Правовий статус особистості

3) володіння  українською мовою в обсязі, достатньому  для спілкування;

4) наявність законних джерел існування;

5) визнання  і виконання Конституції України.

      Особа, яка раніше перебувала у громадянстві України, може бути за її клопотанням  поновлено у громадянстві України.

      Громадянство  України припиняється:

1) внаслідок  виходу з громадянства України;

2) внаслідок  втрати громадянства України;

3) за  підставами, передбаченими міжнародними  договорами України.

      Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи в порядку, встановленому цим законом.

      Громадянство  України втрачається :

      1) внаслідок вступу особи на  військову службу, службу безпеки,  в поліцію, органи юстиції або  в інші органи державної влади  та управління в іноземній  державі без згоди на те  державних органів України;

      2) якщо громадянство України набуто  внаслідок подання за відомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

      3) якщо особа, яка перебуває за  межами України, не стала на  консульський облік протягом  п’яти років.

      Громадянство  України втрачається з дня  видання указу Президента України. 

      2.4. Правосуб’єктність

      Суб’єкти правовідносин – це індивідуальні чи колективні суб’єкти права, які беруть участь у конкретних правовідносинах, реалізують свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Види  суб’єктів правовідносин:

1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи): громадяни держави; особи без громадянства; громадяни двох або більше держав.
2. Колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, її органи; підприємства та установи; державні утворення та ін.

      Правосуб’єктність – це здатність бути суб’єктами правовідносин. Вона включає в себе: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.  Правоздатність – це передбачена нормами права здатність мати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки.⁵

      Є загальна (здатність мати будь-які  права та обов’язки, що передбачені законодавством), галузеві (здатність бути носієм прав та обов’язків у тій чи іншій галузі права) та спеціальна (професійна) правоздатність.

      Правоздатність  індивідів виникає з моменту  народження та припиняється з настанням  біологічної смерті. Жодна особа не може бути обмежена в правоздатності.

      Правоздатність  організацій  виникає з моменту  реєстрації статусу, положення в  органах влади або з моменту  видання компетентним органом акта про їх створення.

      Дієздатність  – це передбачена нормами права здатність особистими діями набувати юридичних права та обов’язків.

      Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей  людини, що з'являються у неї в  міру розумового, фізичного, соціального  розвитку.

      Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, тобто з 18 років. Неповна (відносна) дієздатність – з 14—18. Часткова дієздатність: до 14 років. Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

      Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

      Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто  здатність у момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними. 

      2.5.Юридична відповідальність

Юридична  відповідальність є наслідком правопорушення.

      Юридична  відповідальність – це застосування державою або уповноваженою нею особою до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення. Заходи державного примусу можуть мати характер особистих обмежень (наприклад, позбавлення волі, позбавлення права займатися певним видом діяльності), майнових стягнень (конфіскація майна, обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду).

      Юридична  відповідальність – це своєрідний правовий зв’язок між державою та правопорушником, виходячи з якого держава має право застосувати до правопорушника певні заходи впливу, а правопорушник зобов’язаний перетерпіти встановлені державою втрати особистого і майнового характеру.

      Єдиною  підставою юридичної відповідальності є вчинення правопорушення, тобто  наявність у діянні правопорушника складу правопорушення.

      Юридична  відповідальність близько пов’язана  із санкцією правової норми, становить її реалізацію. Склад правопорушення – фактична підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт), а норма права – правова підстава, без якого юридична відповідальність немислима.

      Юридична  відповідальність визначається такими ознаками:

• Її підставою є тільки правопорушення;
• Вона завжди пов’язана з державним примусом;
• Юридична відповідальність визначається втратами для особи, яка вчинила правопорушення.

      Ціль  юридичної відповідальності – формування правомірної поведінки не тільки осіб, які скоїли правопорушення, а й усіх інших членів суспільства.

   Функції юридичної відповідальності:

1. охоронна – полягає в захисті правопорядку. Юридична відповідальність становить засіб захисту особи, суспільства, держави від неправомірних соціально небезпечних діянь. Правопорушник зобов’язаний перетерпіти певні обмеження своїх прав як кару, покарання. У цьому виявляється справедливість юридичної відповідальності;
2. правовідновна – полягає у відновленні порушеного права. Ця функція особливо характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона полягає у необхідності відшкодувати моральну шкоду, якої завдано потерпілій особі;
3. профілактична – полягає у запобіганні вчиненню нових правопорушень (превенція). Юридична відповідальність покликана, з одного боку, обмежити можливості правопорушника вчинити нове правопорушення, з іншого – утримати від правопорушень інших осіб;
4. виховна – формує повагу до права. Застосування заходів юридичної відповідальності має сприяти виправленню і перевихованню правопорушника. У його свідомості та поведінці має сформуватися і закріпитися поважне ставлення до права і закону, прав, свобод і      законних інтересів інших осіб.                                                   .                                                                         Види юридичної відповідальності:

• кримінальна – застосовується тільки за скоєння злочину.⁶ Це найбільш суворий вид відповідальності, що передбачає найжорсткіші обмеження особистого і майнового характеру;

• адміністративна – застосовується за вчинення адміністративного проступку. Стягнення особистого і майнового характеру, що накладається в цьому разі, мають набагато м’якший характер;
• цивільно-правова – настає за невиконання договору, заподіяння майнової шкоди. Має винятково майновий характер;
• дисциплінарна – настає за порушення трудової, службової, навчальної дисципліни і має, як правило, особистий характер. Якщо внаслідок дисциплінарного проступку завдано майнову шкоду, то застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов’язку відшкодувати завдану шкоду.

      Порівняно новий вид юридичної відповідальності становить конституційна, прикладами якої є імпічмент президента, відставка уряду.

      У системі міжнародного права існують  різні види  міжнародної юридичної відповідальності. Такими є, наприклад, економічні санкції проти держави – порушниці норм міжнародного права. 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина

      Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

      Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток, та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

      Основні права і свободи  людини та громадянина – це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини та громадянина, що належать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1) вони  життєво важливі та найбільшою  мірою соціально значимі як  для окремої людини, так і для  суспільства в цілому, і для держави;

2) вони  не набуваються і не відчужуються  за волевиявленням людини і  громадянина, тобто належать кожному від народження;

3) їм  притаманні особливі юридичні  властивості та специфічний механізм  реалізації.

      Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридично належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави. Близкість цих понять підкреслюється тим, що вони у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті, наприклад, у Декларації прав людини і громадянина 1789 p., що входить до складу конституційного законодавства сучасної Франції, або в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р.

      Основні права, свободи людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами:

1) залежно  від суб'єкта їх поділяють на  права людини і права громадянина;

2) за  черговістю їх включення до  конституцій та міжнародно-правових  документів - на права першого, другого і третього покоління.

3) за  генезою - на природні (природжені) та похідні від них;

4) за  видом суб 'єкта - на індивідуальні та колективні;

5) за  ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за  характером утворення на основні та додаткові.

      Найбільш  поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони поділяються на три групи:

• особисті або громадянські права і свободи;
• політичні права і свободи;
• економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи.

      Особисті  права і свободи розглядаються  у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави.

      Більшість із особистих прав і свобод мають  абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені. Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя (ст. 32); свободу пересування (ст. 33) та інші.