Конкурентостроможність працівника. Старіння робочої сили

    Підбір  конкурентоспроможної робочої сили та забезпечення відповідних умов для постійного зростання її рівня на підприємстві призводить до створення такої сукупності працівників, які працюють на досягнення спільної мети - створення конкурентоспроможної продукції та зростання рівня конкурентоспроможності підприємства в цілому. У такий спосіб формується конкурентоспроможний колектив.

    Пріоритети  підвищення конкурентоспроможності робочої сили:

    1. Забезпечення зайнятості, який передбачає  низку заходів:

    - працевлаштування випускників навчальних закладів в умовах ринкової економіки;

    - створення якісних і високоінноваційних  робочих місць;

    - стимулювання становлення сегменту  висококваліфікованої робочої сили.

    2. Посилення інвестиційних та інноваційних  вкладень в людські ресурси,  яке повинне відбуватись за такими напрямами:

    - забезпечення поступового переходу  до випереджальних темпів інвестицій  в підготовку професіоналів на  виробництві порівняно з вкладеннями  у фізичний капітал (дотримання  тенденції, притаманної економічно  розвиненим країнам);

    - запровадження у практику управління  персоналом, що займається впровадженням  інновацій, оцінку та стимулювання  його конкурентоспроможності.

    3. Стимулювання постійного підвищення  конкурентного рівня робочої  сили працівників, що забезпечує  конкурентні переваги національної економіки в цілому і включає, зокрема, такі напрями:

• запровадження на підприємствах вітчизняної моделі мотиваційного менеджменту;
• правовий захист працівників, зайнятих на умовах застосування погодинної оплати праці в процесі трудової діяльності;
• приведення у відповідність мінімальної заробітної плати із мінімальною вартістю робочої сили.

    4. Зростання якості освітянських  послуг, шляхом здійснення таких  заходів:

• реформування освітньої системи в процесі вступу України до Болонського процесу;
• збільшення частки витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи до 3% ВВП;
• скорочення розриву зв'язків між освітянами і роботодавцями, між сферою освіти і ринком праці;
• стимулювання процесів наукових досліджень у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Прирівняння української системи наукових ступенів до загальноєвропейської для спрощення мобільності викладачів і науковців в Європі;
• підвищення якості організації виробничої практики учнів і студентів через покращення матеріально-технічної бази навчальних закладів.

    Результатом конкуренції на регіональному ринку  праці є конкурентоспроможна  робоча сила регіону, яку слід визначати  як сукупну конкурентоспроможну  робочу силу, що забезпечує можливість реалізувати конкурентні переваги і соціально-економічний розвиток регіону в цілому.

      Найвпливовішими чинниками забезпечення  конкурентоспроможності робочої  сили України є: витрати на  підвищення професійно-кваліфікаційного  рівня працівників; структура  робочої сили за рівнем освіти; ціна робочої сили; можливість працевлаштування індивідів; мобільність робочої сили на ринку праці та капіталовкладення. 

    Одним з головних факторів, який може значною  мірою «погасити» негативні тенденції  глобалізації в структурі зайнятості населення і зробити значно гнучкішим національний ринок праці, є підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили. Від якості робочої сили, безумовно, залежить її конкурентоспроможність. Але ці категорії, будучи пов’язані між собою, не є тотожними. Конкурентоспроможність робочої сили — проблема в економіці надзвичайно впливова та, разом з тим, мало досліджена і в економічній літературі фактично не розглядається. Доцільне визначення їй дає професор Д. П. Богиня. На його думку, конкурентоспроможність робочої сили — це сукупність якісних і вартісних характеристик специфічного товару «робоча сила», яка забезпечує задоволення конкретних потреб роботодавців, у тому числі державних підприємств у працівниках певної кваліфікації (професії). В аспекті якості вона характеризує певні ознаки, зумовлені сукупністю споживчої придатності робочої сили та її здатності до ефективної праці (фах, стаж, вікові дані тощо). В аспекті кількісних характеристик конкурентоспроможність працівника може визначатися продуктивністю та ефективністю праці, витратами робочого часу на виконання певних операцій, якістю виробленої продукції, витратами сировини, палива тощо. Конкурентоспроможність робочої сили є індикатором управління працею.

    Одним з головних факторів, який може значною мірою «погасити» негативні тенденції глобалізації в структурі зайнятості населення і зробити значно гнучкішим національний ринок праці, є підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили.

