Структура правових відносин: суб’єкти, об’єкти, зміст (суб’єктивні права і юридичні обов’язки)

Розглядаючи правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна розрізнити наступні зв'язки елементів правовідносин: 1) зв'язок прав і обов'язків як тієї моделі, яка повинна визначати реальну поведінку; 2) реальний зв'язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі; 3) зв'язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить свій вираз в здійсненні прав і виконанні обов'язків.

При цьому не слід забувати про те, що права і обов'язки по ступеню деталізації далеко не повністю охоплюють акти реальної поведінки. І це природно, оскільки право не повинне і не може регламентувати всі деталі поведінки. Реальна поведінка, як окреме, одиничне, незрівнянно багатше моделі, закріпленої в правах і обов'язках, так само як ця модель багачі абстрактного розпорядження норми. Але акти реальної поведінки, що виражає волю учасників даного відношення, кінець кінцем «виходять» на модель.

В цьому зв'язку виникає  дуже складна проблема співвідношення прав і обов'язків з конкретними актами поведінки, що складають зміст даного відношення в цілому.

Дослідження структури  правовідносин як кінцевої реалізації правової норми, як єдність правової форми і матеріального змісту приводить до висновку про наявність наступних елементів структури:

а) учасники правовідносин. Їхній правовий статус робить істотний вплив на виникнення і розвиток правовідносин, його характер;

б) права і обов'язки, їхній взаємозв'язок;

в) реальна поведінка  учасників правовідносин в співвідношенні з правами і обов'язками.

Вказані елементи структури  властиві всім правовідносинам. Разом  з тим багато правовідносин зв'язано з певними об'єктами, предметами зовнішнього світу, продуктами духовної творчості.

Жваві спори па мотиву об'єкту правовідносин обумовлені тим, що під об'єктом іноді розуміють фактичну поведінку, тобто те, що, виходячи з приведеного вище аналізу структури, є безпосереднім елементом правовідносин.

Перш за все необхідно  уточнити застосування терміну «об'єкт». В літературі він вживається, як «об'єкт права», «об'єкт правового регулювання», «об'єкт правовідносин».

Що стосується застосування термінів «об'єкт права» і «об'єкт  правовідносин», то тут одне і те саме поняття позначається двома  термінами. Оскільки, з нашої точки зору, суб'єктивне право – завжди елемент правовідносин, поняття «об'єкт права» і «об'єкт правовідносин» фактично співпадають.

З аналізу структури  правовідносин, приведеної вище, витікає, що об'єкт не є елементом правовідносин. Думка про те, що об'єкт права не входить до складу правовідносин, обґрунтовується різними міркуваннями, у тому числі і такими: оскільки правовідносини представляють собою ідеологічне відношення, в його зміст не можуть входити предмети матеріального світу [13, c. 54].

Поширена точка зору, згідно якої об'єктом правовідносин визнаються не тільки предмети матеріального світу, продукти духовної творчості у формі, що об'єктивувалася, але і дії людей і їхня поведінка.

Але якщо розглядати правовідносини в єдності форми і змісту, то фактичне відношення (реальна поведінка) є елементом структури правовідносин і немає необхідності в штучному розширенні поняття об'єкту так, щоб під це поняття можна було підвести матеріальний зміст правовідносин. Реальна поведінка учасників складає елемент структури правовідносин, а не його об’єкт.

Об'єктом правовідносин  пропонується також визнати різні  матеріальні, духовні і інші соціальні  блага, що служать задоволенню особистих  і суспільних інтересів і потреб. Зв'язок об'єкту з категоріями інтересу і потреб, безперечно, допомагає більш глибокому розкриттю поняття об'єкту і його характеристики. Разом з тим при такому трактуванні (як це не заперечують автори, що підтримують дану точку зору) у багатьох випадках об'єкт співпадає із змістом правовідносин. При такому розширенні поняття об'єкту втрачається специфіка його змісту. Суспільна ефективність здійснення прав і виконання обов'язків може бути виявлена незалежно від того, чи розглядаємо ми їх як зміст правовідносин або як зміст плюс об'єкт.

Для виникнення і розвитку багатьох правовідносин об'єкт грає важливу роль. Створення винаходу, твори духовної творчості є передумовою виникнення ряду правовідносин, пов'язаних з охороною прав і інтересів автора, забезпеченням умов для найбільш широкого і ефективного використання результату творчої діяльності на користь суспільства. В процесі виробництва, розподілу і споживання, виникає ряд правовідносин з приводу здійснення права власності і окремих входять в це право правомочності. Дані правовідносини можуть мати своїм безпосереднім об'єктом певні речі.

Наявність об'єкту права  багато в чому визначає характер відповідних  відносин, конкретні акти поведінки, закріплені у вигляді моделі в  правах і обов'язках і реально  здійснювані в повсякденному  житті. Так, характер об'єкту, його властивості дають можливість застосування специфічних форм захисту прав учасників відносин. Якщо об'єктом правовідносин є яка-небудь річ, вона може бути витребувана в натурі, передана в користування особі, що має на неї право, і т. ін. [12, c. 336].

Таким чином, об'єкт правовідносин має значення для виникнення і розвитку багатьох видів правовідносин і для їхньої структури, не будучи разом з тим елементом структури.

2. СУБ’ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН: ПОНЯТТЯ, ВИДИ

1. Поняття, ознаки та юридичні властивості суб’єктів правовідносин

Учасниками правовідносин  є суб'єкти права, під якими розуміються  люди і їхні об'єднання, виступаючі в якості носіїв передбачених законом  прав і обов'язків. Коло суб'єктів права залежить кінець кінцем від волі держави.

