Архітектура Києва

     Вже на початку 20 століття будинки на Хрещатику мали водопровід, каналізаційну систему, газ та електричне освітлення. У радянський час активніше всього реконструювався Хрещатик у період з 1936-1941 рр. За цей відрізок часу трамвайні рейки розібрали, проїжджу частину заасфальтували, а по Хрещатику пустили більш сучасний вид транспорту - тролейбус. По обидві сторони вулиці висадили дерева й встановили ліхтарі. У нижніх поверхах будинків, як правило, розміщалися магазини - їх приміщення були повністю реконструйовані й відремонтовані. Саме тоді на Хрещатику з'явився Центральний універмаг. В результаті цих робіт, Хрещатик перетворився в кращу вулицю Києва, на якій зосередилися адміністративні установи, найкращі готелі Києва, магазини, театри й кінотеатри.

     Найтрагічніший час для Хрещатика настає в роки Великої Вітчизняної Війни, коли вибухають заряди, закладені НКВД. У результаті цих вибухів і пожеж центр Києва вигорів практично повністю. Відразу ж після звільнення Києва в 1943 році, починаються відбудовні роботи. В 1948 році починається втілення в життя генерального плану відновлення Хрещатика, який був запропонований групою відомих архітекторів. Згідно із проектом, Хрещатик повинен був перетворитися в широку магістраль. Саме тоді одна сторона вулиці була піднята на 2 м, будинки відсунулися вглиб, а перед ними з'явився знаменитий каштановий бульвар. При забудові Хрещатика архітектори намагалися виграшно з'єднати особливості архітектурних ансамблів із природним ландшафтом. На місці зруйнованих дореволюційних будинків виросли будинки в стилі "сталінського ампіру", які дуже вдало вписалися в образ нового Хрещатика. Зміні піддалася й головна площа Києва, яка зараз зветься майдан Незалежності.

        Собор Святої Софії міститься в центрі Києва. Це основна культова споруда Київської Русі періоду правління Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), саме під його стінами збиралося Київське віче. Однак, згідно з останніми результатами досліджень, вчені припускають, що засновником собору міг бути хреститель Київської Русй князь Володимир, і відлік часу існування храму, можливо, треба вести від 1011 року. Софіїський собор став першою українською пам’яткою історії та архітектури, що біла внесена у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

          Історія виникнення цієї церкви дуже заплутана й не до кінця ясна. Храм називають Софійським собором і Софіївським собором. Також немає єдиної думки в питанні дати будівництва храму. По одній версії, будівництво Софіївського собору було почато Володимиром I Святославичем, по другий - церкву була побудована при його синові, Ярославі Мудрому, приблизно в період 1020-1037 роках. "Новгородський перший літопис" говорить, що Софійський собор був закладений Ярославом Мудрим в 1017 році. В той же час, "Повість минулих літ" розповідає про те, як Ярослав заклав церкву святої Софії в 1037 році. Можливо, зведення собору велося у два етапи, але вірогідно те, що в 1051 році в ньому вже був перший митрополит, хиротонисан Ілларион.

         Загальноприйнята версія свідчить про те, що Софіївський собор в Києві був побудований на честь головного храму грецької церкви Константинопольського собору – Богоматері-Оранти, уособленням якої була Софія (премудра). Місце для храму було вибране символічне – саме тут в 1036 році в битві з печенігами кияни отримали перемогу, а у 1037 році Ярослав Мудрий заклав собор однойменний з великим Константинопольським Софійським собором.

         Протягом свого існування, Софіївський собор зазнав кілька руйнівних нападів та розгарбувань. В 1169 році значну шкоду Софійському собору наніс Андрій Боголюбский, князь Суздальський, у ході нападу на Київ. В 1180 році, під час пожежі храм ледве не згорів вщент. Коли в 1240 році в Києві лютували воїни хана Батия, Софіївський собор було розграбовано. В 1497 році Софіївський собор був теж розграбований, але вже кримськими татарами. Протягом 16 століття храм занепадав, відроджувати святиню почали тільки в 17 столітті. Зокрема, великий внесок у відновлення Софійського собору зробив гетьман Івана Мазепа в 1688 році.

