Кредитная система

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою  центральних та місцевих органів  влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків  працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних  пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної  політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в  облігації державних позик.

Фінансові компанії є кредитними інституціями, що спеціалізуються на наданні споживчих позик, кредитуванні дрібних та середніх підприємств, оформленні чеків та залученні строкових вкладів. Крім того, фінансові компанії можуть здійснювати торгівлю нерухомістю, факторингові операції, страхування тощо.

У технологічно та промислово розвинутих країнах інтенсивний  розвиток фінансових компаній пов'язаний з потребами виробників товарів  у швидкому збуті та просуванні своєї  продукції до покупця в періоди  економічних спадів та зниження купівельної  спроможності користувачів. Це, насамперед, актуально для автомобілебудівної промисловості, виробництва електротоварів та інших побутових приладів.

Ломбарди - це фінансові установи, виключним вилом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу рухомого майна на визначений строк під визначений відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг.

До супутніх послуг ломбарду належать: прийом під  заставу та відповідальне зберігання майна; оцінка заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/ або  умов договору; надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави  на підставі агентського договору зі страховою компанією; реалізація заставленого майна відповідно до чинного законодавства  та/або умов договору.

Ломбарди видають  позички на строк від 1 дня до 3 місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % вартості виробів із дорогоцінних каменів, металів, годинників у золотій  оправі тощо. Відсоткова ставка за кредит встановлюється ломбардом самостійно, зазвичай, у розмірі 0,46 % за добу. Оцінка речей, що здаються на зберігання або  під заставу для одержання  позички, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів - за державними розцінками. Для  розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

Кредитні товариства - це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів (кооперативів, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб) у кредитуванні. Капітал цих фінансових організацій формується шляхом купівлі членських паїв та сплати спеціального внеску учасниками. Основними вилами діяльності кредитних товариств є падання коротко- і середньострокових кредитів, а також здійснення посередницької діяльності.

Кредитні спілки - це громадські організації, створювані на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Засновниками кредитних спілок є група фізичних осіб, об'єднаних спільними ознаками (територіальними, професійними тощо). Видача позик кредитними спілками здійснюється під мінімальні відсоткові ставки. Базуючись на засадах кооперації, кредитні спілки фінансують підприємницькі проекти своїх членів, при цьому не маючи на меті отримання прибутку.

 

4.   ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК

 

 — установа (в  більшості випадків державним органом), яка відповідає за монетарну (грошово-кредитну) та валютну політику держави (Федеральна резервна система США) або спільноти держав (Європейський центральний банк). В Україні це Національний банк України).

Центральний банк може виконувати (в залежності від  країни) такі функції:

• формування та виконання монетарної політики,
• регулювання грошової маси, що передбачає також монопольне право емісії грошей,
• формування та виконання валютної політики, включаючи за необхідності валютні інтервенції
• зберігання золото-валютних резервів,
• ведення рахунків для здійснення міжбанківських розрахунків,
• стабільність банківської системи (банківський нагляд),
• забезпечення функціонуючої системи банківських розрахунків.

 
---

    На  ранніх стадіях розвитку ринкової економіки  було відсутнє чітке розмежування між  центральними (емісійними) і комерційними банками. Комерційні банки широко використовували  випуск банкнот як одне із джерел мобілізації  капіталу. По мірі розвитку кредитної  системи відбувався процес централізації  банкнотної емісії в небагатьох великих  комерційних банках, в результаті чого монопольне право випуску банкнот  закріпилось за одним банком. Спочатку такий банк називався емісійним  або національним, а в подальшому - центральним банком, що відповідало  його домінуючій ролі в кредитній  системі.

    З точки зору власності на капітал  центральні банки поділяються на:

    -державні, капітал яких належить державі  (наприклад, центральні банки  в Великобританії, Німеччині, Франції,  Канаді, Росії);

    -акціонерні (наприклад, США);

    -змішані  - акціонерні товариства, частина  капіталу яких належить державі  (в Японії - 55%, в Бельгії - 50%).

    Деякі центральні банки були зразу створені як державні (в Німеччині, Росії); інші створювались як акціонерні, а потім  націоналізувались (в Великобританії, Франції). Але незалежно від цього, належить чи не належить капітал центрального банка державі, історично між  банком і урядом склались тісні зв’язки, особливо посилившись на сучасному  етапі.

    Уряд  зацікавлений в надійності центрального банку в силу особливої ролі останнього в кредитній системі країни, в  проведенні економічної політики уряду.

    Однак тісні зв’язки з державою не означають, що вона може безмежно впливати на політику центрального банку. Незалежно від  природи капіталу центральний банк є юридично самостійним. Частіше  всього він підзвітний або законодавчому  органу, або спеціальній банківській  комісії, створеній парламентом. Керуючий банком, якого може призначити парламент, президент, уряд, не входить до складу уряду. Істотна ступінь незалежності центрального банку є необхідною умовою ефективності його діяльності, яка нерідко вступає в протиріччя з короткостроковими цілями уряду, обтяженого, наприклад, наближенням  чергових виборів. Це особливо важливо  в плані обмеження можливостей  уряду використовувати ресурси  центрального банку для покриття бюджетного дефіциту.

