Политика нашего времени

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських  держав з тим, щоб вона могла об’єднати  під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією  макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною  ідеологією, вступав у таємні змови  про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а  на ділі позбавляв їх навіть натяків  на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив  Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника  сучасної політичної науки. Політична  доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

Тоталітарний та авторитарний режим політичної влади

Тоталітарний  режим

Тоталітаризм — система  політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні  гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми  та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов´язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди  в історії політичних учень сягають  далекого минулого. Так, тоталітарними  вважаються теорія давньогрецького  філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.

Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні  на початку 20-х років 20 ст., коли в  Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою  створення тоталітарної держави.

Концепція тоталітаризму  з´явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам´ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували  радянську модель правління. На політологічному  симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як "закрита  і нерухлива соціокультурна і  політична структура, в якій будь-яка  дія — від виховання дітей  до виробництва й розподілу товарів  — спрямовується й контролюється  з єдиного центру". Якраз тоді американські політологи, здебільшого  емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю "Походження тоталітаризму". У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського "Тоталітарна диктатура й автократія", в якій давалися соціологічна й політична  характеристики тоталітаризму.

Передумови виникнення й  розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов´язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з  наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної  ситуації). Причому засоби масової  інформації є необхідним моментом для  існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне  оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

—      сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним  шляхом;

—      монопольний  політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в  суто тоталітарному суспільстві  жодна з його сфер не вільна від  контролю;

—      влада  належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола  лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;

—      иолітизація, регламентація й санкціонування всієї життє-діяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

—      вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму;

—      громадсько-політичні, недержавні організації існують  формально, стають продовженням тих  чи інших державних або партійних  організацій, їхня діяльність докладно регламентується;

—      монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує  режим й обґрунтовує його історичну  місію.

Тоталітарний режим проводить  послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв´язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає  до суспільної системи поза горизонтальними  чи будь-якими несанкціонованими  зв´язками. Унаслідок цього суспільство  з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

У масовому суспільстві, на думку американського політолога В. Корнгаузера, безліч індивідів пов´язані  один з одним лише ставленням кожного  з них до загального авторитету, особливо держави. Тобто індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої  групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об´єднань, які часто конфліктують одна з  одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям  бракує стримувальних основ у  поведінці.

Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних  форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві  спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним  підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму.

Очевидно, що масове суспільство  об´єктивно є атомізованим суспільством, а суб´єктивно являє собою  відчужене населення, отже, масове суспільство  є системою, що має високий ступінь  доступності населення для мобілізувального впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної  мобілізації, масове суспільство стає його основою.

Ще одна проблема — структурованість тоталітарного суспільства. На думку  В. Корнгаузера, "будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити  як такі, що мають три рівні соціальних зв´язків. Перший — це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні об´єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з´єднувальної  ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв´язки  в цілому, зокрема державні".

Могутня проміжна структура  характерна для плюралістичного  суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють  різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту  від сваволі надмірного тиску  мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх  конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему  авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно  входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою  яких участь народу в- житті суспільства  можна спрямовувати, а в разі потреби  — обмежувати. За відсутності проміжних  груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені  безпосередньо впливати на важливі  центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту  від тиску еліти. Крім того, незалежні  групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна  з яких зачіпає лише окремі аспекти  життя її членів, утримує конкретну  групу від тотального домінування  над своїми членами.

Проміжні структури тоталітарного  суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню  еліти над ними. З допомогою  проміжних груп, утворюваних і  контрольованих згори, тоталітарний режим  здатен утримувати населення в стані  мобілізації, регламентувати життя  окремої людини. Якби не було контрольних  проміжних організацій в усіх сферах суспільства, люди одержали б  свободу групуватися незалежно  від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах  контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення,, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму.

Характерним для тоталітаризму  є харизматичний тип лідерства  з обов´язковою опорою на репресивний  апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення  населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись  інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно  — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму  має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче  оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього.

Класичними тоталітарними  державами вважають гітлерівську Німеччину  і СРСР. Причому політичний режим  у колишньому Радянському Союзі  мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип  політичного режиму); 1921 — 1929 pp. (авторитарний режим); 1929—1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався  тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму  в СРСР почався з часів так  званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного  монізму й закритості суспільства.

Авторитарний  режим

Авторитаризм ґрунтується  на безумовному підпорядкуванні  владі й означає такі відносини  між панівною елітою й масами, які  побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося  шляхом кооптації, а не передвиборної  конкурентної боротьби між кандидатами  на відповідальні державні посади. За подібних режимів немає або  ігноруються встановлені законом  процедури мирної заміни керівників, унаслідок чого припинення й передавання  влади є результатом насильства, конфронтації, а не інституціалізації.

Існують різні підходи  до визначення сутності й меж авторитаризму. Дехто з політологів стверджує, що два способи правління —  демократія й тоталітаризм — являють  собою абстраговані протилежності: авторитарна влада стає результатом  незрілої демократії, і між авторитарними  режимами, близькими до демократії, й тими, що тяжіють до тоталітаризму, існує різниця лише в ступені ліберальної терпимості чи гегемоністського контролю.

Іспанський політолог X. Лінц вважає авторитаризм способом правління "з обмеженим плюралізмом", таким типом консервативної влади, яка, не маючи можливості в наші дні  позбавити права голосу маси людей  за допомогою цензу, вдається до глобальної чи вибіркової заборони партій і профспілок. Коли дозволено тільки течії, що підтримують  соціальну рівновагу, то сили, які  дотримуються плюралізму, можуть законно  виступати на боці влади через  канал непартійних організацій  чи навіть партій, дібраних за принципом  конформізму.

Водночас сили, які загрожують статус-кво, приречені бути поза законом, у підпіллі. Такі системи називаються  ліберальними постпарламентськими  напівдиктатурами, де виконавчу владу  уособлює харизматичний лідер. Вони можуть уживатись із конституційною президентською владою або навіть із колегіальним керівництвом, перетворюватися  на систему нерегулярної кооптації, яка проводиться періодично для  здобуття нової підтримки. Тому в  схемах цього типу широко використовується поняття "корпоративний авторитарний режим" для характеристики позапарламентських відносин, які встановлюються між  кооптованими соціальними чи економічними силами й центральною владою.

Виходячи з концепції "обмеженого плюралізму", політолог  Жагуаріб увів поняття "необісмарківської" стратегії, напівавторитарного правління  в країнах, які переживають період індустріалізації. За такого режиму держава  спрямовує політичне розшарування в певне русло з метою політичної соціалізації в консервативному  дусі дрібнобуржуазних і робітничих мас. Причому ця стратегія використовується не лише в галузі політичної соціалізації, а й економіки, щоб залучити іноземний  капітал, створити умови для "суспільства  споживання".

Наведені погляди не є  вичерпними, але вони дають уявлення про основні підходи до означення  сутності авторитаризму. Основні ознаки авторитарного режиму:

• відмова від принципів конституційності й законності (якщо конституція й зберігається, то, як правило, в суто декларативній формі), широке застосування політичних репресій;
• концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових; відмова від принципу поділу влади;
• відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові;
• мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил; втручання армії в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною кризою, з якою неможливо справитися демократичними засобами;
• наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання.