тому, що режим розглядається ним як спосіб упорядкування, легітимації політичної системи. За словами вченого, «режим» (форма правління, політичний порядок) являє собою зразок політичних форм. Режим функціонує для того, щоб звести до мінімуму елемент примусу у політичному процесі.

Лассуелл протиставляє поняття "режим" поняттю "правління", яке, з його точки зору, містить у собі «шляхи розподілу та реалізації контрольних функцій в політиці». Таке розуміння, по-перше, пов'язує режим, головним чином, з конституційними діями, а по-друге, відмовляє військовим диктатурам в праві називатися режимами [15, c. 83].

Соціологічний підхід. Прихильники цього напрямку аналізу режимів приділяють першорядну увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально і не є обов'язковими відповідно до запропонованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. Режим розглядається не тільки як форма правління або державного устрою і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато більш широкому значенні - як баланс у взаєминах соціального і політичного. Сам термін «режим» («порядок») з часу виходу у світ роботи А. Токвіля «Старий порядок і революція» володіє тут абсолютно іншим смисловим значенням.

В рамках соціологічного аналізу режимів є значна різноманітність позицій. Якщо перший напрямок політичного аналізу схильний ототожнювати режими з формами правління або державного устрою, то представники другого нерідко не проводять жодних розмежувань між політичними режимами і політичними системами. Кожен режим покоїться на відповідній системі соціальних підстав, і тому перехід може відбутися лише в тому випадку, якщо зазначені підстави приймаються в розрахунок.

Характерне  в цьому відношенні визначення політичного  режиму належить М. Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої », а в іншому – як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». У цьому ж стилі витримано і визначення послідовника М. Дюверже Ж. - Л. Кермана: "Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період". Нарешті, ще одне формулювання поняття "режим", що належить перу американських дослідників Г. О'доннела і Ф. Шміттера: режим є "сукупність структур, явних або прихованих, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових постів, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними чи невідповідними, що використовують ними ресурси і стратегії з метою отримання бажаного призначення" [5, c. 37].

У вітчизняній  науці також набула поширення  позиція (сформульована Ф.      Бурлацьким і А. Галкіном), згідно з якою "для визначення політичного режиму               необхідно співставлення офіційних, у тому числі конституційних і правових норм з реальним політичним життям, проголошених цілей - з дійсною політикою". Подібно представникам західної політичної соціології, Ф. Бурлацький та А. Галкін пов'язують аналіз режимів не тільки з виявленням моделей поведінки, але й соціальної природи політичної влади. У сукупності ж вивчення режиму вимагає, на їхню думку, відповіді на такі запитання: «які угруповання пануючого класу перебувають у керівництві державою; яким методам панування і управління віддається перевага - прямим, насильницьким або непрямим, демократичним; які партії або партійні коаліції виступають керівною силою; чи допускається і в яких межах діяльність інститутів соціальної боротьби і тиску, зокрема опозиційних, революційних партій, профспілок та інших форм об'єднань трудящих; яке положення особистості в державі і т. п.» [10, c. 482].

Для класифікації політичних режимів використовують також підхід, запропонований французьким політологом Е. Шилзом, який розрізняє п'ять типів режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, які негативно ставляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).

Ще один підхід до типологізації політичних режимів  запропонував А. Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний (США); парламентсько-мажоритарний (Велика Британія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентсько-пропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентсько-пропорційний (країни Латинської Америки).

На думку  А. Лейпхарта, найвищі показники  демократичності (представництво жінок  у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) й економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені у країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі — при президентсько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все — від ступеня цивілізованості всього суспільства [7, c. 212].