    Національний  банк України (НБУ) організований в 1991 році на базі Державного банку колишнього СРСР. Керівним органом НБУ є Правління, склад якого призначається Президією  Верховної Ради України. Голова правління обирається Верховною Радою України за поданням Голови Верховної ради строком на 4 роки.

    НБУ не є незалежним. Він підзвітний Верховній Раді і оперативно підпорядкований  Кабінету Міністрів Україні. Голова Правління НБУ входить в склад  КМУ.

Верховна Рада щорічно затверджує основні напрямки грошово-кредитної політики, а також  розглядає звіт про роботу НБУ  і затверджує розподіл його прибутку. Політика НБУ, його оперативна діяльність по грошово-кредитному регулюванню  координується з програмою дій  і практикою роботи КМУ. Наприклад, з другої половини 1993 року НБУ спільно  із КМУ почав встановлювати офіційний  валютний курс національної валюти.

    Центральний банк виконує такі операції:

1.Видає  комерційним банкам кредити на  строк за домовленістю з позичальниками.

2.Веде  рахунки банків-кореспондентів і  здійснює розрахункове касове  обслуговування комерційних банків  та інших кредитних установ.

3.Купує  та продає цінні папери, що  випускаються державою.

4.Видає  кредити банкам під заставу  векселів і цінних паперів.

5.Здійснює  емісію приватизаційних паперів,  встановлює умови їх зберігання, обліку і погашення.

6.Виступає  гарантом кредитів, що надаються  суб’єктам зовнішньоекономічної  діяльності іноземними банками,  фінансовими та іншими міжнародними  організаціями під заставу Державного  валютного фонду та іншого  державного майна країни.

7.Купує  і продає іноземну валюту і  платіжні документи в іноземній  валюті.

8.Проводить  операції з резервними фондами  грошових знаків.

9.Організовує  інкасацію та перевезення грошових  знаків та інших цінностей 

    Традиційно  центральний банк виконує п’ять  основних функцій: здійснює монопольну емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, здійснює грошово-кредитне регулювання  та банківський нагляд.

а) будучи емісійним центром країни, центральний  банк володіє монопольним правом випуску банкнот, що забезпечує йому постійну ліквідність. Гроші центрального банку складаються із готівки (банкноти, монети) і безготівкових грошей (рахунки  комерційних банків в центральному банку).

    Кожна банкнота ФРС несе на собі печатку  того Федерального резервного банку, який її випустив. Крім цього, на ній вказаний номер Федерального резервного округу, номер серії стереотипа, рік випуску, а також є підпис скарбника  і печатка державної скарбниці. В США випускаються банкноти достоїнством в 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 і 500 доларів.

    В Україні банкноти Національного  банку України введені в обіг з другого вересня 1996 р. Номінальною  вартістю 1 (два зразки), 2, 5, 10, 29, 50 та 100 гривень та монети номінальною  вартістю 1, 2, 5, 10, 25 та 50 копійок.

б) функція  банка банків полягає в тому, що, з одного боку, центральний банк зосереджує у себе обов’язкові резерви  комерційних банків, з іншого - надає  їм необхідну кредитну підтримку. Центральний  банк є кредитором в останній інстанції. Рятуючи комерційні банки від  банкрутства в період фінансової паніки, він надає їм кредитну підтримку  шляхом емісії грошей або продажу  цінних паперів. Концентрація обов’язкових резервів в центральному банку означає, що центральний банк може в певних межах здійснювати контроль за діяльністю комерційних банків.

в) функція  банкіра уряду накладає певні  взаємні права і обов’язки  на уряд і центральний банк. Державна скарбниця (Міністерство фінансів) зобов’язана  зберігати вільні грошові ресурси  в центральному банку у вигляді  вкладів (депозитів). Центральний банк, в свою чергу, віддає державній скарбниці  весь свій прибуток понад визначеної, заздалегідь встановленої норми.

г) головними  інструментами грошово-кредитної  політики є:

-облікова (дисконтна) політика;

-операції  на відкритому ринку;

-регулювання  банківських резервів.

    Облікова  політика - це умови, за якими центральний  банк купує векселя у комерційних  банків. Нерідко покупці розраховуються з постачальниками не зразу після  відвантаження продукції, а через  певний строк (наприклад, через три  місяці). Для підтвердження відстрочки платежу виставляється вексель. Постачальник товару може використати  цей вексель таким чином: або  чекати настання вказаного строку оплати, або оплатити ним свої грошові  зобов’язання, або реалізувати його комерційному банку (тобто врахувати  вексель). Купляючи вексель, комерційний  банк сплачує, звичайно, не всю суму, а лише її частину, стягуючи певний процент (комісію). Комерційний банк, у випадку потреби, може переоблікувати отриманий вексель в центральному банку.

    Звичайно , що центральний банк у цьому  випадку також стягує на свою користь  певний процент - облікову ставку. Встановлюючи єдину облікову ставку, центральний  банк тим самим визначає саму низьку межу облікової ставки комерційних  банків (комісійний процент яких перевищує  облікову ставку центрального банку , як правило, на 0,5 - 2%). Крім векселів засобом  забезпечення одержуваних позик  можуть бути товари, а також різноманітні цінні папери (скарбницькі векселя, акції і облігації компаній та ін.).