Поняття та ознаки правопорушення

Ще одним важливим елементом складу правопорушення є  суб’єктивна сторона. Вона характерезується психічною діяльністю особи по сприйняттю всіх зовнішніх елементів правопорушення в момент його вчинення [14, с.216]. Ставши особистістю і отримавши здатність правильно орієнтуватись в навколишній дійсності, людина свідомо оцінює і направляє свою діяльність. В його соціально значущих вчинках проявляється воля, яка спрямована на досягнення тих чи інших цілей. При цьому, переступивши закон, порушуючи його приписи, індивід повинен усвідомлювати, що своєю поведінкою завдає шкоди державі або особі, нехтує суспільними інтересами, тобто скоює винні, протиправні діяння. В іншому випадку його дії можна прирівнювати до стихійних, руйнівних сил природи, які не залежно від шкоди, не можна оцінювати з позиції права.

Таким чином, із суб’єктивної сторони кожне правопорушення харакиерезується наявністю вини. В якості його допоміжних елементів в навчальній і науковій літературі розглядаються мета і  мотив вчинюваного протиправного діяння. Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини. Мета - це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне. Їх називають факультативними, іншими словами, не завжди необхідними для визнання того чи іншого діяння правопорушенням елементами. Прикладом використання таких елементів може служить класифікація ряду злочинів, вчинюваних в економічній, фінансовій і деяких інших сферах суспільного життя. Для визнання такого, наприклад, протиправного діяння, як обман особи “шляхом використання вигаданого ім’я або вигаданої посади чи стану, або шляхом зловживання посадою чи станом, або шляхом використання обманних діянь”, в якості шахрайства необхідно окрім всього іншого наявність корисних цілей [13, с. 201.]. 

Як вже говорилось вище вина відіграє основну роль в суб’єктивній стороні правопорушення, тобто психічне відношення особи щодо скоєного. Ступінь цієї вини разом з мотивом і метою правопорушення встановлюється правозастосовчим органом на основі конкретних матеріалів справи і залежить від характера оцінки правопорушником своїх дій і передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки. 

Розрізняють дві основні  форми вини: умисел і необережність. При чому умисел буває прямим і  непрямим. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дія або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Щодо необережності, то воно буває двох видів: самовпевненість  та недбалість. Самовпевненістю називається  те діяння особи, де вона передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Недбалість виражається в тому, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.  
Інколи на практиці пред’явлене звинувачення суб’єкту, котрий не тільки не хотів, але й не міг і не повинен був передбачити настання небезпечних наслідків (казус). Така позиція правозастосовчого органу дістала назву „об’єктивна осудність”. 

РОЗДІЛ 3

Види правопорушень  за законодавством України

Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації правопорушень. Види правопорушень  – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду [21, с.264].

 Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і проступки; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колективні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля) .

Найбільш поширеною  класифікацією правопорушень є  їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і ін.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного [23, с.132].

Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана  найбільша небезпека для суспільства  і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному  законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів. Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнання того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто [12, С.374. ]. .

Традиційно  злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим під загрозою покарання. Офіційне поняття злочину дається у ст. 11 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.” [4].

Для того, щоб  правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом [12, с.374. ]. Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що  настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Друга ознака злочину  – кримінальна протиправність –  указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином. 

Третя ознака –  винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини  в законі існують певний вид і термін покарання.

Є різні позиції  щодо відмежування злочинів від інших  правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Якщо у правопорушенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином [23, с.132].

Кримінальним  законодавством передбачено кілька видів злочинів: 1) Особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.); 2) Тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголошення державної таємниці та ін.); 3) Менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим становищем тощо); 4) Злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над державною символікою, незаконне полювання тощо) [4, ст. 12].

 Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.

Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для суспільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш самостійні сторони правопорядку.

Якщо одне не суспільно шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т.) Вцих випадках особа може нести одночасно відповідальність різних видів:цивільно-правову і адміністративну, адміністративну і дисциплінарну,крім випадків, коли закон прямо це забороняє. Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.

Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають  на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо [21, с.265]. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.

Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які   завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності [23, с. 134].

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за якузаконодавством передбачено адміністративну відповідальність [3].

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність.

Важливою ознакою  адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою. 

Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).

 Наступною  ознакою є вина, тобто психічне  ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необережної.

Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує  злочин – так само воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки [17, с.138]. Адміністративне правопорушення переростає узлочин: якщо адміністративний проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.

Із співвідношення відповідних статей кримінального  законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адміністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єкти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримінального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єктів.

Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників – догана і звільнення [2]. Робота деяких категорій працівників пов’язана з підвищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дисципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та ін.)

Цивільно-правові проступки  – це суспільно небезпечні порушення  майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права [21, с.265]. На відміну від злочинів, цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою правовідновлюючі заходи.

Цивільно-правова  відповідальність носить в значній мірі компенсаційний характер. Головна мета цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної і адміністративної – не покарання чи перевиховання, а відшкодування завданих збитків, оскільки цивільне порушення завдає шкоди насамперед конкретній фізичній чи юридичній особі.

Конституційні проступки – завдають шкоди державному ладу; його об’єктом є закріплені Основним Законом порядок організації та діяльності органів державної влади і глави держави, порядок утворення інших органів держави, форма правління та устрій держави [21, с. 266], отже, об’єктом такого проступку можуть ставати форма або апарат держави; ним можуть бути також конституційні права людини.