    Проблеми  якості робочої сили в Україні, якій потрібно мати конкурентоспроможну і соціально спрямовану національну економіку, повинні займати ключове місце як у поточних рішеннях, так і в програмах, розрахованих на довгострокову перспективу, на всіх рівнях владних структур. Впровадження новітніх технологій та розвиток наукоємких виробництв без наявності високоосвіченої і висококваліфікованої робочої сили, а також постійного всебічного поліпшення її якісних характеристик буде неможливе.

    Підтримання на належному рівні якості робочої  сили, а тим більше її постійний розвиток потребують значних витрат. Але навряд чи це є головним фактором, тому що проблема стоїть так: збереження якості існуючої робочої сили і подальше прискорене поліпшення її з урахуванням здійснених і майбутніх структурних змін в економіці — необхідна і невідкладна умова економічної незалежності України, активного виходу нашої держави на світовий ринок товарів і послуг достойним конкурентом. Це стає одним з головних пріоритетів державної соціально-економічної політики. Інтеграція у світову економіку рівноправним партнером з існуючим трудовим потенціалом є надто проблематичною. Жодне серйозне завдання щодо подальшого зростання економіки, впровадження високоефективних заходів зміни і поліпшення її структури без надійного та своєчасного забезпечення висококваліфікованими, фізично й психічно здоровими робітниками і спеціалістами не може бути виконано.

    Україна завжди мала якісну робочу силу з високою  загальною і професійною освітою  та задовільними фізичними, фізіологічними і психофізіологічними характеристиками. Однак в останні роки робоча сила нашої країни втрачає ті складові, які забезпечують її високу якість. Системна криза вкрай негативно відбилася на всіх аспектах життєдіяльності суспільства, але чи не найбільш відчутної шкоди вона завдала робочій силі через певну обмеженість у підвищенні кваліфікації, незбалансованість у харчуванні та недостатнє медичне обслуговування.

    Невипадково динамічно зростає потреба підприємств  у професіоналах, фахівцях, технічних  службовцях, кваліфікованих робітниках з інструментом, в операторах та складальниках устаткування і машин, незважаючи на значно зменшену загальну потребу економіки в працівниках. Втрата навичок і практичного досвіду тривалий час незайнятими своєю справою працівниками (безробітними, зайнятими нерегламентованою і нелегальною діяльністю та ін.) неадекватно компенсується, як ми це бачили, системою підвищення кваліфікації, підготовки та перепідготовки кадрів. Програми навчання нерідко застарілі, матеріально-технічна база училищ не завжди відповідає потребам підготовки висококваліфікованих робітників для сучасних технологій. Багато підприємств і організацій припинили або значно скоротили внутрішньовиробничу підготовку кадрів або через брак коштів, або через недооцінку перспектив мати висококваліфікований персонал.

    Довготривалий негативний вплив на відтворення  та якість робочої сили мають низькі середньодушові доходи більшості населення. Основою грошового доходу, як відомо, має бути заробітна плата як ціна робочої сили. Однак значно нижча  питома вага в доходах українців заробітної плати іншими розвинутими країнами не єдина причина того, що спостерігаються суттєві недоліки в галузевій диференціації заробітної плати. Промисловість, будівництво і особливо сільське господарство — майже вся реальна економіка та її фундамент — наука поступаються у заробітній платі галузям, які по суті є інфраструктурою реальної економіки. Випередивши в оплаті праці гірників, металургів, науку, на перше місце вийшли банківські службовці. Наприклад, співвідношення середньомісячної заробітної плати в сільському господарстві до середньомісячної заробітної плати працівників, зайнятих у всіх сферах економіки, у 1990 р. складало 0,95, а у 2000 р. — лише 0,48. Водночас аналогічне співвідношення працівників фінансування, кредитування та страхування відповідно становило 1,5 і 2,44.

    Таке  становище робить непрестижною працю  в традиційних для України  галузях, особливо для молоді, і спричиняє  значні втрати в економіці. Наприклад, металургія стала галуззю непрестижною, тоді як саме від продажу металургійної продукції держава має найбільші інвалютні надходження до бюджету.

    Низька  заробітна плата і сумнівна її диференціація — один із суттєвих чинників, який негативно впливає  на якість робочої сили. Змінити  таке становище можливо, посиливши  регулюючу роль держави в цих процесах через законотворчу діяльність і суворе дотримання законів суб’єктами господарської діяльності.

