Європейські ідеї в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Проект «Об’єднані Штати Європи»

За відсутності об’єктивних  передумов (насамперед, зовнішньої загрози) єдино можливим шляхом утворення  такого союзу держав, на переконання Руссо, була сила. Він вважав позитивною функцією міждержавного союзу, як основи міжнародного порядку у Європі, забезпечення співіснування в “слабкій” системі (за Пуфендорфом). Концепція міжнародного порядку Руссо ґрунтувалася на тій же ідеї “суспільного договору”, яку він доводив як основу внутрішньодержавного порядку. В основі як держави, так і міждержавного союзу, за Руссо, лежить одностайний акт договору, що встановлює як Суверена загальну волю всіх окремих суб’єктів. Суверен діє через органи, в яких репрезентовані всі члени держави. Кожен індивід, таким чином, з одного боку, є частиною суверенної асамблеї, з іншого боку – об’єктом її впливу. Відповідно і міждержавний порядок – конфедерацію – засновано на договорі. Кожна держава – член конфедерації є як суб'єктом, так і об’єктом керування асамблеї. Руссо підкреслював, що індивіди, які складають державу, як і держави – члени союзу на основі фундаментальної угоди, підлеглі не тільки собі, але й “загальному”, частиною якого є кожний. Якщо держава-член не виконує взятих на себе за договором зобов’язань, вона буде розглядатися як “ворог співтовариства”, а інші члени конфедерації матимуть право вжити заходів для того, щоб змусити порушника коритися, як і в суспільному договорі між індивідами. Втім, держави, що вступають до союзу, у принципі, не позбавляються тим самим свого суверенітету. Отже, у Руссо існує тісний взаємозв’язок між структурою й основою суспільства, держави і структурою міжнародного порядку.

Кант у своєму трактаті “До вічного  миру” вбачав федерацію європейських держав надійним засобом забезпечення миру. На відміну від Руссо, він обґрунтував фундаментальну ідею про те, що міжнародне життя не є повторенням в інших формах внутрішньодержавного життя. Кант вбачав ідеальним міжнародний порядок у Європі, заснований на “федералізмі вільних держав”. Якщо народ, утворюючи державу, визна над собою вищу владу, то міжнародне товариство держав засновується на “сурогаті громадянського суспільного союзу, а саме на вільному федералізмі, який розум повинен необхідно пов’язати із поняттям міжнародного права”.

Загалом в період Нового часу аж до кінця XIX – початку XX століть ідея європейської єдності не користувалася великою популярністю і міждержавні відносини переважно регулювалися тодішнім міжнародним публічним правом, яке забезпечувало рівновагу та легітимізм всієї регіональної системи. Для держав континенту не існували суттєві зовнішні загрози, а масштаб внутрішніх конфліктів не призводив до необхідності відродження ідеї єдиної Європи.

Для французької міжнародно-правової думки кінця ХІХ – початку ХХ ст. стало актуальним завдання обґрунтувати політико-правовий союз під гегемонією Франції, який являв би противагу як Німеччині, так і Англії. Пропоновані тоді Європейська конфедерація чи Сполучені Штати Європи являли собою новий тип міждержавного союзу, який створювався не лише з міркувань військової безпеки, але й спільності різних інтересів групи європейських держав – від культурних до економічних. Так, А. Флері і Р. Долло вважали, що загальноєвропейські інтереси мають політичний, економічний і санітарний характер. Передбачаючи висновки функціоналістів другої половини ХХ ст., вони дійшли висновку, що економічні союзи та спеціальні угоди, знімаючи політичні протиріччя, сприяють інтернаціоналізації інтересів, а їхній розвиток може бути основою майбутньої політичної єдності Європи.

2.1 Історичний розвиток 

Основні етапи історичного  розвитку ідеї спільності всіх європейських націй можна розглядати у такий, доволі схематичний, спосіб. За часів  Римської імперії єдність регіону забезпечувалася суто військовими методами (“Pax Romana”) за гегемонії єдиної наддержави. З падінням Римської імперії виявилася неможливість забезпечувати єдність регіону військовою силою. Натомість прийшли методи, які не заперечували партикуляризм держав, проте пропагували їх єдність у випадку необхідності. З точки зору геополітики, цьому сприяла наявність постійної військової загрози зі Сходу. Для цього періоду характерними були дві ідеології – церковна та світська. З одного боку, ідеологічне середовище визначала церковна ідея про християнську республіку (“Respublica Christianorum”) як реалізація ідей Августина Блаженного, викладених ним ще в IV столітті у його славетному творі “Про град Божий”. Вона ґрунтувалася як на великому регулятивному значенні релігійних норм, так і на важливості християнської самоідентифікації у зв’язку з геополітичним значенням Європи раннього Середньовіччя. З іншого боку, світські правителі протиставляли ідеї Августина своє уявлення про об’єднання європейських держав у формі “Imperium Romanum”, тобто Римської імперії, що сприймалася як найдосконаліша держава. Необхідно також зазначити, що філософські уявлення тієї епохи про справедливість виражалися у поглядах про наявність загальнолюдських принципів рівності. Як зазначає Е. Аннерс, “християнське природне право розвинуло ці думки далі, аж до існування спільноти людей, охоплених спільним правовим простором.

