По-друге, система орієнтацій
на політичну автономію трансформувалася
в ідею незалежності Української держави.
Остання стала найбільшим досягненням
розвитку політичної свідомості еліти
молодого українського суспільства й,
по суті, виконувала функцію національної
ідеї.
Якісно іншою (порівняно
з дореволюційною) складалася функціональна
підсистема, що проявилося як у політичному
процесі, так і в політичному режимі. Нові
органи влади забезпечували становлення
політичної системи, її діяльність та
поширення на інші українські землі. Політичний
процес (особливо у періоди гетьманатів
Б. Хмельницького й П. Дорошенка) характеризувався
миттєвим реагуванням на зміни політичних
ситуацій, причому ставка робилася не
на методи примусу, а на пошук компромісів,
спроможних консолідувати нове суспільство,
що народжувалося, й зберегти цілісність
козацької України. Слід також відзначити
соціально-політичну активність козацтва
й поспільства, які гостро (часто зі зброєю
у руках) реагували на спроби владних структур
обмежити чи скасувати ті чи інші завоювання
революції. Водночас вони всіляко підтримували
заходи з обстоювання суверенітету витвореної
держави.
Непростим залишається питання
з'ясування сутності політичного режиму,
оскільки, по-перше, він перебував
у процесі становлення, а, по-друге,
постійно переживав трансформації.
Зокрема, у 1648 р. почав встановлюватися
режим парти сипі тарної демократії
(демократії участі), оскільки козаки і
поспільство брали активну участь
у роботі генеральних і полкових
рад, обирали старшин, помітно впливали
на внутрішню і зовнішню політику
уряду. У наступні роки гетьманування
Богдана Хмельницького спостерігалося
його явне еволюціонування у бік авторитаризму,
що утверджувався у формі цезаризму, тобто
«такого способу правління, за якого при
формальному збереженні республіканського
устрою керівництво всіма провідними
інституціями зосереджувалося в руках
однієї особи...». Після смерті українського
володаря (1657) режим втрачає риси авторитарного,
набуваючи ознак олігархічного (влада
тепер зосереджувалася не стільки у руках
гетьмана, скільки групи генеральних старшин
і полковників). Паралельно відбувалося
також відродження демократичних засад,
гцо найбільш яскраво виявилося в Правобережній
Гетьманщині за П. Дорошенка та у Запорожжі.
У Лівобережній Гетьманщині режим відзначався
поєднанням рис як авторитаризму, так
і партисипітарної демократії.
Як головну в функціональному
комплексі витвореної в козацькій
Україні політичної системи слід
виокремити стратегічну функцію (керівництво
суспільством; визначення політичних
цілей, спрямованих на зміцнення
влади, політичних інститутів, розвиток
соціальних відносин тощо). Найбільш ефективно
вона реалізувалася за гетьманування
Б. Хмельницького, коли інтенсивно розбудовувалася
Українська держава, формувалося нове
суспільство. Аналогічні процеси спостерігалися
і в Правобережній Гетьманщині за часів
правління П. Дорошенка.
Щодо функції владно-політичної
інтеграції суспільства, то її реалізація
відбувалася далеко не завжди ефективно.
Якщо уряди Б. Хмельницького, П. Дорошенка
й І. Самойловича виявилися спроможними,
враховуючи інтереси провідних суспільних
станів і груп, забезпечувати єдність
соціуму (хоча суперечності й конфлікти
мали місце), то про - рахунки урядів І.
Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері
та І. Брю - ховецького зумовлювали спалахи
соціально-політичної боротьби, що в кінцевому
підсумку призвело до розпаду власне самої
політичної системи.
