Правовий статус особистості

      Права і свободи людини і громадянина  визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. 3 ст. 24 Конституції України). Рівність прав і свобод людини й громадянина проголошується Конституцією України безпосередньо діючою, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції України).

      Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції  України) полягає в тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути і обов’язків без прав. Лише в процесі реалізації обов’язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов’язки.

      Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні нових змін до них не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод людини.

      Отже, під правовими принципами, що визначають правовий статус особи розуміють  загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції  визначаються основні права, свободи  і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Структура правового статусу особистості

      2.1. Права, свободи та обов’язки особистості

      Історія ідеї прав людини бере свої витоки в  давнині. Але активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII—XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у теорії природного права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, ПІ. Монтеск'є утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини.

      Історія розвитку ідеї про права людини —  це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних  теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).

      У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася  новими фарбами завдяки підняттю її на конституційний рівень.  

      В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав.

      У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася  теорія трьох поколінь прав людини.

       1) перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Воно є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

      Відлік  першого покоління прав людини можна  вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

      2) друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних та культурних прав — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни.

      Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

      3) третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце.

      Становлення третього покоління прав людини (права  людини — частина прав людства) пов'язано  з національно-визвольним рухом  країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем  після Другої світової війни. Останні  призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

      Права людини - це та соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.³

      З одного боку - свобода людини – це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віросповідання, свобода вибору.

      Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов'язків і по відношенню до суспільства, і по відношенню до співгромадян. Тому обов'язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

      Якщо  права – це мірило можливої поведінки, то обов'язки - мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов'язки нерозривно пов'язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Іншими словами обов’язок - це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

      Обов’язок характеризується такими рисами:                                                        1) юридичний обов’язок – це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов’язок  - це завжди певне обмеження  прав людини. Людина повинна коритися  певним правилам, щоб у здійсненні  своїх прав і свобод не завдавати  шкоди іншим людям. Необхідність  установлення обов’язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами;

3) виконання  обов’язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність. 

      2.2. Законні інтереси  особистості

      Згідно  з цим визначенням ніхто не має права вказувати, який саме вибір слід зробити людині, ніхто не може обмежити цей вибір. І тільки сам громадянин вирішує, як, у яких формах реалізувати приналежну йому свободу совісті.

      З поняттям і змістом прав і свобод тісно пов'язані законні інтереси особистості. Законні інтереси особистості – це юридично значимі і юридично виправдані домагання людини до соціальних благ. Законні інтереси захищаються державою, законом поряд з правами та свободами. На відміну від прав і свобод зміст законного інтересу не визначений конкретно законодавцем.  

      В  юридичній  літературі наводяться  різні класифікації поняття  законних  інтересів. Зазвичай  їхніми  критеріями  є  регламентація інтересу  правом  або  згадування  інтересу  в тексті юридичних норм. Відповідно до  критерію  регламентації інтересів правом поняття законних інтересів прийнято поділяти на дві великі групи.

      До  першої групи належать законні інтереси,  реалізація яких урегульована нормами права. Реалізація цих інтересів досягається за допомогою  наданих  об’єктивним  правом правових  засобів:  за  допомогою  норм об’єктивного права й суб’єктивних прав, що виникають на  їх основі. Таким чином, виходить,  що  суб’єкт  соціальних  відносин  для реалізації  своїх  інтересів  одержує  юридичний  службовий  інструмент,  можна  сказати, що інтереси здобувають “правову оболонку”, тим самим реалізація (охорона,  захист)  інтересів  має  місце  в  рамках  наданої суб’єктивним  правом  можливої  поведінки управомоченого суб’єкта.

      До  другої  групи належать  законні інтереси,  які не  опосередковані правовими нормами. Виходить, що в цьому випадку мова йде про звичайні  фактичні (соціально-економічні) інтереси, які не набули “правову оболонку” у вигляді норм права й виникаючих  на  їхній основі  суб’єктивних  прав  та обов’язків. 

      2.3. Громадянство

      Громадянство  є засобом інституціоналізації  принципів взаємовідносин держави  і особи. Стан громадянства створює  взаємні права і обов’язки.

      Громадянство  України – постійний правовий зв’язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов’язках.

      Громадянство  в Україні регулюється Конституцією, Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України.

      Громадянство – це особливий правовий зв’язок між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов’язки.

      Громадянство  України визначає постійний правовий зв’язок особи і Української держави, який знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Ніхто не може бути позбавлений громадянства⁴ або права змінити громадянство. Українська держава забезпечує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян.

Основні принципи громадянства України:

• В Україні існує єдине громадянство. На підставі двосторонніх міждержавних договорів допускається подвійне громадянство.
• Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.
• Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
• Питання законодавчого регулювання громадянства в Україні належить до компетенції Верховної Ради України.
• Політичні права і виборче право.
• Сталість правового зв’язку між особою і державою, що існує в просторі і часі.

            Громадянство  України набувається:

1) за  народженням;

2) за  походженням;

3) через  прийняття до громадянства України;

4) через  поновлення у громадянстві України;

5) за  іншими підставами, передбаченими  цим законом;

6) за  підставами, передбаченими міжнародними  договорами України.

      Дитина, батьки якої на момент народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України чи за її межами.

      При різному громадянстві батьків, з  яких один на момент народження дитини перебував у громадянстві України, дитина є громадянином України:

1) якщо  вона народилася на території України;

2) якщо  вона народилася за межами  республіки, але батьки або один  з них у цей час постійно  проживали на території України.

      Прийняття до громадянства України.

      Іноземні  громадяни та особи без громадська можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

      Умовами прийняття до громадянства України є:

1) відмова  від іноземного громадянства;

2) постійне  проживання на території України протягом останніх п’яти років;