Поняття "суб'єкти права" і "суб'єкти правовідносин" у принципі рівнозначні, хоча в літературі із цього приводу робляться певні обмовки. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може бути одночасно учасником всіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, психічнохворі особи, будучи суб'єктами права, не є суб'єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини – не єдина форма реалізації права [15, c. 427]. Ці відмінності, звичайно, необхідно мати на увазі.

З історії ми знаємо, що далеко не всі люди у минулому визнавалися суб'єктами права, наприклад, рабині, які могли бути лише об'єктами права (предметом купівлі-продажу ). В римському праві раб розглядався як "говоряче знаряддя", предмет, річ. Втім, там не було рівності і серед вільних.

В будь-якому правовідношенні повинні бути не менш як два суб'єкти (просте правовідношення), оскільки окремий індивід не може знаходитися в якому-небудь суспільному відношенні, у тому числі правовому, з самим собою. Але в правовідношенні можливе необмежене число суб'єктів (складне правовідношення). Правда, з юридичної точки зору в таких правовідносинах, тобто з безліччю суб'єктів, розрізняють дві протистоячі сторони -- управомочена і правозобов'язана.

Незайве помітити, що суб'єктом правовідношення може бути тільки людина або спільність людей. Тим часом в юридичній літературі минулих років, у тому числі російській (Л. Петражицький), існувала думка, що в якості учасників правових відносин можуть виступати тварини, наприклад, кінь, домашня собака, від яких їхній господар може вимагати слухняності і виконання певних функцій. У свою чергу, тварини "мають право домагатися" на належне поводження з ними [10, c. 256]. Проте в даний час подібний погляд ніким з правознавців не розділяється, хоча існують юридичні норми, визначальні відношення людини до тварини (порядок утримання, вигулу, щеплень і т. д.).

Можливість того або  іншого суб'єкта бути учасником правовідношення  визначається його правосуб’єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом  права. Правосуб'єктність є особливою  властивістю, політико-юридичним станом певної особи і включає три елементи:

-- правоздатність -- здатність  мати суб'єктивні права і юридичні  обов'язки;

-- дієздатність -- здатність  реалізувати права і обов'язки  своїми діями;

-- деліктоздатність -- здатність  нести юридичну відповідальність за свої дії.

Під правоздатністю розуміється  загальна (абстрактна) можливість, що визнається державою, мати передбачені законом  права і обов'язки, здатність бути їхнім носієм. Підкреслимо -- не фактичне правоволодіння, а тільки можливість або здатність до цього. Правоздатністю в рівній мірі володіють всі громадяни без виключення, вона виникає у момент їхнього народження і припиняється із смертю.

В сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, що не наділені загальною правоздатністю. Це найважливіша передумова і невід'ємний елемент політико-юридичного і соціального статусу особи. Правоздатність -- не природна, а суспільно-правова якість суб'єктів, що носить абсолютний, універсальний характер. Воно витікає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов'язок кожної держави--належним чином гарантувати і захищати цю якість.

Головне в правоздатності – не права, а принципова можливість або здатність мати їх. А це дуже важливо, бо, як ми знаємо, в історії далеко не всі і не завжди наділювалися такою можливістю (наприклад, рабині) або наділювалися лише частково (кріпосні). І це офіційно, "згідно із законом".

Відмінність правоздатності від суб'єктивного права полягає  в тому, що вона:

а) невіддільна від  особи, не можна людину позбавити  правоздатності, "відібрати", "відняти" її в неї або обмежити;

б) не залежить від статі, віку, професії, національності, місця  проживання, майнового положення  і інших життєвих обставин;

в) непередавана, її не можна делегувати іншим;

г) по відношенню до суб'єктивного  права вона первинна, вихідна, грає роль передумови.

В понятті правоздатності суть полягає не в "праві", а  в "здатності". Правоздатність не може розглядатися як сумарний вираз  прав і обов'язків, носієм яких може бути дана особа, тому що такий сумарний вираз даний в самому законі. В цьому сенсі правоздатність, по влучному виразу Е. А. Флейшица, банкетна [5, c. 291].

Не має вирішального значення та обставина, що можливість володіти тими або іншими конкретними правами з'являється в громадянина не відразу, не з дня народження, а пізніше, по досягненні певного віку або при настанні інших умов. Відмінність в настанні прав в часі не змінює суті правоздатності. Рівність правоздатності не означає, що її об'єм у всіх однаковий.

Важливою властивістю  правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному  суб'єкту можливість повного і безперешкодного  здійснення прав, а також виконання  обов'язків, визначуваних його правосуб'єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому ООН в 1966 р., "кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності".

Об'єм правосуб'єктності різних суб'єктів права розрізнений. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану душевного здоров'я. Так, з 18 років виникають пасивне виборче право і право на укладення шлюбу, з 14 років – обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років -- всіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави володіють великими об'ємом прав в політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними до органів державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі і в органах державного управління і ін., чого позбавлені іноземці і особи без громадянства. Люди, страждаючі душевними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Певною мірою правосуб'єктність залежить і від інших обставин, таких, як стать, освіта і ін. Все це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неоднакове.

Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їх населення, їхня можливість вступати в ті або інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, об'єм повноважень Української держави визначається Конституцією [1].

Правосуб'єктність органів  держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а  правосуб'єктність організацій і  індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну і іншу господарську діяльність і зареєстрованих в установленому порядку -- статусом юридичної особи. Об'єм компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного органу або юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб'єктності: загальна (здатність, по суті справи абстрактна, бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної до правової галузі) і спеціальна (здатність бути суб'єктом певної групи суспільних відносин в рамках конкретної галузі права).

Загальною правосуб'єктністю володіють всі суб'єкти. Зокрема, всі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків. Виключення складають лише ті, які обумовлені незмінними (наприклад, стать) або необоротними (такими, як вік, невиліковна душевна хвороба) обставинами.