Те саме можна сказати
і про функцію регулювання
режиму со - ціально-політичної діяльності
(регулятивну). Тільки за гетьманування
Б. Хмельницького приділялася велика
увага регламентації політичних
відносин і політичної поведінки
індивідів, політичних інститутів і
соціальних груп із метою досягнення й
збереження домінанти спільних інтересів
й усталеності суспільних відносин. За
інших гетьманів (з деякими застереженнями
виняток становлять уряди П. Дорошенка
та І. Самойловича) вона далеко не завжди
успішно виконувала свої безпосередні
завдання. Ефективно діяла мобілізаційна
функція, завдяки чому козацька Україна
впродовж тривалого часу спромоглася
вести успішну боротьбу із зовнішніми
ворогами. У зародковому стані перебувала
функція легітимізації, покликана узгоджувати
реалії політичного життя з офіційно діючими
політичними і правовими нормами.
Згідно з класифікацією,
запропонованою М. Вебером, за типологічними
ознаками українську політичну систему
можна зарахувати до систем традиційного
типу, хоча за гетьманату Б. Хмельницького
відбулася її трансформація у систему
харизматичного типу.
Політична думка Стародавнього
світу та середньовіччя
Політична думка
Стародавнього світу
Сучасна політична наука
спирається на фундамент політичної
думки попередніх епох. З глибокої
давнини до періоду виникнення ранньокласових
суспільств і держав беруть початок
перші спроби усвідомлення сутності
політичних явищ. Історично першою
формою пояснення нової соціальної
реальності стало релігійно-міфологічне
тлумачення природи владних відносин
і соціальної ієрархії. Згідно з
древніми міфами земна організація
життя має божественне походження
та є відображенням загальносвітового
космічного порядку. Боги передають
владу земним правителям або поряд
з останніми продовжують залишатися
вершителями земних справ.
Конфуцій. Пізніше політична
думка, порвавши з міфологією, прийняла
більш раціональну форму. При
розгляді проблем влади і соціального
порядку стає домінувати філософсько-етичний
підхід, що пояснює ці явища через
призму досягнення загального блага
та справедливості. Подібна тенденція
прослідковується в ученнях Конфуція,
грецьких філософів і політико-правової
думки Риму. В центрі уваги древніх мислителів
такі питання, як принципи організації
держави, проблема законів і справедливості,
обґрунтування ідеальної форми правління.
Китайський філософ Конфуцій
- один з найвідоміших представників
політичної думки Стародавнього
Сходу. Він відмовився від ідеї божественного
походження держави і розвинув концепцію
патріархальної аристократичної держави.
Згідно з його вченням, держава виникає
з об´єднання, сімей і уподібнюється
сім´ї, де імператор - батько, що турбується
про своїх підданих - дітей. Кінцева
мета державної влади - досягнення спільного
блага. Хоч Конфуцій негативно ставився
до крайнощів майнової диференціації
(до поділу суспільства на багатих
і бідних), він виправдовував моральну
ієрархію: поділ людей на "благородних"
і "темних" - простий народ. Перших
від других відрізняють такі якості,
як знання, справедливість, почуття
обов´язку, повага до старших, дотримання
моральних норм. Політичний ідеал
давньокитайського мислителя - влада,
здійснювана аристократами, доброчинність,
строге дотримання кожною людиною своїх
обов´язків і наслідування ритуалів,
що склалися. Конфуція відрізняло недовір´я
до законів, він вважав, що суспільний
порядок повинен підтримуватися
ритуалами і мораллю.
У працях мислителів
Давньої Греції аналізується
антична соціально-політична практика.
Державність цього періоду втілилася
у формі полісів - невеликих
міст-держав і навколишніх поселень.
Центром давньогрецької цивілізації
став афінський поліс періоду
розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.).
Демократичні процедури передбачали
участь вільного чоловічого населення
в роботі народних зборів і
прийняття рішень, рівність громадян
перед законом, право на заміщення
виборної суспільної посади. Практикою
функціонування демократія спричинила
вплив на уявлення древніх
мислителів Еллади і бажаної
форми держави. Багато з них
зробили свій вибір не на
користь демократії. Серед тих,
хто розділяв аристократичні
погляди на правління, були
Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити,
на їхню думку, повинен не
весь народ, а тільки кращі
люди, доброчесністю яких є мудрість.
Прибічником "поміркованої" цензової
демократії був Демокрит.