    До  якісних характеристик робочої  сили належить і працездатність особи. Науково обґрунтоване визначення працездатності дає доцент Я. В. Крушельницька. Працездатність — це максимальна ефективність діяльності людини при такому рівні функціональної мобілізації, який не викликає перенапруження організму. В свою чергу, функціональний стан — це інтегральний комплекс фізіологічних функцій і якостей людини, що забезпечують ефективне виконання професійної роботи при певному рівні фізіологічних затрат організму [48, с. 120]. Цей показник залежить не тільки від об’єктивних характеристик осіб, таких як вік, стать, фізичні і фізіологічні дані, а й від суб’єктивних чинників: раціонального харчування залежно від професії (спеціальності), умов праці, достатнього медичного обслуговування. Все це залежить від рівня заробітної плати і доходів у цілому. 

2. Старіння  робочої сили.

2.1. Аналіз стану ринку  робочої сили в Україні.

    Загальна  чисельність економічно активного  населення в Україні становить 22,6 млн. чоловік. Однак високий - і постійно зростаючий - рівень старіння робочої сили (у середньому по Україні кожен 6 економічно активний працівник - старше 50 років, а кожен 19 - старше працездатного віку) створює певні труднощі для нормалізації процесів відтворення робочої сили, зокрема для впровадження нових технологій і відповідної перекваліфікації працівників.

      В умовах адміністративно-командної  системи, низькій заробітній платі відповідали такі ж низькі, жорстко регульовані ціни на товари і послуги.

      З початком формування ринкової  економічної середовища почали  впроваджуватися і ринкові методи  ціноутворення. Були ліквідовані практично всі дотації товаровиробникам, відкриття ринків привело до поступового "підтягування" внутрішніх цін до світових. Громадські фонди споживання були зруйновані, а соціальні послуги в значній своїй частині стали платними (як правило, плата стягується незаконно і нелегально) [10; 7]. Таким чином, заробітна плата стала основним джерелом забезпечення потреб працюючих та членів їх сімей. І, безумовно, такий низький її рівень не забезпечував і не міг їх забезпечити.

      Ситуація змінилася - або, точніше,  повинна була змінитися - з  початком економічного підйому. Потрібні були структурні реформи, потрібні були нові технології та інвестиції і, зрозуміло, кваліфікована робоча сила, здатна і бажає інтенсивно працювати. Однак збільшення зайнятості відбулося за рахунок працівників сфери торгівлі (а це, як і раніше, значною мірою так звані реалізатори на базарах) і представників найпростіших професій, тобто за рахунок найменш кваліфікованої робочої сили.

    Як  правило, прихильники моделі з дешевою  робочою силою посилаються на досвід повоєнної Німеччини чи Ірландії 1980-х років, де держава стимулювала не зростання, а заморожування заробітної плати. Проте відбувалося це в умовах, принципово відмінних від сучасних українських реалій. На відміну від цих країн, початок економічного піднесення в Україні не супроводжується масштабною безробіттям.

    Рівень  безробіття, визначений за методологією МОП, в Україні приблизно відповідає показникам розвинених країн і значно поступається показникам більшості  країн з перехідною економікою: Польщі, Словаччини, Болгарії, Хорватії, країн Балтії.

    Більше  того, Державна служба зайнятості України  систематично реєструє вакантні робочі місця. Так, протягом 2006 року було зареєстровано 2,3 млн. вакансій. Однак лише 5% з них  пропонувалися із заробітною платою понад 1000 грн.(160 євро), а майже 60% - із заробітною платою менше 500 грн. (80 євро). Зрозуміло, велика частина таких вакансій так і залишається незаповненою.

    Таким чином, основна проблема українського ринку праці - це не безробіття, а  неконкурентні робочі місця і відтік робочої сили за межі країни.

    Зростання вартості робочої сили і, в першу  чергу, зростання заробітної плати, поза сумнівом, повинен спиратися  на економічні можливості, зокрема, на підвищення ефективності використання робочої сили і зростання ВВП - в іншому випадку зростання грошової маси служить поштовхом для інфляції.

    Результати  розрахунків, виконаних за порівняльним даними, свідчать, що відставання України  за рівнем продуктивності праці приблизно  відповідає відставання по заробітній платі. При цьому тенденції відображають випереджають темпи зростання в Україні заробітної плати, а не продуктивності праці. У 2006 р. Україна за рівнем оплати праці впритул наблизилася хіба що до Болгарії - у порівнянні з іншими країнами перехідної економіки відставання складає від 49,7 (Румунія) до 86,5% (Словенія).