Саме на цьому етапі завдяки  відродженню ідей Римської держави  і її надзвичайно авторитетного  та досконалого для того часу права Європа поряд з канонічним правом церкви отримала також загальне світське джерело права у вигляді середньовічної системи загального (спільного) права континентальної Європи, яка сформувалася на основі переосмислених та переопрацьованих постґлоссаторами норм римського права, зокрема Кодексу Юстиніана – Corpus Juris Civilis. За своїм походженням система ius commune була цілком доктринальною конструкцією, адже це “спільне право” було повністю створене в європейських університетах. Незважаючи на це, в умовах слабкої розвиненості національного права ius commune широко застосовувалося на практиці. Відповідно до цього, існувало правило: ubi cessat statutum, habet locus commune – там, де відсутній закон, застосовується загальне (спільне) право.

Причин такої значної ролі ius commune було декілька. Воно, зокрема, мало переваги з точки зору юридичної техніки та зручності застосування. Так, Р. Давід відзначає “гнучкість загального європейського права, пов’язану з його природою та з його авторитетом, заснованим тільки на переконанні”. Природа та авторитет загального (спільного) права, про які йдеться, базувалася передусім на спільному спадку Римської імперії та християнській релігії. Ius commune вивчали і розробляли в усіх європейських університетах, як на континенті, так і в Британії. Як пише А. Романо, “в університетах нехтували різнобоєм і варварським характером звичаїв та королівських наказів і вважали єдино шляхетним та потрібним вивчення і викладання дійсної науки права, методу, за допомогою якого можна відкрити основи загальної для всіх країн справедливості”. Цей метод бачили у вивченні римського (ius civile) і канонічного (ius canonici) права, що у працях їхніх коментаторів виступали як загальне право цивілізованого світу. Таке уявлення виявилося надзвичайно стійким і тривало аж до XIX століття, коли, як вказує Р. Давид, ідея “загального права” надовго зійшла зі сцени внаслідок початку процесу національних кодификацій.

Повернення європейських держав до ідеї спільного європейського  права деякі прихильники ідеалістичного підходу пов’язують лише із часом після закінчення Другої світової війни, коли “європейські країни, що отримали можливість відновити свій демократичний розвиток, а саме країни Західної Європи, об’єктивно потребували нового порядку, який насамперед слугував би утвердженню права та інтересам громадян, демократизував би національні ідеї в рамках поваги поліетнічної різноманітності культур, свободи в у усіх її проявах; у демократичному контексті”. Виходячи зі спільності історичного та культурного розвитку, нагальним стало питання створення інтеграційного об’єднання, яке має регулюватися новим ius commune europeum. Такий погляд на історію створення передумов для формування спільного європейського права не можна визнати повністю адекватним, оскільки він фактично ігнорує не тільки об’єктивні процеси інтеграції в економічній сфері, торгівлі, пересуванні робочої сили, міграції тощо, а й розвиток політичної і правової думки в Європі впродовж майже тисячоліття. Втім, не можна не погодитися з величезним ідеологічним значенням середньовічного ius commune і в наш час. Яскравим підтвердженням цього є той факт, що одному з найпрогресивніших документів, спрямованому на створення європейського правового простору – проекту Європейського кримінального та кримінально-процесуального кодексу, його авторами була дана назва, що повторює назву найвизначнішої пам’ятки римського права – Corpus Juris. Безперечною є роль процесу відродження історично спільних правових традицій як основи створення системи норм, здатної внести гармонію у єднання сучасних суверенних держав європейського континенту. Більше того, ці спільні правові традиції є необхідною передумовою створення спільного європейського права, а отже можуть розглядатися як один з елементів європейського правового простору.