В античних авторів присутнє
розуміння Закону, що перетворює Хаос
у Космос. Поліс у їхньому уявленні
виступає відображенням космічного
порядку. Так, у вченні Піфагора міститься
думка про закон космічної
гармонії, що визначає порядок для
всього сутнісного.
Сократ. Відчайдушним захисником
ідеї компетентного правління і
панування законів в організації
полісного життя був Сократ. Він
стверджував, що правити повинні
знаючі люди-філософи, а саме правління
є мистецтвом, яке здатні сприймати
лише окремі "кращі" люди завдяки
своєму народженню, вихованню і навчанню.
Його критика демократії мала реальне
підґрунтя: ірраціональність рішень, що
приймалися афінськими громадянами, часто
призводила до нестабільності політичного
життя. До інших відомих ідей Сократа належить
його вимога дотримання законів. Він поділив
закони на божественні, незалежні від
волі людей, людські. І ті й інші закони
вимагають послуху, тому що законне і справедливе
- одне й те саме. Сократ власною смертю
показав приклад загально слухняності.
Засуджений до смерті афінським демосом
(народом), він відмовився від запропонованого
йому плану втечі, посилаючись на те, що
суспільство може загинути, якщо судові
рішення не будуть мати ніякої сили.
Платон. Подальший розвиток
античної політичної думки пов´язаний
з іменем знаменитого філософа Платона.
Вперше його політичні ідеї були викладені
в окремих політичних трактатах,
написаних у формі діалогів: "Держава",
"Політик", "Закони". Давньогрецький
філософ продовжив традицію, що намітилася,
- обґрунтування ідеальної форми,
держави. Подібний підхід збережеться
включно до епохи Нового часу. Інша
проблема, яку зачепив Платон, - зміна
державних форм.
На думку Платона, ідеальну
державу можна обґрунтувати, уподібнивши
її до тіла або душі людини.
Трьом частинам душі людини
- розумній, завзятій і бажаючій - повинні
відповідати три стани:
- правителі, достоїнством яких є мудрість;
- воїни, яких від інших відрізняє хоробрість;
- виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.
Подібне виділення
станів визначається необхідністю
поділу праці, тому що кожен
вид діяльності вимагає певних
знань і навичок. Ідеальна держава
Платона ієрархічна. Вищим станом
є правителі, тому що вони, володіючи
мудрістю, здатні забезпечити спільне
благо. Нижче становище займають
виробники. Для закріплення соціальної
ієрархії філософ використовує
міф про домішування Богом
до кожного стану певного металу:
правителям - золота, воїнам - срібла, виробникам
- міді і заліза. Справедливість,
як принцип досконалої держави,
полягає в тому, що кожен стан
займається своєю справою і
має своє особливе становище
у суспільній ієрархії.
Друга риса ідеальної
держави - аристократичне правління,
при якому правлять тільки
розумні люди. Здатність засвоїти
мудрість, яка передається нащадкам
шляхом підбору батьків і довгого
навчання „мистецтву політики",
присутня філософам. Єдність держави
може підірвати егоїзм окремих
людей. Платон бачив вирішення цієї
проблеми в обмеженні споживання тільки
найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої
власності та сім´ї для станів правителів,
воїнів.
Держава залишається
ідеальною доти, доки кожен стан
займається своєю справою, в
чому і виражається, на думку
Платона, справедливість. Однак псування
характеру правителів та підлеглих,
необгрунтовані претензії інших
станів (тих, хто не володіє
мудрістю) на владу призводять
до розкладу ідеальної держави
і до поступової її заміни
більш низькими державними формами.
Ідеальна держава, реалізована
у формі монархії (царської влади)
або у формі аристократії (правління
філософів), вироджується в тимократію
(владу воїнів), потім в олігархію
(владу небагатьох, яку Платон
розуміє як плутократію -панування
багатих). Надмірна майнова нерівність
викликає невдоволення народу, що
призводить до утвердження демократії,
яка потім замінюється найгіршою
формою держави - тиранією. Колообіг
державних форм завершується
поверненням в ідеальний стан.
