Європейські ідеї в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Проект «Об’єднані Штати Європи»

Вже в цей час вимальовуються два напрямки розвитку інтеграційного об'єднання:

1) конфедерація з міждержавними  органами управління;

2) федерація, на основі  інтернаціонального уряду (французький  соціаліст - Л.Блюм).

Крім Франції найбільшу  зацікавленість в цих проектах виявляла Німеччина, яка бачила в них можливість подолання умов Версальської системи.

Представники Великобританії досить стримано оцінювали значення цих проектів. В цей період основною метою політичних лідерів Англії було посилення Британської імперії  та орієнтація на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї в особі В.Черчілля. США на той час лише частково підтримували "об'єднання Європи". Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому категорично оцінив політичний характер можливого союзу і посилення в ньому Франції.

Єдиною вдалою спробою  реалізувати проект "об'єднаної  Європи" в міжвоєнний період було утворення в 1921 р. угоди про економічний  союз між Бельгією та Люксембургом (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої  та зовнішньоекономічної політики двох країн

13 жовтня 1955 р. Ж.Моне  створив Комітет дій за Сполучені  Штати Європи. Йому вдалось об’єднати  навколо ідеї підтримки процесу  європейської інтеграції представників  різних політичних течій від  християнських демократів, лібералів  до соціалістів. Ж.Моне послідовно отстоював ідею того, що лише шляхом активізації європейських інтеграційних процесів можна вирішити два ключові завдання — демократизувати Німеччину, включивши її в родину західноєвропейських держав, та досягти підвищення ролі єдиної Європи на світовій арені в умовах біполярного протистояння часів «холодної війни».

У жовтні 1955 р. Жан Моне висунув пропозицію перетворення Європейського  об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) на зародок майбутньої наднаціональної  Європи. Однак цей процес, на його думку, мав відбуватись через посилення інтеграції в окремих секторах економіки. Зокрема, він у зверненні до лідерів політичних партій професійних спілок та організацій працедавців всіх західноєвропейських країн писав, що «просто співробітництва між урядами буде недостатньо. Державам треба делегувати певні повноваження європейським федеральним органам, уповноваженим всіма країнами-учасницями в цілому».

Проте після повернення до влади у Франції генерала Шарля  де Голля Жан Моне відкоригував власні федералістські переконання. Тепер він наголошував на тому, що поки що пріоритет слід віддати підвищенню економічної ефективності створеного Європейського Економічного Співтовариства. Адже, на його думку, саме це мало забезпечити умови для створення політичного союзу завтрашнього дня. На вирішальному етапі створення Європейського Економічного Співтовариства Ж.Монне переконав опозиційних до уряду К.Аденауера німецьких соціал-демократів в тому, що поглиблення європейської інтеграції є головною передумовою для зміцнення європейської стабільності та безпеки.

Ж.Моне у 1955 р. запропонував скликати міжурядову конференцію для  підготовки системи договорів, які  мали не лише визначити, а й унормувати найближчі цілі й загальні принципи європейської інтеграції. Слід зазначити, що будучи реалістичним політиком, він пропонував функціоналістський проект інтеграції, відповідно до якого її фундамент мала створити поглиблена кооперація на рівні різних галузей економіки західноєвропейських країн, що мало створити передумови для переходу до поступового формування Спільного ринку.

Найголовнішим досягненням  Римського договру 1957 р., на думку  Ж. Моне, було те, що 235 стаття Римського  договору дала країнам-членам правову  можливість проводити спільну політику у багатьох сферах, які не були достатньо чітко регламентовані Римським договором 1957 р. без внесення змін у зазначений договір. Це дало підстави для зміцнення позицій прихильників поступової федералізації Європи. Водночас Ж.Моне був занепокоєний тим, що на відміну від Європейського об’єднання вугілля і сталі, яке мало власні фінансові ресурси, формувались за рахунок «європейського податку», сплачуваного підприємствами, котрі підпадали під його юрисдикцію, установи Європейського Економічного Співтовариства не мали власних незалежних ресурсів. З іншого боку, він був задоволений тим, що в березні 1957 р. асамблея Європейської організації вугілля і сталі була перетворена на Європейську парламентську асамблею.

