Публічне адміністрування

 

Альтернативна модель заснована  на інституціалізації взаємовідносин держави і бізнесу, за якої центральним посередником стають громадські об’єднання — союзи і асоціації підприємців. Така модель практикується у переважній більшості розвинених країн світу. 
        Громадські об’єднання підприємців дозволяють надати певні конструктивні рамки конфліктам, які неодмінно виникають у взаємовідносинах суб’єктів підприємницької діяльності з органами державної влади, між собою чи з споживачами, робітниками тощо. Вони також сприяють прозорості процесу прийняття політичних рішень, а отже — передбачуваності економічної політики держави, що вкрай важливе для раціоналізації поведінки економічних суб’єктів, уникнення дестабілізації та політичних шоків на мікрорівні. За умов зниження рівня присутності держави в економіці такі інститути громадської самоорганізації можуть перебирати на себе частину функцій, які раніше належали державі. 
       Головна перевага інституційної моделі полягає в тому, що вона дозволяє подолати тенденції до “політизації” капіталу і будувати взаємовідносини влади з бізнесом на демократичному підгрунті. У той же час і цій моделі притаманні деякі вади, зокрема – мала гнучкість і висока бюрократизація зазначених об’єднань, яка суттєво знижує їхню дієздатність.  
       Незважаючи на те, що кількість підприємницьких об´єднань всеукраїнського рівня становить, за різними підрахунками, від 80 до 120, а регіональних – понад 400, їхнє співробітництво з органами державної влади досі має здебільшого спорадичний характер. Як зазначав заступник голови Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва Г. Білоус, поява неефективних, невиважених регуляторних актів обумовлена саме відсутністю партнерського діалогу між державою, підприємцями та громадськими організаціями та реальних механізмів зворотного зв’язку між урядом і суспільством.  
        Отже, Україна лише розпочала тривалий процес структуризації та інституціалізації корпоративних інтересів підприємницьких структур і встановлення інституційного середовища партнерських стосунків влади і бізнесу. За таких умов відкритість уряду для сприйняття зауважень і пропозицій, що надходять від громадських об’єднань, є необхідною, але не достатньою умовою налагодження належного співробітництва держави і уряду. Проблема представництва та залучення представників бізнесу до мережі об’єднань залишається гострою. Незважаючи на те, що низка узгоджувальних інститутів створена ще наприкінці 90-х років (інститут Уповноважених з питань захисту підприємництва при Держпідприємництві, Рада підприємців, громадські ради при міністерствах тощо), згідно з даними опитування, опублікованими Міжнародним центром перспективних досліджень на початку 2000 р., лише 25 % опитаних підприємців знали, наприклад, що представники об’єднань підприємців мають право входити до складу колегіальних дорадчих органів, утворених при органах виконавчої влади. Характерно, що, відповідаючи на питання “хто найбільше підтримує підприємців в Україні?”, 36,2 % опитаних, які не були членами спілок підприємців, дали відповідь “ніхто”. Серед членів асоціацій підприємців так відповіли лише 18,9 % опитаних. Відтоді ситуація у сфері налагодження співпраці держави і бізнесу якщо й змінилася, то на користь “олігархічної” моделі. 
        Незважаючи на активний розвиток громадських об’єднань підприємців в Україні у 90-ті роках, вони поки що не утворили мережі, необхідної для узгодження корпоративних інтересів та формування відносин трипартизму й соціального партнерства як підвалин громадянської злагоди у суспільстві. Значна кількість громадських об’єднань підприємців є фактично елітарними угрупованнями, які вирішують вузькокорпоративні цілі, часто — суто політичного характеру, та не створюють належного загального середовища захисту інтересів підприємництва (інституційна за формою модель є олігархічною за суттю). Підприємства, які не увійшли до таких політико-економічних “холдингів”, опиняються перед необхідністю протистояння політиці держави, і саме цьому завданню підпорядковано діяльність їхніх об’єднань. 

 

 

6. Види правопорушень та відповідальності у публічному адмініструванні.

 

 

У сучасних умовах державотворення  на суб'єкт управління покладається відповідальність за всі несприятливі наслідки, викликані неправовим або  невмілим використанням владних  повноважень. Саме такий підхід є  однією з умов ефективної діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а відповідно, й політичної стабільності в державі.

Відповіда́льність — загальносоціологічна категорія, яка виражає свідоме ставлення особи до вимог суспільної необхідності, обов’язків, соціальних завдань, норм і цінностей. Відповідальність означає усвідомлення смислу і значення діяльності, її наслідків для суспільства і соціального розвитку, вчинків особи з погляду інтересів суспільства або певної групи.

У державному управлінні виділяють такі види відповідальності: політична, юридична та моральна. Крім названих видів, українська теорія права виділяє ще й конституційну відповідальність, яка застосовується до державних органів чи вищих посадових осіб держави за конституційні правопорушення, тобто порушення Основного Закону чи встановлених ним норм. Виділяють ще такі види юридичної відповідальності: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільну, відміну незаконних актів і рішень державних органів, а також громадських організацій та їх органів.