Але сам Платон не розкриває
механізму облагородження тиранії.
Демократію він також розглядає
як недосконалу форму держави,
що, ймовірно, було продиктовано
несприйняттям грецьким мислителем
її практичного втілення в
афінському полісі: рішення народу
не завжди були мудрими, демократичними
процедурами часто користувалися
авантюристи для приходу до
влади. Насамкінець Платон не
пробачив афінським громадянам
смертний вирок його вчителю
Сократу. Аргументуючи своє ставлення
до демократії, філософ виказує
проникливу думку про небезпеку
надмірної свободи, тому що
з крайньої свободи може народитися
найжорстокіше рабство. Історія
знає приклади, що підтверджують
цей прогноз. Багато диктаторських
режимів виникали з криз, спровокованих
станом анархії і розпадом
форм взаємовідносин між людьми,
що склалися, домінуванням у настрої
людей ідеї нічим не обмеженої
свободи.
Треба відзначити, що
і великі революції, які надихалися
демократичною ідеєю, в результаті
закінчувалися диктатурами:
- якобінська диктатура й імперія Наполеона у Франції;
- диктатура Кромвеля в Англії;
- диктатура більшовиків у СРСР.
У той самий час
у проекті ідеальної держави
Платона прослідковуються контури
тоталітаризму: пріоритет держави
над індивідом, наявність цензури,
організація життя за планом,
встановленим правителями, однаковість
у житті всіх громадян, регламентація
всіх її сторін, включаючи інтимне
життя. Але в спадщині Платона
є чимало позитивних ідей. Для
свого часу він виказав сміливу
ідею про рівноправ´я громадян,
вважаючи, що найдостойніші з
них можуть стати правителями.
Аристотель. Великий внесок
в розвиток політичної думки вніс
Аристотель. Його можна назвати „батьком"
використання порівняльного методу
в політології. Разом з учнями
він проаналізував сто п´ятдесят
вісім конкретних видів державного
устрою і створив класифікацію державних
форм, яка протягом наступних століть
вважалася класичною. Він використав
два критерії для виділення форм
правління. Кількісний критерій вказує
на кількість владарюючих: один, кілька,
більшість. Своєрідним якісним критерієм
є принципи, що лежать в основі влади:
законність і турбота про спільне
благо. Форми держави, що базуються
на цих принципах, Аристотель визнавав
правильними, а відповідно ті з них,
де правителі порушують закони і
турбуються тільки про власні інтереси,
- неправильними. Подібний підхід вже
зустрічався у Платона, але Аристотель
вніс суттєві зміни у схему
свого вчителя. Добра влада одного
- це монархія, викривленням якої є тиранія.
Влада небагатьох, заснована на доброчинності
та вихованні, - аристократія, коли "уряд
сформований з найкращих людей".
Її викривленням є олігархія - влада
заснована на багатстві і відстороненні
від влади більшості населення.
Третьою правильною формою Аристотель
визнає політію або конституцію
- правління більшості, що визнає закон.
Їй протиставляється демократія, де при
владі переважають бідні, які
не мають необхідного виховання
і якостей для того, щоб займатися
управлінням. Вплив Аристотеля на наступну
політичну думку був значним,
а його оцінка демократії як "поганої"
форми правління повторювалася
багатьма мислителями включно до
епохи Нового часу. Але сам Аристотель
диференційовано підходить до демократії,
виділивши п´ять її видів. Об´єктом
критики мислителя є крайня демократія,
де не діють закони, а фактично правлять
демагоги. В той же час його трактування
політії як правління більшості
на основі закону певною мірою відповідає
сучасному уявленню про демократію.
Саме ця форма держави виступає політичним
ідеалом для Стагірита. Він був
прибічником наслідування принципу
"вірної міри" - знаходження у
всьому "золотої середини". В
організації полісного життя
потрібна величина йому бачилася саме
в політії, що була поєднанням олігархічного
і демократичного елементів. Політія
- це своєрідний компроміс між добробутом
і рівністю.