Софійський собор був  також місцем поховання легендарних  київських князів. Тут перебуває різьблений саркофаг з останками Ярослава Мудрого, похованого в 1054 році. Тут же спочиває син Ярослава Мудрого Всеволод, сини Всеволода Ростислав Всеволодович і Володимир Мономах.

         Найголовнішими цінностями й святинями храму було розп'яття, яке цариця Ольга привезла з Константинополя, а також "Шапка Мономаха" - царствений вінець, подарований Володимиру Мономахові візантійським імператором. Тут же зберігалися руки святої великомучениці Варвари й щелепа князя Володимира - хрестителя Русі

Собор Святої Софії входить  належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і є державним музєєм-заповідником. З цієї причини його заборонено передавати якій би то не було релігійній організації, а також проводити богослужіння. Виключенням з цього правила є День незалежності України (24 серпня), коли в Софіївському соборі представники різних релігійних конфесій здійснюють спільне богослужіння на честьУкраїни.

       Перша задокументована згадка про Михайлівський Золотоверхий собор зустрічається в літопису, де розповідається, як князь Святополк Изяславич, онук Ярослава Мудрого, 11 липня 1106 року поряд з монастирем св. Дмитра та церквою св. Петра започаткував будівництво нового кам'яного храму на честь святого Архістратига Михайла. Припускається, що монастир Дмитра був збудований батьком Святополка, Ізяславом (у християнстві Дмитром). До 1093 року це була невелика дерев'яна Михайлівська церква при монастирі, відкриття якого приписують митрополитові Київському Михайлу. Дата заснування монастиря - приблизно 988 рік. Лише після того, як на київському престолі опинився Святополк II Ізяславич, замість дерев'яної церкви збудували кам'яну.

     Золотоверхим Михайлівський собор назвали тому, що в той час це була єдина церква в Києві із золоченим куполом. Всередині Золотоверхий Михайлівський собор був оздоблений мармуром, мозаїкою, тут перебували дорогоцінні ікони. В 1103 році в Київ з Константинополя (Царгороду) були передані мощі святої великомучениці Варвари, які потім були передані в Михайлівський монастир і стали його головною святинею. Перед знищенням Михайлівського монастиря в роки радянської влади, мощі були передані Владимирському собору, де спочивають і понині. Коли 16 квітня 1114 року Князь Особливу популярність Михайлівський Золотоверхий собор придбав завдяки прекрасним фрескам та мозаїкам. Думки мистецтвознавців сходяться на тому, що це новий етап розвитку церковного живопису Прадавньої Русі. Мозаїки Михайлівського собору називають "мерехтливими". Засновником цієї нової мальовничої школи вважають ченця Києво-Печерського монастиря Алипія, про майстерність якого складали легенди. У деяких місцях на стінах були нанесені графіті - видряпані написи, подібні графіті Софіївського собору. Святополк помер, його поховали у зведеному їм храмі.

      На дзвіниці Михайлівського Золотоверхого собору встановлений унікальний клавішно-дзвоновий інструмент - карильон. Спеціально підготовлений музикант може виконувати на карильоні мелодії різної складності.

      На території, що прилягає до Михайлівському собору, розташовуються Київські духовні школи УПЦ КП.

        Історія Києво-Печерської Лаври сходить до 1051 року, коли повернувся зі Святлї Афонськлї гори чернець Антоній, та поселився в печері в балці між двох пагорбів. Печеру цю викопав для себе батько Іларіон, духівник Ярослава Мудрого. Незадовго до повернення Антонія Іларіон залишив печеру, прийнявши сан митрополита. Треба відзначити, що Іларіон став першим митрополитом російського походження. До Антонія потягнулися послідовники. Коли число ченців досягло 12, на сусідній горі Антоній вирив для себе нову печеру. Згодом, перші печери були названі далекими, а другі - близькими. Поступово з'являлися всі нові печери, вони з'єднувалися один з одним лабіринтами, уміщаючи все нових і нових ченців. Число послідовників Антонія росло, їм ставало тісно в печерах, і тоді була побудована Успенська церква та келії на поверхні. На прохання Антонія, Князь Ізяслав подарував монастирю територію, що включає в себе всю гору над печерами. В 1062 році монастир був названий Печерським. Після смерті Антонія в 1073, його поховали в печері, надалі в такий же спосіб стали ховати й інших ченців. Печери залишилися місцем проживання лише самих аскетичных ченців-відлюдників. Печерний монастир удостоював частими відвідуваннями сам князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Київська знать теж виказувала повагу до монастиря.

         Ченці й затворники Києво-Печерської обителі відрізнялися високими моральними якостями та шляхетними вчинками, що викликало повагу в освічених і впливових людей того часу. Поступово, монастир перетворюється у своєрідну освітню установу, академію православних правителів. З усіх куточків Русі сюди починають стікатися не тільки знатні, але й освічені люди. Від часу виникнення Києво-Печерської Лаври до початку 13 століття із числа ченців вийшло 50 єпископів, призначених на служіння в різні куточки держави. Слава про монастир розійшлася далеко за межі Русі.

         В 1615 році архімандрит Єлисей Плетенецкий відкрив при Києво-Печерської Лавру друкарню, яка довгий час залишалася найбільшої в Києві. Дуже відома була й іконописна майстерня Лаври. В 18 столітті навколо монастиря з'являються земляний вал і кам'яна стіна. Велика пожежа, яка охопила Лавру в 1718 році, знищив усі дерев'яні будівлі на території монастиря й деякі кам'яні, згоріли також архів Києво-Печерської Лаври й бібліотека. В 1720 році починається відновлення монастиря. Саме цей час уважається розквітом стилю бароко в Києво-Печерської Лавру. Приблизно тоді ж будується Велика Лаврська Дзвіниця висотою 96.5 метрів, яка аж до середини 20 століття була найвищою будовою в Києві. В 19 столітті Києво-Печерська Лавра містила в собі вже 6 монастирів: Головний (при Великій церкві), Близькі Печери, Далекі Печери, Лікарняний, Китаївське пустище й Голосіївське пустище.

         У різний час із Лаврою були зв'язані легендарні діячі, такі як: літописець Нестор, живописець Аліпий, Агапит - учень Антонія, цілитель, просвітитель Петро Могила, на честь якого названа академія в Києві, а також інші видатні особистості.

         Пам'ятник князю Володимиру, хрестителю Русі, розташований у парку на Володимирській горці. Над крутим схилом Дніпра височіє постать святого Володимира. У правій руці князь тримає хрест, у лівій - княжу шапку. Постамент зроблено з цегли та облицьовано чавуном. За формою постамент нагадує каплицю. Горельеф, розміщений на п'єдесталі пам'ятника Володимиру, зображує сцену хрещення жителів Києва. Оформлення постаменту доповнене зображеннями зірок та хрестів - символів хрещення вогнем і мечем, архангела Михаїла, який є заступником Києва й зображений на гербі міста, зброї, смолоскипа як символу освіти, а також символів родючості. Величезний хрест, який тримав Володимир, був обладнаний газовими світильниками, для того, щоб фігура була видна вночі. Пізніше газові ріжки замінили електричними лампами.

       До того, як на Володимирській гірці з'явився пам'ятник князеві Володимиру рівноапостольному, це місце називалося Михайлівської гіркою, на ім’я Михайлівського монастиря, якому належала земля. Ще в середині 19 століття схили Михайлівської гірки були вкриті виноградниками. Після того, як землі відійшли у власність міста, почалася реконструкція Михайлівської гірки. Тут влаштували парк по типу Швейцарських гір: розбили газони, проклали алеї й розставили лави для відпочинку, навіть побудували чайний павільйон і фонтан. Різнорівневі тераси з'єднувалися цегельними доріжками й сходами. Частиною розвитку Михайлівського парку стало встановлення пам'ятника святому Володимиру в 1853 році. Спочатку, в 1840 році схил зміцнили й обладнали на ньому терасу. Було вирішено встановити пам'ятник Князю Володимиру на тому місці, де колись відбувалося хрещення російського народу. Створювали скульптуру в Петербургу. Над нею працювали скульптори Петро Клодт, Володимир Демут-Малиновський, інженер Олександр Тон. Варіант пам'ятника вибрав і схвалив цар Микола I. Єдина затримка з установкою пам'ятника князеві Володимиру відбулася через протест, який висловив київський митрополит Філарет Амфітеатрів. Він відмовився освячувати пам'ятник князю Володимиру з тієї причини, що негоже встановлювати ідола на згадку про того, хто сам скидав ідолів.

        Пам'ятник гетьману Богдану Хмельницькому є найвідомішим пам'ятником Києва, своєрідним символом міста. Встановлений він на честь гетьмана Богдана Хмельницького, який увійшов в історію України як видатний полководець, державний діяч, що очолив повстання українського народу проти влади польської шляхти. Також відомий Богдан Хмельницький завдяки Переяславській Раді, яка зробила союзниками Московію та Україну.

       У середині 19 століття в українських діячів культури виникла думка встановити пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві або Переяславі. Однозначної відповіді на запитання, кому першому спала на думку ця ідея, немає. Авторство ділять між собою два професори: Михайло Максимович таМикола Костомаров. Здійснення задуманого стало можливе завдяки Михайлу Юзефовичу, теж професорові, що був головою Київської археографічної комісії. Проект майбутнього монумента повинен був розробити дуже відомий у той час живописець і скульптор Михайло Микешин.

       Місце для установки пам'ятника гетьману Богдану Хмельницькому визначилося після довгих суперечок - було вирішено, що це буде Софійська площа. Але зненацька з Петербурга прийшла заборона. Справа в тому, що пам'ятник, установлений на Софійській (Софиевской) площі, розташовувався б між вівтарною стіною Київського Софійського (Софіївського) собору та Михайлівським Золотоверхим собором. Орієнтована статуя була так, щоб гетьманська булава була спрямована з погрозою убік Польщі. Відповідно, виходило так, що кінь Богдана Хмельницького був звернений хвостом до вівтарної стіни Софійського собору, і саме це будуть бачити замість християнської святині численні прочани, що прямують до собору. Крім того, закривався вид на собор з боку Михайлівського монастиря й Хрещатика. Це обурило київське духівництво, і воно написало скаргу в Синод.

Сам пам'ятник Богдану  Хмельницькому робить сильне враження своєю динамічністю. Начебто вершник, на повному скаку осадив коня, щоб  звернутися до народу. Досить точно передана портретна подібність із прототипом, а також деталі одягу. Постамент скульптурної композиції відносно невисокий, крім того, вона доступна для кругового огляду, що дає можливість докладно розглянути всі деталі композиції, які пророблені дуже ретельно.

        Золоті  ворота у Києві – пам’ятка фортифікаційного будівництва 12 сторіччя, одна з небагатьох, які збереглися до нашого часу. Колись, ця споруда вражала своєю величчю та неприступністю: поверх великої бойової башти була розташована церква Благовіщення – це було досить символічно як для християнського міста, тому що ці ворота були на той час головним в’їздом до Києва. Золоті ворота було збудовано у 1164 році, після того, як було закінчене зведення захисних валів Нового міста.