Поняття та ознаки правопорушення

Протиправність відрізняє  правопорушення від порушень інших  соціальних норм – релігійних, моральних, корпоративних тощо. Справді, все  соціальні норми у тому чи іншою  мірою мають ознаками реальності, шкідливості, винності, карності; що стосується протиправності – це винятковий атрибут правопорушень;

4) За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини (душевнохворий не усвідомлює наслідків) [16, с. 244];

5) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам [18, с. 186]

Нині універсальним  принципом є презумпція невинності: кожен вважається невинуватим у  вчиненні правопорушення, доки його винність не буде доведено у встановленому законом порядку;

6) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа повинна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення;

7) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального характеру. Контролюючі можливості державиполягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника [16, с. 187];

8) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

М.В.Цвік властивості ознак правопорушення характеризує загальними рисами правової поведінки [14, с. 212].  За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиніє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється в результаті прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Юридична ознака правопорушення полягає у його протиправності. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичнийфакт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".

РОЗДІЛ 2

Склад правопорушення

Перераховані вище ознаки правопорушень основні, але далеко не всі. Окрім них існують й інші хоча й менш важливі. Всі вони узагальнені у виробленому юридичній науці понятті „склад правопорушення”, за допомогою якого групуються й описуються ознаки останнього. Категорія складу правопорушення найбільш детально й повно розроблена в науці кримінального права, що найбільш стосується складу злочину. Однак він має й загальноправове, загальнотеоретичне значення, використовується з певною специфікою в різних галузях права.

Поняття „правопорушення” і „склад правопорушення” дуже тісно взаємозв’язані, але не тотожні. Коли люди стикалися з різним родом шкідливих діянь, вони першочергово фіксували в своїй свідомості, а потім і в законі їх багатогранні ознаки: риси суб’єкта діяння, самого діяння, відношення суб’єкта щодо скоєного, предмет посягання, а також наслідки скоєного антисоціального діяння. Тим самим поступово виділялись елементи, які складали зміст кожного соціально значущого вчинку людини. Узагальнення таких ознак призвило до появи загальнотеоретичної категорії складу правопорушення.

Категорії „правопорушення” і „склад правопорушення” є одинаково науковими абстракціями, яке відображає реальне, життєво правову поведінку особи. Але рівень і характер їх різні. Якщо склад правопорушення фіксує ознаки, притаманні кожному конкретному провопорушенню, то категорія правопорушення відображає його соціальну значущість, відношення до ньго із сторони суспільства і держави в цілому  [19, с.47].

Поняття „правопорушення” дає змогу більш глибше пізнати  дане соціальне явище. Суспільство  зацікавлене не тільки в нормативній фіксації небезпечних явищ, але й пізнання їх соціальної природи.

Склад правопорушення –  наукова абстракція, яка відображає систему найбільш загальних, типових  та істотних ознак різних видів правопорушеннь. Ця система ознак необхідна і  достатня для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності [22]. Відсутність хоча б однієї з них виключає можливість притягнення особи до відповідальності.

Ці принципи достатні тому, що для притягнення особи  до відповідальності не треба з’ясовувати інших, додаткових ознак.  
До числа обов’язкових елементів кожного складу правопорушення відносяться: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єктом правопорушення визначаються суспільні відносини, які регулюються і охороняються правом. Безоб’єктних правопорушень не існує. Правопорушник своїми діями чи бездіяльністю руйнує складений у суспільстві правопорядок, який забезпечується правовими нормами .

Суспільні відносини  є складним явищем соціальної дійсності  що складається з різних елементів. До них відносяться і суб’єкти, які виступають сторонами відосин, і об’єкти, по відношенню до яких встановлюються взаємозв’язки, що регулюються правом, і діяння сторін, і сама правова норма як форма реальних правовідносин. На них й направлене конкретне посягання [12, с.371. ].

В цих взаємозв’язках можна виділити й безпосередній  об’єкт правопорушення. Наскільки багатогранні відносини, настільки багатогранні й безпосередні об’єкти правопорушень [14, с. 213]. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні та інші інтереси й права суб’єктів права, державний і суспільний лад, екологічний стан навколишнього середовища, життя, честь, тощо.

Об’єктивна сторона  правопорушень являє собою його зовнішню характеристику, зовнішній  опис вчиненого особою протиправного діяння. В якості елементів, що складають об’єктивну cторону правопорушення вважають: а) саме протиправне діяння чи бездіяльність; б) завдана шкода даним діянням чи бездіяльністю суспільним відносинам; в) наявність причинно-наслідкових взаємозв’язків між вчиненим правопорушенням і наступившою шкодою; г) час, місце та інші обставини під час яких було вчинене протиправне діяння; д) способи й прийоми скоєння правопорушення [21, с. 263].

Посягання на об’єкти, що охороняються суспільством і державою можуть здійснюватися тільки в формі волевого вчинка (діянням чи бездіяльністю), тобто людина сама в наслідок своїх внутрішніх переконань, не залежно від зовнішніх факторів, може вчиняти ті чи інші дії або навпаки, свідомо їх не виконувати (бездіяльність). Думки, почуття, рефлекторні рухи людини, інстиктивні прояви не можуть кваліфікуватися як правопорушення тому, що право не взмозі передбачити і контролювати їх направлення, регулювати за допомогою правових установ.

Правопорушенням може вважатися  лише те діяння людини, коли вона при досягненні поставленої цілі контролює свою поведінку, виражає в ній свою волю. Тому не являються правопорушенням діяння людини, здійснені проти його волі під впливом фізичного насильства чи непереборної сили.  
Правопорушення вчиняється як активним діянням, та і протиправною бездіяльністю особи, яке пов’язане з не виконанням обов’язків, покладених на неї безпосередньо нормативно-правовим актом або договором [21, 264].

