Публічне адміністрування

                                          

 

 

 

 

                                                     ЗМІСТ:

 

 

1. Джерела ідей управління суспільством і країною.

 

2. Зростання ролі позаекономічних факторів.

 

3. Концепція М. Вебера та її значення в соціології управління.

 

 

4. Нові тенденції в системі публічного адміністрування.

 

5. Нові тенденії у взаємовідносинах суспільства та бізнесу.

 

6. Види правопорушень та відповідальності у публічному адмініструванні.

 

7. Основні ознаки та атрибути бюрократії.

 

8. Основні засоби протидії політичній корупції.

 

9. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Джерела ідей управління суспільством і країною.

 

Сьогодні в Україні  немає адекватної теорії соціального  управління. В умовах відсутності  такої теорії керівники держави  й організацій різного рівня змушені спиратися на сформовані традиції, інтуїцію і суб'єктивний досвід управління, що часто підводять, та нерідко приводить до негативних наслідків.

Гострий дефіцит кваліфікованих фахівців з управління привів до появи  в останні роки численних факультетів у структурі державного вищого утворення, різноманітних комерційних шкіл бізнесу, університетів, орієнтованих на підготовку бакалаврів, фахівців і магістрів в області управління. Очевидно, що ця міра змушена, тому що Марксистсько-ленінська парадигма соціального управління здала свої позицій менеджменту, а нічого іншого в нас немає. Разом з тим очевидна також необхідність заміни менеджменту на сучасну теорію соціального управління, що має бути створена.

Така теорія необхідна  тому, що:

- менеджмент не охоплює питань управління суспільством;

- практика соціального  управління ввійшла в суперечність  з офіційною наукою (менеджментом);

- усе частіше стала  виявлятися нездатність наших  керівників вирішувати проблеми, що постають перед суспільством. Якби існувала адекватна теорія соціального управління, то навряд чи були можливі грубі помилки, що призвели до розпаду СРСР, приватизації власності, криміналізації суспільства, масовій убогості і безробіттю.

Перед країнами, що будують  нову політичну систему, постає задача вироблення теорії соціального управління, що відповідає сучасним реаліям. Теорія соціального управління повинна служити інструментом у руках керівників різного рівня й організацій, дозволяючи їм не тільки прогнозувати зміни соціальних процесів, але і підказувати способи оптимального впливу на них.

Яка нова парадигма соціального  управління може прийти на зміну менеджменту? Дослідження, що проведені за останні  роки українськими та російськими вченими  дозволили виробити досить універсальну концепцію соціального управління. Суть цієї концепції складається у наступному.

1. Соціальне управління  є властивістю будь-якої соціальної  організації, тому для розуміння  сутності соціального управління  варто виходити зі змісту поняття  "соціальна організація".

2. Під соціальною організацією розуміється досить стійка соціальна цілісність, подібна розумному живому організму, що володіє здатністю виявляти і вирішувати свої проблеми, завдяки чому вона забезпечує своє існування. При цьому проблеми організації розглядаються як відхилення від прийнятих норм існування (формальних чи неформальних). Прикладами є організації як природного (родини, громади, що історично склалися міста, поселення, суспільство), так і штучного походження (фірми, концерни, корпорації, транснаціональні компанії, фінансово-промислові групи). Подібна точка зору зустрічається у Г. Спенсера, Л. Гоулднера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Л. Тойнби, С. Янга і є подальшим розвитком організмічного напрямку в соціології.

3. Виявлення і рішення  проблем є головними функціями організації, у той час як цілеполагання і ціледосягнення відіграють допоміжну роль. Мета є засобом рішення проблем, а не проблеми зважуються для досягнення цілей.

4. Рішення проблем  організації полягає в реалізації  мір, спрямованих на усунення  відхилень від прийнятих в організації культурних цінностей. При цьому засоби рішення проблем залежать від їхньої специфіки. Для часто повторюваних (ординарних) проблем в організації вже існують відповідні їм інститути, організаційні структури чи інші зразки організаційної культури, тому для рішення подібних проблем досить використовувати існуючі організаційні культури, не створюючи нових. Неординарні проблеми представляють особливу загрозу для організації. Для їхнього рішення вона мобілізує усі наявні в її розпорядженні знання, методи і засоби. Можна виділити такі найчастіше використовувані способи практичного рішення таких проблем: введення нових нормативно-правових актів замість старих; структурні перетворення (організація створює нові структури замість застарілих); введення новацій (винаходів, відкриттів, технологій); формування і введення нових культурних цінностей; регулювання межорганизаційних відносин.

Зазначені функції здійснюються у будь-якій організації (інакше вона б не існувала), включаючи суспільство, розглянуте, подібно Г. Спенсеру, як живий організм. Однак не всі ці функції виявляються явно, тобто деякі з них є латентними (Р. Мертону). Разом з тим вони істотно впливають на результати діяльності і розвиток організацій. Тому принципово важливим є інституціоналізація функцій і розробка методів їхнього удосконалювання.

