Кредитная система

    1.Національний  банк України.

    2.Банківська  система:

    -комерційні  банки;

    -ощадний  банк.

    3.Спеціалізовані  небанківські кредитні інститути:

    -страхові  компанії;

    -інвестиційні  фонди;

    -інші.

    Нинішня структура кредитної системи  України наближується до моделі кредитної  системи промислово-розвинених країн. Але справа в тім, що найбільш слабкою  ланкою нової кредитної системи  є третій ярус. Він представлений  в основному страховими компаніями, а для розвитку інших типів  спеціалізованих кредитних інститутів потрібно повноцінне функціонування ринку  капіталів і його другого елемента - ринку цінних паперів. Створення  останнього можливе лише в умовах відносно широкої приватизації державної  власності. Саме це повинно стимулювати  розвиток третього ярусу кредитної  системи.

Кредитна система  – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з  приводу мобілізації тимчасово  вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення  та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення  економічних і соціальних потреб суспільства. 
Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно зумовлений відмінностями в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу. 
Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи: 
1) центральний банк; 
2) банківський сектор ; 
3) спеціалізовані кредитні установи. 
Як правило, кредитна система має трьохрівневу структуру (хоча існують відхилення від такої практики): центральний банк, банківські установи та небанківські кредитно-фінансові інститути. 
До банківських установ відносять: комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки. 
Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є: 
- інвестиційні компанії, 
- страхові компанії, 
• ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки, 
- пенсійні та інші фонди. 
Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки припадає близько 40 % активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі). 
І Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави: 
- страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна (в США, наприклад, активи страхових компаній складають близько 15 % сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів; 
- пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій./ 
Окрім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль в кредитному механізмі, пов'язуючи різноманітні сектори позикових капіталів в єдину систему: фінансові, трастові, брокерські та інші компанії, а також взаємні та інші фонди. 
1 Кредитна структура різних держав неоднакова і відображає, зокрема, стан економіки країни на тому чи іншому етапі її розвитку. Так, кредитна система промислове розвинутих країн характеризується широкою розгалуженістю, наявністю великих універсальних банків, спеціалізацією дочірніх підрозділів банків на окремих видах операцій. 
Незважаючи на значні відмінності побудови кредитних систем в різних країнах, можна виділити спільні їх риси: 
• ядро будь-якої кредитної системи – центральний банк, як головний орган уряду з аналізу фінансового стану, вироблення та організації грошово-кредитної політики держави; 
• державні фінансові органи, що разом з центральним банком виконують регулюючі функції в сфері фінансів; 
• фінансові посередники різних типів. 
Сучасна кредитна система – це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає в себе два основних поняття: 
1) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту; 
2) сукупність кредитно-фінасових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду. 
Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему зв'язків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами. 
Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позикової, інвестиційної, засновницької, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів. 
Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами: 
• концентрацією і мобілізацією банківського капіталу; 
• подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ; 
• продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями; 
• інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп. 
Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, підтримки високої норми народногосподарського накопичення. Кредитна система сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку, поглибленню соціальної та майнової диференціації між різними верствами населення. 
Найбільш розвинутою вважається кредитна система США, яка представлена Федеральною резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності. 
В Україні кредитна система перебуває у стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.

 

3. ПОЗАБАНКІВСЬКА  СИСТЕМА 

  В Україні банківська система вже сформована та досить ефективно функціонує. Вона представлена різними типами банків та має відносно повноцінне нормативно-правове забезпечення. Натомість, парабанківська система перебуває лише на етапі становлення та повинна подолати високий бар'єр недовіри з боку економічних суб'єктів.

Парабанківська система - це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв'язку та взаємозалежності, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу, та функціонує в межах єдиного фінансового механізму. Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств.

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських  наявністю вузької спеціалізації  запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є  виконання трьох базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати  лише банківські установи. Ті ж фінансові  посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських.

До складу парабанківської  системи входять спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) та поштово-ощадні установи.

Діяльність спеціалізованих  кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових  умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

Поштово-ощадні установи, в свою чергу, займаються мобілізацією дрібних заощаджень громадян через поштові відділення та кредитуванням  на цій основі інших фінансово-кредитних  установ та держави.

