Європейські ідеї в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Проект «Об’єднані Штати Європи»

Міністерство освіти і науки,

молоді і спорту України

Харківський національний університет радіоелектроніки

 

 

Кафедра ШІ

 

 

Контрольна робота

Тема: «Європейські ідеї в другій половині ХІХ – на початку  ХХ століття. Проект «Об’єднані Штати Європи»

Дисципліна: «Забезпечення якості освіти і Болонський процес»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи КІ-12-5

Бондаренко Катерина Сергіївна

 

2012

 

 

 

ВСТУП

 

 

Дослідження сучасного  етапу ідейного розвитку Європи потребує визначення його історичних передумов, а також характеристики основних політико-правових вчень про європейський континент як спільноту, об’єднану ідеєю.

Подібно до сучасних “оптимістичних”  та “скептичних” поглядів на процеси  сучасної економічної та політичної європейської інтеграції, питання історії  забезпечення єдності Європи правовими засобами розглядається в літературі з ідеалістичної та реалістичної позицій.

Ідеалістичний погляд на процес європейської інтеграції розглядає  останній як поступове усвідомлення необхідності єднання народів континенту, обумовлене культурними та релігійними чинниками. Вся історія континенту з часів Римської імперії до нинішнього часу сприймається прихильниками ідеалістичної концепції як свідомий та наполегливий пошук найбільш життєздатних політичних та правових моделей облаштування Європи. Таке бачення історії європейської інтеграції притаманне насамперед західній політико-правовій доктрині, “проєвропейській” політичній риториці. На переконання одного з її яскравих представників Д. де Ружемона, “Об’єднана Європа не є якоюсь економічною або політичною потребою останнього часу, а ідеалом, який сповідували найкращі, найбільш далекоглядні мислителі останнього тисячоліття”.

Справді, ідея про наявність (чи то необхідність існування) певної правової основи єдності всього Європейського континенту має велике історичне коріння. У цьому контексті європейська інтеграція другої половини ХІХ століття повинна розглядатися в якості сучасного етапу реалізації давньої ідеї єдності Європи та спільного європейського права.

Сучасні “реалістичні”  дослідження європейської інтеграції виходять з об’єктивного розвитку міждержавних відносин у Європі. Як правило, розпочинають розгляд її історії від закінчення Другої світової війни у Європі. Адже саме тоді були створені політичні та економічні основи майбутньої європейської єдності, яка унеможливила б нову всеосяжну війну на континенті. Договірне закріплення таких ідей і стало початком створення сучасної системи правового регулювання європейської інтеграції.

Видається, що поєднання  основних ідей ідеалістичного та реалістичного підходів дозволяє найбільш повно зрозуміти основні ідеї та процеси, що стоять за баченням Європи як правової спільноти, європейського правового простору.

 

 

 

1 ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ

 

 

Для пізнання європейськості необхідним є відстеження основних віх формування європейської ідеї, аналіз її сутності та істотних властивостей. Ідейні передумови інтеграції були сформовані в дусі європейської ідеї упродовж кількох століть історії континенту. До них слід віднести:

• цивілізаційний підхід, який полягає в тому, що ідея виникла на базі європейської цивілізаційної (культурної) спільності;
• важливе значення має також спільність політичних і правових інститутів, заснованих на римському праві та політичних античних традиціях.

Безперечні і матеріальні  передумови виникнення європейської ідеї. Найголовніші з них: географічний фактор, ранній розвиток капіталізму, зовнішня загроза зі Сходу.

Спостерігаємо такі етапи виникнення європейської ідеї:

1. ХІV – ХVІІ ст. – зародження європейської ідеї;
2. ХVІІ – ХІХ ст. – розвиток ідеї;
3. І половина ХХ ст. – трансформація європейської ідеї в ідеї пан’європеїзму і перші спроби її практичного втілення;
4. ІІ половина ХХ – поч. ХХІ ст. – реалізація європейської ідеї у структурі інституційного і матеріального права ЄС.

Уперше ідею об'єднаної Європи було чітко окреслено порівняно недавно – в XIV–XV століттях у період появи окремих держав-націй в їх сучасному розумінні. Пов'язують її з іменами П. Дюбуа (1305 р.) та А. Маріні (1461 р.). Народження концепту Європи часто пов'язують із раннім Середньовіччям та становленням цивілізації, основою якої слугувало християнство. Саме розкол між його західною і східною частинами став каталізатором формування європейської ідентичності в західній частині континенту. У своєму дослідженні історії європейської ідеї Д. Хей вказує, що вперше широкого вжитку термін «європейський» набуває після коронації Карла І Великого імператором Священної Римської імперії у 800 році, якого почали називати батьком Європи. Сучасники вважали Карла І «ректором християнського люду і намісником Христовим», він зумів нав'язати свою владу, в багатьох випадках і християнство, суміжним територіям, заселеним розрізненими племенами. Франкська імперія, на чолі якої він стояв, охоплювала територію сучасної Франції, Австрії, Швейцарії, країн Бенілюксу та півдня Німеччини. Однак досить швидко це утворення розпалось на окремі складові, а Європа поринула в темні часи феодалізму і міжусобиць.