Об’єкт дослідження  – сучасне соціальне управління.

Предмет дослідження  – методологічні основи сучасного  соціального управління в сфері  економічних відносин.

Мета: Дослідити особливості  здійснення соціального управління сферою економічних відносин в умовах сучасної кризи.

Відповідно до предмету та мети дослідження були визначені  наступні завдання:

- Зробити методологічний  аналіз західних ідей управління  суспільством;

- Дослідити соціологічний аспект соціального управління в процесі розвитку суспільних відносин;

- Розглянути соціальне  управління як основу розвитку  українського суспільства.

Для солідження була обрана саме ця тема, адже, на мій погляд, теорія та методика соціального управління економічними відносинами, особливо в умовах світової економічної кризи, є найбільш гострою та такою, що потребує негайного дослідження та визначення шляхів вирішення.

 

2. Зростання ролі позаекономічних факторів.

 

 

Позаекономічні  фактори. Захисники економічного росту стверджують, що його уповільнення чи припинення не зробить автоматично сприятливого впливу на людські цінності і не забезпечить людям “пристойне життя”. Насправді варто очікувати зворотного. Напаки, кінець економічного росту не скасує роботу на конвеєрі. Навпроти, економічний ріст завжди супроводжувався скороченням частки зайнятих у конвеєрному виробництві. Невірно і те. що економічний ріст завжди робив працю неприємною і небезпечною. Відновлення устаткування, як правило, знижує напруженість праці й імовірність нещасних випадків. Кондиційовані приміщення наших днів куди більш зручніші, ніж задушливі фабричні цехи минулого.

Нарешті, не можна погодитися з тим, що уповільнення чи призупинення економічного росту послаблює прагнення  людей до матеріальних цінностей і зменшує їхнє відчуження від виробництва. Скоріше результати будуть зворотними. Найгучніші протести проти погоні за наживою лунають саме в тих країнах і серед тих груп населення, де в даний час рівень добробуту найбільш високий. Інакше кажучи, саме високий рівень життя, забезпечуваний економічним ростом, і дає можливість усе більшій кількості людей витрачати час на освіту, творчість і самореалізацію.

Якщо погодитися з  тим, що в цілому економічний ріст бажаний, природно, виникає питання, які заходи державного регулювання здатні щонайкраще стимулювати цей процес.

 

 

3. Концепція М. Вебера та її значення в соціології управління.

 

 

Перед тим як безпосередньо  торкнутися концепції влади М.Вебера слід з’ясувати, хто був такий  Макс Вебер, як він йшов до неї і  під впливом чого була розвинута вищезгадана концепція.

Вебер Макс (1864-1920) - німецький  політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з  історії торгового права Вебер  став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного боку, та економічною діяльністю - з іншого. Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя - водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про суспільство. Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації - чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи [34, c. 78-81].

Вебер став відомим у  Німеччині, написавши дослідження  про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність  до постійного домінування юнкерів  у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904-1905). Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, - прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.

 

 

 

4. Нові тенденції в системі публічного адміністрування.

Європейський вибір України  передбачає "практичну реалізацію завдань довгострокової стратегії, яка має забезпечити міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальною за своєю суттю, демократичної правової держави, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку". Досягнення цієї стратегічної мети значною мірою залежить вію якості та результативності діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування, від ефективності прийняття управлінських рішень, їх належного обґрунтування та реалізації.

Вирішення завдань якісної трансформації  економіки держави, розвитку конкурентоспроможної економіки в першу чергу пов"язано  з формуванням самодостатніх  конкурентоспроможних територіальних громад, і як фундамент цієї самодостатності  спроможності влади ефективно діяти для забезпечення належного рівня і якості життя громадян.

Отже, поєднання  якості публічного управлінні та місцевого  економічного розвитку є запорукою  досягнення стратегічної мети України  щодо інтеграції у європейський простір.

Результати  аналізу сучасних тенденції публічного управління дають підстави для визначення основних вимог до побудови сучасної результат-орієнтованої системи муніципального управління:

- орієнтація  на потреби територіальної громади,  як головного споживача і замовника  публічних послуг органа місцевого самоврядування;

- забезпечення  демократичного характеру управління, підзвітності й підконтрольності  місцевої влади громадськості;

- якість  надання публічних послуг та  суспільна результативність публічного  управління, відповідальність за напрями та результати керованого розвитку території;

- оцінка  результатів маркетингової діяльності  з позицій громадянина-споживача  послуг, для чого необхідно встановити  постійний дієвий зворотний зв"язок  з громадою;

- здійснення  раціонального використання потенціалу території муніципального утворення з метою забезпечення добробуту членів територіальної громади;

- використання  сучасних підходів управління: стратегічного  планування, маркетингових інструментів  управління, налагодження партнерських  відносин з приватним сектором у системі забезпечення громадян якісними послугами в необхідних обсягах.

 

 

 

 

 

5. Нові тенденії у взаємовідносинах суспільства та бізнесу.