Основними видами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові  компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові  компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо.

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що повністю виражають інтереси інвесторів (рис. 15.9).

Рис. 15.9. Механізм функціонування інвестиційної компанії

Інвестиційні  компанії бувають двох типів: відкритого і закритого. У першому випадку  інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг, як правило, здійснюється за відповідним договором, який регулює правовідносини між  суб'єктами угоди, і, залежно від  особливостей здійснення таких операцій, може бути фінансовим або оперативним.

Оперативний лізинг являє собою угоду, за якою лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингової компанії основні засоби на строк, менший від  строку, за який амортизується 90 % їх вартості, визначеної в день укладення такої  угоди. Після закінчення строку дії  договору, лізингоодержувач має право  його продовжити, або повернути об'єкт  лізингу лізинговій компанії.

Фінансовий лізинг визначається як договір, внаслідок  укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт  лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення  угоди. Після закінчення строку дії  договору об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача  або викуповується ним за залишковою вартістю. При цьому ризик випадкової втрати майна чи його пошкодження, всі  види цивільної відповідальності, витрати  на страхування та технічне обслуговування майна здійснюються за рахунок лізингоодержувача.

У лізингових операціях, як правило, беруть участь три сторони: виробник (постачальник) машин і  обладнання; організація, що фінансує лізингову угоду (лізингодавець) і  організація, яка використовує орендоване майно у своїх інтересах (лізингоодержувач).

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

Факторингові  операції здійснюються за таким алгоритмом (рис. 15.10):

Рис. 15.10. Схема  проведення факторингової операції

1. Виробник товарів,  послуг укладає договір про  факторингове обслуговування з  факторинговою компанією.

2. Виробник передає  покупцю товари, роботи, послуги. 2а.  Здійснюється акцепт розрахункових  документів.

3. Виробник передає  супровідні комерційні документи  (рахунки-фактури) факторинговій  компанії.

4. Факторингова  компанія протягом 2-3 днів оплачує  виробнику продукції 70-90 % вартості  рахунку.

5. Покупець оплачує  факторинговій компанії заборгованість  за придбану продукцію.

6. Факторингова  компанія повертає підприємству-виробнику  залишкові 10-30 % вартості рахунку,  знімаючи при цьому комісійну  винагороду за факторингове обслуговування.

Факторинг включає  не лише кредитно-розрахункове, а й  бухгалтерське, інформаційне, страхове та юридичне обслуговування клієнтів.

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Страхові компанії, здебільшого, спеціалізуються на одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

- майнове (або  загальне) страхування, об'єктом  якого виступають різноманітні  цінності - будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема  роль у цьому виді належить  транспортному страхуванню - морському,  автомобільному, авіаційному;

- особисте страхування,  при якому об'єктом страхових  відносин є події у житті  фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність  людини). В такому випадку страхування  служить як матеріальною допомогою  при несприятливих обставинах, так  і формою організації заощаджень  до певного віку або на певні  цілі; страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність  перед третіми особами за можливими  зобов'язаннями по відшкодуванню  збитків (наприклад, гарантії  банкам і фінансовим компаніям  у випадку неплатоспроможності  позичальника);

- перестрахування,  що полягає у страхуванні вже  застрахованих об'єктів з метою  зниження ризику та перерозподілу  відповідальності по оплаті страхових  збитків.

Залучені у  формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхові компанії вкладають в акції і  облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові  зобов'язання. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з  особистим страхуванням) є дуже тривалими й, ці установи виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати  свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей  економіки (переважно у формі  іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами  та іншими інститутами кредитної  системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди  утворюються за рахунок внесків  працюючих та роботодавців, і володіють  досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди  можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами  і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і  службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань  із заробітної плати працівників, відрахувань  з прибутку підприємств, а також  за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних  фондів пов'язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі  строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру  активів пенсійних фондів, основна  частина яких належить цінним паперам  приватних підприємств, а також  державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у  вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами страхових  компаній, пенсійні фонди відзначаються  значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної  політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.