2.2 Історичне становлення  ідеї об'єднаної Європи

Упродовж століть європейського  розвитку мали місце предметні розрізнені висловлювання і підказані духом  часу проекти, але нерідко і явні прожекти об’єднання держав і народів  Європи в єдиний союз чи навіть єдину державу. Всі вони у різний спосіб впливали на “шліфування” європейської ідеї, яка з кожною епохою ставала стрункішою, доцільнішою і зрозумілою. Аналіз думок, висловлювань та актів дає підстави стверджувати, що європейська ідея – це сукупність напрацьованого впродовж віків досвіду міжнаціонального, міждержавного спілкування, уявлень, думок, поглядів про єдиний європейський дім, а також документів і правових актів, спрямованих на поліпшення життя, спільну безпеку і стабільність на європейському континенті, на розвиток інтеграційних процесів між державами-членами ЄС, а також іншими державами, які прагнуть долучитися до спільноти.

Варто зауважити, що впродовж усієї історії існування і  розвитку об’єднавчих європейських ідей всі пропоновані для об’єднаної Європи за аналогією з державними форми правління викликали різке  відторгнення з боку низки країн  і народів, оскільки завжди існували побоювання втрати незалежності. Вони проявилися особливо у процесі ратифікації Лісабонського договору. 
Однак жодні відторгнення тих чи інших форм правління щодо об’єднаної Європи не можуть “відмінити” того факту, що на різних етапах розвитку європейського суспільства розроблялися і просувалися не тільки загальні ідеї й  доктрини, але й форми державного правління, точніше – політико-правового облаштування об’єднаної Європи. Без сумніву, що поряд із загальними об’єднавчими ідеями і доктринами, які виникли на ранніх стадіях розвитку європейського суспільства, вони мали певне теоретичне, а також політико-правове значення для всіх наступних його етапів.

Як свідчить історія  і здоровий глузд, для створення  життєздатного – стабільного, самодостатнього, довгочасного і передбачуваного європейського єднання держав і народів потрібна була якісно нова, більш фундаментальна соціально-економічна, політична та інтелектуальна база. Саме такий підхід закладено в основу політико-правової системи ЄС.

Єдина Європа була мрією багатьох, тому і форм державного об'єднання упродовж її тисячолітньої політичної історії було досить багато – від завоювання до створення спільних інституцій для розв'язання спільних завдань. Проте в умовах постійної ворожнечі європейських країн ідея об'єднаної Європи мала особливе звучання, зміст якого, як правило, був спрямований на розв'язання поточної конфліктної ситуації і досягнення миру. Цей провідний лейтмотив ідей об'єднаної Європи не позбавлений і нашарування й контексту історичних епох, в яких вони поставали.

Водночас протягом тривалої історії співіснування на континенті європейці відчували свою спільність і потребу в об'єднанні. Доказом  цього є поява значної кількості  ідей з об'єднання Європи практично  на всіх ключових етапах її історії. Історичне становлення ідеї об'єднаної Європи неможливо відділити від культурно-політичного сходження континенту загалом. Ідея об'єднання Європи, яка значно розвинулась із створенням ЄС, не є новою і сьогодні реалізується за сприятливих обставин і, що особливо цінно, сприймається та підтримується більшістю європейців.

3 ПРОЕКТ «СПРОЛУЧЕНІ ШТАТИ ЄВРОПИ»

Вперше питання про  практичну реалізацію гасла "Об'єднання  Європи" було поставлене після першої світової війни. Для цього існував  цілий ряд об'єктивних причин.

По-перше, Європа була основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи  та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все  частіше в теоретичних та політичних колах говорили про загальну європейську  кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи була книга німецького філософа О.Шпенглера "Закат Європи".

По-друге, жовтнева революція  в Росії та досить швидкі темпи  індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не придавало європейським політикам оптимізму. Прем'єр-міністр Франції А.Тардьє казав в 1930 р.:"Європа 1930 р. - це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження".

В цих умовах вихід  з кризової ситуації багатьом бачився  на шляху "об'єднання Європи". Скасування митних бар’єрів між європейськими державами дало б можливість укріпити їх економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

Найбільш активну роль в пропаганді ідеї "об'єднаної  Європи" в післяверсальській Європі зіграв "панєвропейський союз" -організація, заснована в середині 20-х років австрійським графом Куденхове-Калергі.

Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти. Можливі шляхи виходу із кризи розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", який був виданий в 1931 р.

Активну роль в діяльності "панєвропейському союзі" в 20-і  роки відігравала фігура французького міністра закордонних справ А.Бріана. У вересні 1929 р. А.Бріан виступив в Лізі Націй з проектом меморандуму про "європейський федеральний союз". Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.