У 1957-1958 рр. Жан Моне до останнього моменту намагався погодити питання стосунків між Європейським Економічним Співтовариством та створеною Великою Британією  Європейською асоціацією вільної торгівлі. Водночас він наголошував, що не треба «витрачати нерви на Велику Британію. Вона завжди починає з того, що каже «ні». Вона приєднається до Європейського Співтовариства, тому що у неї не буде іншого виходу». Врешті він вважав, що об’єктивна тенденція до посилення взаємовпливів між внутрішньою та зовнішньою політикою підштовхне Велику Британію приєднатися до Європейських Співтовариств.

У липні 1961 р. Ж.Моне наголошував  на необхідності заради зміцнення Європи та всього вільного світу розвивати політичне співробітництво з метою єдності Європи. Моне схилявся до ідеї поступової федералізації Європи і насторожено поставився до пропозиції де Голля будувати «Європу націй». Водночас Ж.Монне вітав початок у Парижі 10 жовтня 1961 р. офіційних переговорів щодо вироблення умов вступу Великої Британії до ЄЕС. На його думку, приєднання Великої Британії до «малої» Європи врівноважить вплив німецько-французької вісі, яка обмежувала американські інтереси в Європі. Ж.Монне запропонував голові британської делегації Е.Хіту передусім досягти домовленостей по мінімуму принципово важливих питань, які зроблять можливим вступ Великої Британії в ЄЕС.

У листопаді 1961 р. Ж.Моне підтримав пропозиції комісії К.Фуше, яка запропонувала створити політичний європейський союз за типом класичних міжнародних організацій. Його метою мала бути координація зовнішньої і оборонної політики. Зазначимо, що Ж.Моне наголошував, що в питанні розвитку європейської інтеграції можна «йти так далеко, як це можливо в механізмах союзу. Але ніколи не торкайтесь основ суверенітету держав-членів».

Саме Ж.Моне після підписання 22 січня 1963 р. німецько-французького договору доклав чимало зусиль, аби у ФРН  зазначений документ розуміли не в  сенсі відродження континентальної  європейської імперії, а як передумову збереження міцних військово-політичних відносин зі США та інтеграції західноєвропейських сил у форматі НАТО. Зокрема, Ж.Моне закликав німецького канцлера К.Аденауера переконати де Голля в необхідності зробити заяву про те, що французьке вето на початок переговорів щодо вступу Великої Британії до ЄЕС не є остаточним, що переговори з цього приводу триватимуть. До того ж, мала бути підготовлена доповідь щодо перспектив розвитку Європейського Співтовариства. Колишній французький президент В.Жискар д’Естен згадував, що у січні 1975 р. Жан Моне казав йому, що «німці в 1962 р. були готові довірити де Голлю управління Європою. Де Голль упустив цю можливість, оскільки він не розібрався в обставинах, оскільки все ще знаходився під враженням передвоєнних подій, та розстановки сил, яка склалась в той час».

Врешті тривалі титанічні  зусилля Моне, які були спрямовані на зміцнення європейської інтеграції та євроатлантичної кооперації, восени 1966 р. були достойно винагородженні. Боннський  університет нагородив Жана Монне премією імені Робера Шумана за внесок у розвиток процесу європейської інтеграції.