Види  правопорушень - класифікаційні групи правопорушень, що за різними підставами розмежовуються між собою (за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об'єктами посягань, за суб'єктами, за розповсюдженням, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду).

Правопорушення класифікуються за:

*ступенем суспільної небезпеки - на злочини і проступки;

*належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші);

*колом осіб - особові і колективні;

*за характером правових приписів - нормативно-правові і дисциплінарні;

*в залежності від характеру цивільно-правового порушення - договірні і позадоговірні правопорушення;

*правопорушення у  сфері суспільного життя (в  сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері,  в сфері побуту і дозвілля).

Правопорушення поділяють  на види залежно від:

- ступеню суспільної небезпеки (злочини - кримінальна 
відповідальність; проступки - всі інші правопорушення, які не є 
злочинами - адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова 
відповідальність);

- сферами життя, в яких їх вчинено: цивільні, дисциплінарні, 
фінансові, екологічні та інші.

 

 

7. Основні ознаки та атрибути бюрократії.

 

 

       Поява бюрократії як соціального явища пов’язана з потребою управління, регулювання соціально-політичних відносин, і це зумовило формування певного соціального прошарку, який спеціалізувався на цьому виді діяльності. Організаційного оформлення ця група набула у вигляді апарату чиновництва. З розвитком суспільства змінювались і організаційні форми і спектр впливу бюрократії, але ніколи не змінювалась сама сутність бюрократії і бюрократизму.

 

      Саме поняття «бюрократія» вперше з’явилось у 1745 році, його запровадив французький дослідник Вінсент де Турне. Термін «бюрократія» походить від французького «бюро», «канцелярія», і грецького – «влада, сила».

 

      Поняття «бюрократизм» ширше за своїм змістом, ніж «бюрократія», і вживається для характеристики такого стану управління державою чи іншими різними організаціями, де існує відірваність виконавчих органів від інтересів цих організацій, а пріоритет надається власним потребам, де функціонують відносини формалізму, некомпетентності, консерватизму, корупції,тощо.

 

     Бюрократія – це складне соціальне явище, необхідне і неминуче, продукт розвитку суспільства,процесу поділу праці, об’єктивного появи керуючих і керованих.

 

Її основними  рисами є :

• відчуження виконавчої влади від народу
• концентрація влади в руках чиновництва, що прагне послабити контроль за своєю діяльністю або взагалі уникнути його.

 

Отже, бюрократія – це різновид організації публічної влади, система соціального управління, відчужена від об’єкта управління і що стоїть над ним.

• Представники та вчення

      Подальший науковий аналіз бюрократії й бюрократизму пов'язаний з іменами визначних мислителів, як Г.Гегель, К. Маркс, М.Вебер, Т. Парсонс, Р. Міхельс, О. Тофлер та інші.

   Проблема бюрократії розглядалася в роботах багатьох соціологів, політологів. Одними з перших це питання вивчили Макс Вебер у своїй працій «Господарство і суспільство» і Вудро Вільсон у «Вивчення адміністрації» (1887 рік). Вони по суті сформулювали аналогічні парадигми бюрократії, а їхні праці стали основою робіт соціологів протягом усього 20 століття.

     Вінсент де Гурне розглядав бюрократію як нову форму державного правління. Він вважав, сутність та значення її як раз і полягає в тому, що робота уряду виявилася в руках правителів за професією.

     Наукові дослідження бюрократії й бюрократизму започаткував Гегель. Він обґрунтував переваги бюрократії й бюрократичних методів управління, які базуються на спеціалізації й поділі праці в урядових структурах. Така спеціалізації, на його думку, давала можливість забезпечувати високу освіченість і професіоналізм, неупередженість і запобігання зловживанням владою та надійний захист державних інтересів.

     Г.Гегель, Д.С.Мілль, А.де Токвіль, Г.Моска, М.Веберер також розглядали бюрократію як новий тип системи, де управлінська діяльність здійснюється призначеними професійними чиновниками.

      Існує два напрямки концепції бюрократії.

До концепцій  першого напряму, що розглядає бюрократію як правління «професійних чиновників», слід віднести класові теорії ( Маркс, Ленін). А також теорії, які визначають бюрократію в якості нового класу – М.Бакунін, Дж.Бернхем, М.Джілас, М.Восленский та інші.

     Другий напрямок вивчення бюрократії представлено теоріями формальної організації (Р.Мертон, Ф.Селзник, П.М.Блау, Е.Мейо та інші).  тут розгядіються такі проблеми: ефективність адміністративних структур, механізм функціонування влади, формально-технічні складові бюрократії, внутрішньо організаційні закони та інтереси, зв'язок з соціальним середовищем, способи і форми обмеження бюрократії. У цій групі теорій особливе місце належить теорії М.Вебера. Вебер пропонує бюрократичну модель організації, але на відміну від представників концепції «організація-машина» (Файоль, Урвік) він не займається детально практичною побудовою бюрократичних відносин, його дослідження «адміністративної» організації пропнує переважно теоретичну модель.

