Политика нашего времени

 Багато ідей Аристотеля - це протилежні позиції його  знаменитого вчителя Платона.  У Ватикані зберігається відома  картина Рафаеля "Афінська  школа". Великий митець відобразив  на цьому полотні суперечку  давньогрецьких мислителів. Платон  показує вгору, тим самим підкреслюючи, що справжнє буття має світ  ідей, а земний світ - лише видимість  дійсності, яка є відображенням  ідей. Обидва світи, згідно з  мислителем, поєднуються за допомогою  світової душі. Аристотель, навпаки,  показує вниз. Він вважав, що земне життя можна раціонально усвідомити й удосконалити. Це стосується і політичного життя. Учитель та учень розійшлися також з питання про найкращий соціально-економічний устрій полісу. Аристотель критикував ідею Платона про ліквідацію приватної власності і сім´ї як таких, що протирічать природі людини. В той же час він попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у суспільстві, що призводило до суспільної нестабільності та виступів бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні приватної власності, а в її відносному вирівнюванні і формуванні заможного середнього прошарку. Саме в політії, де, на його думку, переважають люди середнього статку - люди не бідні, але й не досить багаті, - досягається суспільна рівновага і політична стабільність. Геніальна здогадка про „середній елемент" випередила свій час та знайшла своє продовження в сучасній теорії "середнього класу" як соціальної основи стабільних демократичних режимів.

Марк Тулій Цицерон. Давньоримська  політична думка продовжила грецьку  традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з  урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується  республіканська форма правління. Визначним представником політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був  знаменитий римський оратор і політик  Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як "справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ  є об´єднанням людей, пов´язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній  формі, що поєднує в собі одночасно  царський (монархічний), аристократичний  і демократичний елементи. Ідеалізуючи  дійсність, він бачив аналог подібного  правління в Римській республіці, до речі, у розподіленні владних  повноважень між магістрами і  перш за все консулами, що відповідають за загальну політику та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада). В ідеях Цицерона про  правове об´єднання громадян республіки і правову регламентацію державної  діяльності про розподіл повноважень  між республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки теорії "правової держави".

Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя  та Відродження 

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку  ієрархію й стійкі догмати, справляла  значний вплив на все духовне  життя середньовіччя. Соціально-політична  думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями  релігійних діячів.

Головним у комплексі  соціально-політичних ідей раннього середньовіччя  стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне  на тому світі.

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна  настанова про те, що земне життя  є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства  на багатих та бідних, релігійні  мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище  та привілеї. Гасло рівності перед  богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними  мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

Августин (354—430) — один з  отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель  розповів у творі під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування  та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших  він пояснював зіпсованістю природи  людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність  революційних виступів народу проти  устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався  дати всесвітньо-історичну картину  розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності  людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом  учення було розуміння історії людства  як боротьби «двох градів», «двох  держав»: «града божого», що складається  з божих оборонців, та світської  держави — «великої розбійницької  організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить  перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель  — Фома Аквінський (1225—1274) — жив  у період пізнього середньовіччя  і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського  на суспільство сформувалися під  впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні  відносини як відображення небесного  божественного порядку. Суспільство  має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися  фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В  інтересах суспільства кожна  людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено  богом.

Фома Аквінський жив у  епоху, коли католицька церква, яку  очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава  є божественним установленням. А  найліпшою найприроднішою формою світської  влади він уважав монархію.

Проте, хоч влада і має  божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання  владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

У соціально-політичних ученнях  середньовіччя знайшли відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло  виникненню деяких нових наукових ідей: єдно­сті людської історії, прогресивного  розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння  такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в  середні віки дає змогу ліпше  зрозуміти сучасні соціальні  вчення християнства.

Дальший період історії соціально-політичної думки пов’язано з формуванням  і розвитком капіталізму в  Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній  розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному  класу феодалів приходить новий  клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в  центр своєї уваги вони ставили  людину. Багато гуманістів уважали  богослов’я лженаукою і негативно  ставилися до церкви. Вони стали  вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесанс. Ця назва пов’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва  вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа  Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу  феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від  засилля церкви, від її панування  в економічному, політичному та духовному  житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала  її слабкість та нікчемність, то гуманісти  прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий  потенціал та безмежні здібності  до саморозвитку.

Соціально-політична думка  епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави —  в греків та римлян, релігійної общини — в середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали  пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої  особи за феодального ладу, відповідали  ці ідеї і потребам нової економіки  у вільній та незалежній особистості.

Ренесансні суспільні  теорії позбулися релігійного впливу. Соціально-політичні відносини розглядалися в них уже не як «божественне накреслення», а як те, що залежить від самої  людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження  був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили його в  історії політичної думки. Серед  цих творів особливо значні «Монарх» (у рос. перекладі «Государь»), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Найбільш відома праця  Н. Макіавеллі — «Монарх», яка здобула  йому всесвітнє визнання та величезну  популярність [5]. Мета «Монарха» —  розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об’єднання Італії.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися  на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть  добрими слугами. Не слід наближати  до себе й допускати до влади також  тих, кого ти колись образив, і тих, хто  мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити  страху або пам’яті про старі  образи. Монарх може сміливо наблизити  до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов’язково захоче ділом  довести неслушність попередньої  думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Народу достатньо час від часу «кидати  кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж  раніше. Монарху, який бажає довго  втримати владу, необхідно турбуватися  про регулярну заміну прибічників: люди, які тривалий час були наближені  до нього, починають почувати себе рівними  з ним, починають погано слугувати  і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха  широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній  авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Коли треба вдаватися  до насильства, коли до добродійства? Насильство треба застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма  ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися  до насильства. Добродійство треба  чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього  згадували і повсюдно говорили. А  як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію  на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів  і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають  нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до іcнуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну  галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й  закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених  цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню  держави, а потрібного політичного  результату можна досягати будь-якими  засобами, у тому числі обманом  і відкритим насильством.