В свою чергу Ж.Моне вітав  намір нового британського прем’єр-міністра Г.Вільсона переглянути британську позицію з питання вступу до ЄЕС. Він 16 березня 1967 р. оголосив, що члени Комітету за Сполучені Штати Європи одностайно підтримують вступ Великої Британії до Співтовариства. Він сприяв знаходженню компромісу між французькою позицією початку переговорів лише після оздоровлення економіки Великої Британії та пропозицією паралельного ведення переговорів про британський вступ до ЄЕС та поетапну санацію економіки Великої Британії. Жан Моне запропонував, аби площадкою переговорів з цього приводу із британською політичною елітою став його Комітет дій за Сполучені Штати Європи. 24 жовтня 1968 р. до зазначеного комітету увійшли лейбористська, консервативна та ліберальна партії Великої Британії^[.

Врешті він був стурбований  тим, що відповідно до «люксембурзького компромісу» січня 1966 р. з голлістською Францією запроваджувалось право національного вето. Моне вважав, що «якщо метою де Голля було замороження розвитку інститутів ЄЕС і недопущення подальшої передачі суверенітетів, то він нічого не виграв, крім певної відстрочки, яка стала для європейця втраченим часом».

Тим часом голлістська Франція продовжувала блокувати розширення ЄЕС. 16 травня 1967 р. президент де Голль вдруге відкинув британську заявку на вступ до Європейського Економічного Співтовариства. З цього приводу Ж.Моне зазначав, що «в якому суспільстві ми живемо, якщо «шістка» відкидає без обговорення прохання великої європейської держави, яка має масову підтримку її обраних представників, про приєднання до Європи, яка будується!».

Влітку 1973 р. Ж.Моне, розчарований темпом якісного розвитку європейської інтеграції, запропонував з метою надання нового імпульсу європейській інтеграції заснувати новий комунітарний орган «тимчасовий європейський уряд». Тобто Ж.Моне по суті мав намір інституціоналізувати практику проведення саммітів голів держав і урядів. Він вважав, що реалізація мети створення федеративної Європи пов’язана з вирішенням трьох складних проблем: створення митного, економічного і нарешті політичного союзу.

У 1975 р. 87-річний Жан Моне розпустив «Комітет дій за Сполучені  Штати Європи». На той час ідея європейського єднання вже стала невід’ємним атрибутом політичної реальності. Фактично народжувалась «демократія еліт». Система погодження європейської інтеграційної політики на вищому щаблі соціальної ієрархії мала забезпечити сприятливі можливості для формування ширшої соціальної бази її підтримки європейськими народами. Такий підхід, на думку Ж.Моне, міг би сприяти подоланню так званого «дефіциту демократії» в європейських інтеграційних структурах. Його дуже турбував той факт, що відсутність наднаціонального європейського громадянського суспільства перешкоджає встановленню контролю за діяльністю «інтегрованих» європейських урядів через механізм представницького органу, тобто європейський парламент. Тому слабкий безпосередній вплив громадян європейських країн на органи влади ЄЕС обмежує ступінь відповідальності європейських чиновників перед суспільством. На його думку, Європейська Комісія має контролювати дотримання угод та виконання їх положень державами-членами, створювати сприятливі умови для діяльності європейських економічних суб’єктів, запроваджувати правовий та фінансовий контроль. Адже саме прозорість діяльності європейських владних структур має стати найдієвішою формою контролю за функціонуванням всієї системи європейської інтеграції.

4 ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРОЕКТИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Біографічний метод  показує значення суб’єктивних життєво-історичних дій. Саме з цієї точки зору доцільно дослідити та показати основні концептуальні ідеї та спроби їх реалізації у діяльності впливових історичних особистостей ХІХ-ХХ століть, які послідовно та наполегливо пропагували та втілювали ідею створення Європейського Союзу на його нинішніх демократичних засадах. Французький письменник ХІХ ст. Віктор Гюго зазначав, що він належить до партії, яка поки що не існує, але цій партії належатиме ХХ ст. і вона приведе до народження Сполучених Штатів Європи. Відповідно еліта ЄС є переважно демократично-ліберальною, завдяки цьому історична тенденція європейської інтеграції реалізується не сама по собі, а через діяльність широких соціальних верств, які періодично обирають своїх лідерів. Британський філософ історії Р.Колінгвуд у свою чергу наголошував, що політики можуть дати народу лише те, що вони самі прийняли. Врешті, як писав Гегель, кожна історична особа в кожній історичній ситуації міркує і діє настільки розумно, наскільки та особа в тій ситуації може міркувати й діяти, і ніхто інший не зможе зробити більше. З цієї точки зору слушно виглядають і слова В.Леніна, який у 1915 р. хоча і заперечував можливість появи «Сполучених Штатів Європи»,проте щодо ролі історичної особистості висловився досить влучно: «Історичні заслуги судяться не за тим, чого не дали історичні діячі порівняно з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового порівняно зі своїми попередниками».