Значне економічне піднесення, що припало на ХІ–XV століття, сприяло  появі сучасної системи держав-націй і зменшенню світської влади Папи Римського . Для Європи Середньовіччя характерне різноманіття державних і політичних форм та масштабні релігійні війни, які прокотилися в XVІ–XVІІ століттях. Культурна і політична розрізненість Європи поряд зі значним зростанням її міжнародного впливу дає підстави стверджувати, що народження ідеї об'єднання держав обмежувалось проблемами зовнішніх завоювань. Перші прихильники цієї ідеї були переконані, що єдина християнська Європа є необхідною умовою виживання Священної Римської імперії перед турецькою навалою. Тому більшість пропозицій об'єднання Європи в цей час виходили з того, що провідні позиції Папи (його світська влада) мають бути збережені.

Промовистим прикладом  цього напряму ідей європейської єдності є пропозиція французького дипломата П'єра Дюбуа, радника Філіпа ІV Красивого, який у своєму найбільш відомому трактаті «Про повернення Святої Землі» (1306 р.) констатував, що, незважаючи на християнське вчення і спільність релігійних переконань, війна в Європі є постійним явищем і саме це послаблює її перед зовнішніми ворогами. В трактаті П'єр Дюбуа викладає ідею європейської єдності, яка зробила б хрестові походи успішними. Необхідною умовою для цього є встановлення і підтримання миру між християнськими націями Заходу, для реалізації цього завдання європейським політичним утворенням слід створити конфедеративну «Християнську Республіку». Вищим органом цього об'єднання мала стати асамблея, до складу якої ввійшли б володарі всіх частин конфедерації. Основним завданням цього органу було б забезпечення миру шляхом запровадження принципів християнства. В разі виникнення суперечок між європейськими країнами арбітрами мали виступити колегія із дев'яти суддів та Папа Римський як остання апеляційна інстанція.

Подальше зміцнення  держав-націй стосовно світської влади Папи Римського, поширення ідей індивідуалізму і республіканізму загалом сприяли витісненню ідеї регіональної єдності Європи на периферію політичної думки. Однак варто констатувати факт збереження незначної когорти ідеалістів, а також тих, хто прагнув вирішити свої державні справи, пропагуючи ідею об'єднання Європи. Промовистим прикладом тут є ідея європейської конфедерації, яку запропонували чеський король Подебрад та його дипломат Антуан Маріні. В такий спосіб вони прагнули забезпечити мирні відносини із Римом. Деякі сучасні дослідники вважають, що запропоновані ними принципи побудови європейської конфедерації подібні до засад, на яких функціонує нинішній Європейський Cоюз. Передбачалося, що європейську конфедерацію заснують християнські держави на договірних засадах. Державами-засновниками, на думку авторів ідеї, мали виступити Німеччина, до складу якої входила Чехія, а також Франція та Італія. До них могла приєднатися решта європейських держав. Це об'єднання насамперед передбачало усунення міждержавних суперечностей у Європі. Держави–члени конфедерації мали розв'язувати всі наявні між ними суперечки лише мирним шляхом, а об'єднані зусилля спрямовувати на спільну боротьбу проти Османської імперії. Планувалося створення парламенту, що працював би на регулярній основі та переобирався кожні п'ять років, а також колегії постійних членів, які представляють держави-учасниці. Ці органи мали приймати рішення більшістю голосів, а не одностайно чи з правом вето. Крім того, доцільно було б утворити раду королів та судову палату для розв'язання суперечок.

Король Подебрад позиціонував ідею конфедерації як об'єднання християнських  держав (термінів «Європа» чи «європейські країни» в його пропозиції не наведено) задля протистояння туркам, що захопили Константинополь 1453 року, та сподівався підписати відповідну угоду в 1464 році, однак його пропозицію не підтримали у столицях інших європейських королівств.

Наприкінці XVІ століття влада церкви остаточно послабилась, а з нею втратили актуальність ідеї об'єднаної християнської Європи. В основі подальших пропозицій об'єднання Європи була не так релігійна спільність європейських країн, як прагнення усунути джерела міждержавних конфліктів у Європі. Таким був, зокрема, лейтмотив «Великого плану» Максиміліана де Бетюн (герцога Сюллі), запропонованого ним на початку XVІІ століття. Герцог Сюллі залишив колекцію мемуарів, написаних від третьої особи, що є дуже цінними історичними джерелами.

Серед його найвідоміших робіт був план створення об'єднаної  Європи, до складу якої входило б п'ятнадцять приблизно рівних за силою держав. Основою «Великого плану» герцога Сюллі мали стати нові адміністративні кордони між державами-членами, які змінювали б наявні на той час розміри території держав задля вирівнювання їх сили. Здійснювати керівництво об'єднаною Європою мала «Рада Європи», завданням якої було б урегулювання розбіжностей і керівництво спільною армією. Також передбачалось створення європейського сенату у складі 66 осіб з їх ротацією кожні три роки. «Великий план», цей відомий утопічний проект створення християнської республіки, часто подається як перший із грандіозних планів об'єднання Європи, які зрештою лягли в основу створення Європейського Союзу.

Ідеї створення спільних європейських органів для боротьби із зовнішньою загрозою, гарантування внутрішнього миру і розв'язання суперечок мирним шляхом визначили подальший напрям утворення об'єднаної Європи. Подібні ідеї спільної боротьби та підтримання стабільності висловлював Е. Лакруа, який 1623 року пропонував створити об'єднання європейських держав із столицею у Венеції.

У розпал чергової війни  між європейськими країнами (Англією  і Францією) Вільям Пенн, який відіграв одну із головних ролей в ранній історії англійських колоній  в Америці, опублікував «Есе на сьогодення і майбутнє миру в Європі шляхом створення європейського парламенту» (1693 р.), в якому спільному європейському парламенту відводив роль інституції, здатної розв'язати суперечки поміж європейських країн.

Ідею гарантування миру в Європі шляхом створення спільних інституцій розвинув один із представників французького просвітництва XVIII століття абат де Сент-П'єр, який у трактаті «Проект вічного миру» (1713 р.) закликав до створення зони вільної торгівлі між європейськими країнами та формування сенату. Проект передбачав створення ліги чи союзу, подібних до старої німецької імперії, які об'єднували б європейські держави, з Росією також. Взаємні права і обов'язки держав-членів мали встановлюватися загальною конституційною угодою. Твір, що вийшов з-під пера Шарля де Сент-П'єр, був не єдиний. 1708 року він написав трактат, де йшлося про створення постійної арбітражної установи, яка розв'язувала б конфлікти між правителями та гарантувала мир і розквіт торгівлі між усіма державами.

 

2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕЇ

 

 

Після Хрестових походів  та з послабленням Сходу стала  очевидною втрата актуальності ідеї “єдності” задля захисту від  зовнішньої загрози – “Єдина Європа”  неминуче йшла до розколу та партикуляризації. Існування міжнародного порядку  в Європі, що ґрунтувався на основі ідей “Respublica Christianorum”, остаточно закінчилося створенням Вестфальської системи у 1648 р., хоча її глибока криза була очевидною ще за 200 років до того часу.

У XVII ст. із становленням нових держав, утвердженням та визнанням доктрини і практики державного суверенітету на перший план вийшло міжнародно-правове регулювання міжнародних відносин у Європі. До цього ж часу відноситься і виникнення перших справді наукових явлень про міжнародне право як регулятор відносин між європейськими державами.

Наука міжнародного права розвивалася  й удосконалювалася в протиборстві з концепціями, що заперечували суверенну  рівність національних держав та доводили необхідність створення ієрархічних  форм регулювання міждержавних і  міжнародних відносин. Ключовим поняттям у міжнародному праві з того часу стало запропоноване С. Пуфендорфом поняття “система держав”, яке визначалася як сукупність суверенних держав, пов’язаних таким чином, що вони створюють єдине ціле, “слабку” чи “тісну” систему. Пуфендорф відрізняв державний (федеративний) союз від міжнародно-правового. При цьому він обґрунтував і довів протиріччя союзної наддержавної влади самостійному співіснуванню держав. У державному союзі, на думку Пуфендорфа, центральна влада повинна здійснювати лише ті функції суверенітету, що безпосередньо зв'язані з забезпеченням загальної безпеки. З інших питань кожен член такого союзу залишає за собою право реалізації суверенітету. Хоча й у цих випадках, підкреслює автор, держави повинні діяти так, щоб не шкодити загальним інтересам.

В. Пенн, Дж. Беллерс та інші автори кінця XVII – початку XVIII ст.ст. уявляли  ідеальний справедливий міжнародний  порядок у Європі як систему загального міжнародного договору держав, що покликана  ліквідувати негативні прояви відособленості і гегемонізму з боку найбільших феодальних монархій. Так, В. Пенн вважав, що європейські держави повинні укласти міжнародно-правовий союз. Таке об’єднання мало перешкоджати практиці військових переділів територій, а суперечки, що виходять з вимог “відновлення порушеного права”, зважувалися б системою наддержавних інституцій на основі “права і справедливості”.

Значний вплив на розвиток ідей щодо правового об’єднання європейських держав справили погляди Ж.-Ж. Руссо  та І. Канта. Руссо вважав, що у Європі вже було сформовано систему певного типу, і що між різними народами існують зв’язки, хоча і недосконалі, проте більш тривкі, ніж загальні слабкі зв’язки гуманізму. “Слабка система” чи “співтовариство” Руссо, на відміну від подібної категорії Пуфендорфа, ґрунтувалася вже не тільки на загальній релігії і звичаях, але й взаємній торгівлі і балансі сил. Така система не виключала можливості війни, тому Руссо вважав за необхідне трансформувати її у “справжню конфедерацію”, модель якої Руссо, як і Сен-П’єр, знаходив у Швейцарії, Голландії і Німецькому союзі. Критикуючи проект Сен-П’єра, Руссо вважав, що план де Сюллі був більш реалістичним.