 

 

 8. Основні засоби протидії політичній корупції

 

Ефективна протидія корупції загалом і політичній корупції зокрема  можлива за умови системного підходу. поєднання профілактичних, правоохоронних і репресивних заходів. Саме політична воля визначає зміст, а отже - ефективність інших чинників протидії корупції і. таким чинам, ефективність протидії корупції загалом

Політична воля - це справжні наміри політичного керівництва країни реально протистояти корупції в усіх її проявах і на всіх рівнях державної влади.

Основні засоби протидії політичній корупції на сучасному етапі  розвитку країни:

Перший - демократичні та чесні вибори, які забезпечують усвідомлене вільне волевиявлення та об'єктивне встановлення результатів голосування. Досвід останніх виборчих кампаній свідчить про збереження великих проблем з ключовими складовими таких виборів - усвідомлешстю вибору та адекватністю його результатів реальним політичним настроям суспільства. В ід був а єть ся в д о с конал ення з а с обів д о сягнення "поірі б-ного" результату: якщо раніше він досягався переважно примітивно-кримінальним шляхом (примушуванням голосувати "так. як потрібно", перешкоджанням діяльності кандидатів, підробленням протоколів комісій тощо), то тепер це робиться переважно "цивілізовано" та "вишукано" - із застосуванням інформативні« маніпуляцій. агітаційного "зомбування" виборців, широкого використання технічних кандидатів і партій, надання адмшресурсу зовнішньо-легальних форм державної та суспільної діяльності. Як уже зазначалося, ймовірність застосування фальсифікацій на майбутніх виборах залишається досить високою (на це. зокрема, вказують спроби організованої інформаційної блокади < фактично -цензури), які спостерігаються останнім часом, намагання неконституційного привласнення владних повноважень. які можуть бути використані як адмінресурс.

Тільки президентські  та парламентські вибори, проведені  на демократичні« і правових засадах із забезпеченням дійсного волевиявлення громадян і максимально об'єктивного фіксування його результатів. створять системи політичні і правові передумови зниження рівня політичної корупції і зміни характеру її проявів.

Окремо в аспекті  проведення виборів як демократичної форми протидії політичній корупції слід відзначити необхідність зміни законодавчого регулювання фінансування політичних партій - як під час виборчого процесу, так і поза ним Досвід останніх вітчизняних виборчих кампаній однозначно свідчить про те. що: по-перше, фінансування партій, що декларується ними, явно не відповідає дійсному: по-друге. реально воно здійснюється не з тих джерел або не в тих обсягах, які офіційно оприлюднюються; по-третє. незаконне фінансування політичних партій, а з цим -і виборчих кампаній є одним з найпотужніших чинників розвитку політичної корупції в нашій країні.

Другий - реальне (справжнє) відокремлення політики від бізнесу. Всупереч задекларованому наміру такого відокремлення, протягом останніх п'яти  років відбулося фактичне злиття (навіть -цементування) політики та бізнесу, яке до того ж набуває відкриті«, а нерідко - відверто брутальних форм (майже неприховане фінансування бізнесам вибори« кампаній політичних партій та окремих кандидатів, "купівля" місць у виборчих списках, прийняття органами державної влади та органами місцевого самоврядування явно лобістських рішень на користь певні« бізнесових сіруктур. чисто формальний ВІДХІД політиків від ведення свого бізнесу тощо). Бізнес (особистий матеріальний інтерес) диктує політику. мотивує політиків. їх поведінку та рішення. Таким чином (у більшості випадків через різноманітні коруп-ційні відносини) забезпечується перебування політиків на службі у приватного бізнесу, а не суспільства.

Третій - утвердження  незалежного, компетентного та неупередженого суду. Такий суд - головний засіб і головна гарантія демократичного розвитку суспільств та утвердження правової держави. Водночас він є надзвичайно дієвим іа ефективним антикоруп-ційним інструментом оскільки спроможний у правовий спосіб виправити будь-яке. т.зв. політичне збочення, припинити конкретний прояв ПОЛІТИЧНОЇ корупції і поновити правопорядок у політичній сфері. Натомість, останні події навколо вітчизняної судової системи свідчать про загострення політичної боротьби за суд. що загрожує повною втратою ним незалежності та об'єктивності. Особливу небезпеку становить те. що до цього процесу причетний Глава держави, який офіційно підтримує законодавчі пропозиції, спрямовані на посилення залежності суду, його політизації. наділення посадових осіб (у т.ч. й самого Президента) та окремих інституцій (зокрема. ВРЮ) неконституційними повноваженнями у сфері правосуддя. Це дає шдстави для обгрунтованих припущень про намагання протиправно встановити контроль над діяльністю судових органів і в такий спосіб отримати додаткові засоби для застосування адміністративного ресурсу на майбутніх виборах.