21 серпня 1849 р. французький письменник В.Гюго прогнозував, що настане день, коли ми побачимо два великих союзи — Сполучені ШтатиАмерики і Сполучені Штати Європи, які скріплять дружбу рукостисканям через океан». Тож альтернативою монархічному європезму стала ідея створення Сполучених Штатів Європи, яка була ороджена демократією Північної Америки. Про загальну тенденцію до посилення демократичних процесів у євопейській історії в середині ХІХ ст. писав англійський соціолог-позивіст Герберт Спенсер. Зокрема, він таким чином визначав причинність появі великих історичних особистостей: походження великої людини природне, її слід ставити в одній шерензі з усіма іншими явищами в громаді, яка дала їй життя, і вважати її за продукт всього попереднього життя цієї громади. Вкупі з цілою генерацією, тільки лише мізерну частку якого становить, у купі з її інституціями, мовою, знаннями, звичаямикупі з безліччю її витворів мистецтва і ремесел, вона (тобто велика істоична особистість) є результат величезної агрегації сил, що діяли спільно впродовж цілих століть.

На думку Куденхова-Калергі, визначальне значення для майбутнього  європейської ідеї матиме її погодження з провідними ідеологічними течіями  сучасності, а також з головними  політичними рухами, зокрема, католицьким  та соціалістичним. Звичайно, «єдина Європа теоретично може обєднати монархії. Але Конституція федеративної Європи мусить бути республіканською». Тому, на його думку, «поява кожної республіки в середині континентальної Європи має вітатись як крок до панєвропейської федеративної республіки». Врешті над національні європейські співтовариства, на його думку, були необхідним етапом у розвитку космополітизму, аби пан’європейці нарешті могли вибудувати Пан’європу. Натомість на пан’європейському пропагандистському рівні ключовим визначалось питання підготовки європейського конгресу з питань безпеки. З метою реалізації ідеї європейської інтеграції, зокрема, заради головної мети збереження миру та стабільності в Європі наш австрійський граф залучив впливових європейських політиків, таких, як Арістид Бріан та Густав Штреземан (1878-1929), який наполегливо висловлювався на користь німецько-французького замирення та союзу, котрий мав дати тривалий мир Європі. Ці ідеї розвивав і його французький колега, зокрема, виступаючи 5 вересня 1929 р. на засіданні Ліги Націй, тодішній міністр закордонних справ Франції А.Бріан оголосив меморандум про «Європейський федералістський союз».

Проекти ХІХ століття:

1. 1800—1815 — період Наполеонівських воєн: Наполеон І Бонапарт намагався об'єднати Європу на чолі з Францією воєнним шляхом на принципах рівності й братерства («проект Наполеона»). В основі мало бути європейське право.
2. 1815—1870 — Віденський період: поява низки європейських проектів, першим серед яких був проект російського імператора Олександра І. він пропонував створити міжнародну організацію, прообразом якої став Священний союз. У даний період починають проводитися Загальноєвропейські конгреси. О.Конт у «Проекті всесвітньої Релігії» наполягав на створенні єдиної нової релігії, яка і об'єднає Європу, проте в основі більшості проектів єдиної Європи був утопічний соціалізм: