Політичний режим та його особливості в умовах розвитку сучасної України

 

Згідно статті 1 Конституції України Україна  є  суверенна  і незалежна,  демократична, соціальна, правова держава [1, c. 5].

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

- Конституційні  ознаки (виборність найважливіших  органів політичної влади, юридична  рівність громадян, гарантії прав  меншості, багатопартійність і т.д.);

- Процесуальні  ознаки (транзитивність, розбудова  демократичної держави і т.д.);

- Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.) [10, c. 582].

Щодо визначення типу політичного режиму України  існує велика кількість думок, але  єдиним вірним шляхом у вирішенні  суперечностей навколо цього  питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм - це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між "зовнішнім фасадом" сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України  характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, - це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв'язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Політичний  процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні "партії влади", що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму). Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз політичного режиму України, може бути здійснений у рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля, електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної демократії Г.О'Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.

Л.Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод. Електоральні демократії, на відміну від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і участь мали сенс. Разом з тим вони не приділяють багато уваги базовим свободам і не намагаються включити їх до реальних критеріїв демократії. Проміжні концепції, розташовані у межах континууму між електоральною і ліберальною демократіями, включають до критеріїв демократії базові громадянські свободи (право на відверте вираження своїх поглядів і свободу об'єднання), але допускають серйозні обмеження прав громадян. Так, в Україні громадянські свободи ураховуються переважно у тій мірі, в якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, на відміну від французької чи англійської моделей ліберальної демократії, де вони є необхідними компонентами демократії, що гарантують реалізацію більш широкого кола демократичних функцій. Політичні режими, до яких за своїми характеристиками подібний український, називаються режимами напівдемократії. Саме вони дозволяють розібратися у динаміці режимного виміру і процесах розвитку демократії посткомуністичних суспільств, зокрема, України [5, c. 73].

Близькою до них є модель делегативної демократії Г. О'Доннелла, яка виходить з того, що політичні режими у суспільствах перехідного типу є демократичними з точки зору формальних процедур, але вони не претерпівають змін у напрямку ліберальної демократії. Характерними ознаками делегативної демократії є домінування виконавчої влади над представницькими органами; наявність непрямого контролю виконавчої влади над ЗМІ; нейтралізація чи усунення реальних і потенційних центрів опозиції; патронаж над громадськими об'єднаннями з боку виконавчої влади в обмін на публічну підтримку ними останньої; збереження певної автономії політичного суспільства; відсутність прямих обмежень громадянських прав і свобод. Майже всі перелічені характеристики притаманні й українському політичному режиму. Всенародно обраний президент на свій розсуд користується делегованими йому владними повноваженнями, що призводить до перетворення українських виборців аж до наступних виборів на пасивну аудиторію. А оскільки в державі мають місце спроби впливу на політичну конкуренцію з боку влади, то політичний режим України набуває напівконкурентного змісту [10, c. 614].

До того ж  в Україні наявні обмеження свободи  слова (що останнім часом не раз зазначали міжнародні організації), тенденції до збільшення владних повноважень президента, клієнтурні моделі голосування та здійснення влади, ігнорування критики з боку опозиції чи інститутів громадянського суспільства. В цілому дані ознаки не є повними характеристиками авторитарного режиму, тож, мова йде про авторитарний синдром в Україні.

За сполукою конституційних ознак український  політичний режим є змішаним за типом, бо поєднує мажоритарну і пропорційну  виборчі системи з президентською формою правління. Така спроба поєднання  характеристик політичних режимів  в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при президентському правлінні уряд призначається президентом, а не парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва, майже немає стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно управляти, не маючи підтримки парламенту. У свою чергу парламент не несе відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі [9, c. 42].

Таким чином  політичний режим України можна  визначити як напівдемократичний електоральний  режим з делегативною характеристикою  і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід'ємною характеристикою є авторитарний синдром.