Своєю вольовою протиправною поведінкою правопорушник завдає шкоди  особистим, колективним, державним або суспільним інтересом. Ця шкода може мати як майновий характер (крадіжка, знищення майна, втрачена вигода), так і не майновий (нанесення тілесних ушкоджень, наклеп, втрата можливості здійснити право).

Слід зазначити, що протиправне діяння не завжди призводить до настання реальних шкідливих наслідків. Воно протиправне саме по собі і може бути пов’язане лише зі створенням небезпеки заподіяння тієї чи іншої безпосередньої шкоди. До таких діянь можна віднести: різноманітні екологічні правопорушення, порушення службовими особами техніки безпеки, протипожежних правил і т. ін. Тому розрізняють не тільки реальний, але і формальний склад правопорушень.

Залежно від того, чи пов'язується закінчення правопорушення з настанням  суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків діяння, чи ні, розрізняють: а) правопорушення з формальним складом, для якого обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є лише суспільно небезпечне (шкідливе) діяння; б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченим з моменту настання зазначених у нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків [12, с.372].

Для класифікації того чи іншого протиправного діяння, як правопорушення, необхідно встановити прямий причинно-наслідковий  зв’язок між діянням правопорушника і суспільно шкідливими наслідками, які настали в наслідок вчинення цього діяння. При відсутності такого зв’язку діяння класифікується як казус (випадок) [22]. 

Зв’язки між різними  явищами соціальної дійсності можуть бути як необхідними, так і випадковими. Правопорушник, який вчинив протиправне діяння, повинен усвідомлювати його суспільно небезпечний характер і передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Тому, зв’язок між поведінкою правопорушника і її наслідками повинна бути не випадковою, а необхідною, яка закономірно випливає із протиправної поведінки.

Застосовуючи право  державний орган, коли виносить рішення  по справі, повинен встановити характер всіх цих зв’язків, всесторонньо аналізувати  фактичні обставини правопорушення. Інколи ця діяльність являє собою доволі складну проблему.

Суб’єктом правопорушення визнаються деліктоздатні, осудні особи, які досягли певного віку, з  якого настає можливість нести цією особою юридичну відповідальність за свої протиправні діяння. Це можуть бути як фізичні так і юридичні особи [13, с. 201.]. 

Законодавець, беручи до уваги психологічні здібності людини, рівня його свідомості, волі, ступеня  суспільної небезпеки правопорушення і правопорушника, встановлює певні  межі соціальної зрілості індивіда. Індивід, здійснюючи протиправне діяння, стає суб’єктом правопорушення, а потім і відповідальності, при умові його здатності правильно усвідомлювати соціальне значення своєї поведінки.

Вимоги до суб'єкта правопорушення: - досягнення особою певного, прямо  визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку); -осудність — здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення [14, с.214.].

Справа в тому, що поведінка  людини, усі її вчинки, у т.ч. й  пртиправні, визначаються та контролюються  свідомістю та волею. Отже, свідомість і воля – основні психічні функції  людини, і вони обумовлюються в  кінцевому результаті суспільним середовищем, умовами матеріального життя суспільства. Активність свідомості та волі особи виявляється, зокрема, у тому, що вона має можливість вибору поведінки, усвідомлюючи свої дії та їх наслідки. Людина здатна обирати між суспільно корисними діями та вчинками, що становлять суспільну шкідливість чи небезпеку, розуміючи характер того, що вона вчинює.

Встановлені українським  законодавством межі соціальної зрілості правопорушника доволі відносні і відрізняються  широким діапазоном. Прийнято вважати, що соціальна значущість об’єктів, які охороняються кримінальним законодавством, адекватно усвідомлюється індивідами з 16 років, а деякі через їх особливу цінність з 14 років [4, ст.22]. Тому для забезпечення охорони й безпеки цих об’єктів застосовується охоронна функція кримінальних правовідносин. 

Цивільне законодавство  встановлює відповідальність в повному  об’ємі з 18 років, неповна – з 14 років [6, ст.30]. В адміністративному, трудовому та інших галузях права суб’єктами правопорушень вважаються особи, яким виповнилось 16 років [2,3]. 

Цікавим моментом є те, що в різних галузях права по різному  визначаються суб’єкти правопорушень. Так, в п.1. ст.18 Кримінального кодексу України [4] зазначено, що суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Аналогічним суб’єктом характерезується і адміністративне право [3] . На думку прфесора Матузова [24, с.582-594.] це пояснюється тим, що адміністративне і кримінальне право із обов’язковою необхідністю індивідуалізації відповідальності і покарання визнає тільки індивідуального правопорушника. Проаналізувавши це, можна сказати, що коли особа своїми безпосередніми активними діями чи бездіяльністю завдає шкідливості чи небезпеки охоронюваним об’єктам, вона повинна нести відповідальність за свої вчинки самостійно. Відповідно до цього, А вже якщо протиправні дії вчиняє юридична особа, то і відповідальність повинна нести відповідна юридична особа. Але через інститут співучасті розглядаються й колективні суб’єкти правопорушень (банда, злочинна організація). Цивільне законодавство [6] визначає як індивідуальних (фізичні особи), так і колективних (юридичні особи) правопорушників. Це пояснюється тим, що такі правопорушення як злочин чи проступок можуть вчинятися тільки конкретними особами, а делікти – як особисто так і групою осіб (юридичні особи), тому і відповідальність настає для тих суб’єктів, які його вчинили.