Відповідно  до теорії А.Лейпхарта, оптимальним  політичним режимом для України, якщо вона, звісно, хоче бути демократичною державою, має бути співсуспільна демократія, що характерна більшості європейських країн, і яка виявилась більш-менш нейтральною по відношенню до категорій "західних" і "незахідних" типів демократії, що особливо важливо у неопатримоніальному вимірі пострадянських країн. Ця теорія застосовується до суспільств, що характеризуються розподілом на сегменти. Сегменти можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного, етнічного, національного та ін. характеру. Основною метою співсуспільної демократії є вирівнювання протиріч та створення системи обмежень і противаг для великої кількості політичних еліт, а основною ознакою - співпраця еліт [5, c. 94].

Отже, для політичного  режиму України характерні риси як демократичних, так і антидемократичних  режимів. Наша держава має два можливі способи розвитку: в сторону демократичних перетворень, або ж узурпування влади і встановлення контролю можновладців над народом. Невирішеним і важко передбачуваним лишається на сьогодні питання: який же шлях обере для себе Україна?

 

Висновки

 

Отже, проаналізувавши  історію досліджень політичного  режиму, дослідивши підходи до його розуміння, розглянувши позитивні  і негативні сторони різних видів  державних режимів можна дійти  висновків, що політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві. Витоки дослідження політичного режиму сягають ще Стародавньої Греції і пов’язані з іменем Арістотеля.

Поштовхом до подальшого вивчення цього питання стали  буржуазні революції і повалення  старих феодальних порядків. До дослідників  цього часу слід віднести Ш. Монтеск’є, А. де Токвіля та інших. Плюралізм думок і поглядів призвів до формування двох найпоширеніших підходів до розуміння політичного режиму: інституційного (політико-правового) і соціологічного. Проте окремі підходи відстоювали також А. Лейпхарт, Е. Шилз та інші. Серед вітчизняних дослідників цієї теми потрібно віддати належне О. Гараню, В. Горбатенку, А. Колодію,               П. Кутуєву, М. Сазонову, О. Фісуну та іншим. Всі вони сходяться в думках, що політичні режими можна поділити на дві категорії: демократичні та антидемократичні. До демократичних належать демократично-ліберальний, демократично-консервативний та демократично-радикальний.

Прихильники ліберального режиму надто поблажливі, радикального - за рішучі зміни, консервативного - захисники  старого, противники змін. Серед антидемократичних режимів можна виділити тоталітарний та авторитарний. Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота політичної влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи, проте допускається існування опозиції, є деяка свобода дій щодо економічної, духовної та інших сфер життєдіяльності. Проте не можна чітко провести межу і визначити політичний режим певної держави чітко демократичним чи антидемократичним. Зазвичай політичний режим держави поєднує в собі риси декількох режимів. Відповідно до цього й виділяють анархо-демократичний (охлократичний), олігархо-клановий та інші режими. Що ж до України, то у статті першій Конституції України зазначено, що «Україна  є  суверенна  і незалежна,  демократична, соціальна, правова держава». Проте всебічний аналіз політичного режиму України дає підстави вважати, що помимо демократичних ознак він містить елементи авторитаризму та інших видів режимів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаних джерел та літератури

 

1. Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.
2. Авер’янов В. Б. Державне управління: теорія і практика. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 385 с.
3. Бабкіна О. В. Політологія: Навчальний посібник. - К.: ВЦ, 2006. - 568 c.
4. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навчальний посібник. – К.: АМУУП, 2000. – 200 с.
5. Боровський О. О. Політичний режим як об'єкт соціологічного дослідження: дис. канд. соціол. наук: 22.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К.: Знання, 2004. – 175 с.
6. Гелей С.Д. Політологія: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2001. - 384 с.
7. Дзюбка І.С. Політологія: Підручник. – К.: Вища школа, 1998. – 304 с.
8. Зайчук О. В. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006.- 688 с.
9. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 307 с.
10. Кульчицький В.С. Історія держави і права України. – К.: Ін Юре, 2007. –  624 с.
11. Погорілко В. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.: Наукова думка, 2000. – 676 с.
12. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. - Х.: Консум, 2001. - 656 с.
13. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). – Х.: Право, 1996. – 164 с.
14. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права. – Х.: Право, 2009. – 572 с.
15. Шляхтун П.П. Політологія: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 2005. - 576 c.
16. Юрій М.Ф. Політологія : Навчальний посібник . - К.: Дакор, 2006. - 416 c.