Основні принципи розрахунків порівняльної ефективності інновацій

Економічний підхід до визначення витрат походить з їх економічної  природи, а не з характеру та джерел відшкодування. При економічному підході  до складу поточних витрат необхідно  включити всі витрати пов’язані  з поточною діяльністю підприємства, в тому числі і непродуктивні витрати у зв’язку з порушеннями в торговельно-технологічному процесі, незбалансованою структурою ресурсів, що використовуються тощо. Такий підхід відповідає інтересам власників підприємства, тому що характеризує весь обсяг фактично понесених витрат, пов’язаних із здійсненням поточної діяльності, а отже, дає можливість визначити реальний фінансовий результат діяльності підприємства.  

Класифікація витрат торговельного  підприємства може бути проведена за різними ознаками:

І. За економічним характером витрат виділяють:

-          матеріальні витрати;

-          витрати на оплату праці;

-          відрахування на соціальні заходи;

-          амортизація ОЗ і нематеріальних активів;

-          інші витрати. 

ІІ. З метою обліку і  планування використовують єдину номенклатуру витрат обігу, в якій виділяють такі статті витрат:

-          витрати на перевезення;

-          витрати на оплату праці;

-          витрати на оренду і утримання ОЗ;

-          амортизаційні відрахування;

-          витрати на поточний ремонт ОЗ;

-          знос та утримання МШП;

-          витрати на паливо, газ та електроенергію для виробничих потреб;

-          витрати на зберігання, підсортування, обробку, пакування і передпродажну підготовку товарів;

-          витрати на рекламу;

-          відсотки за кредит;

-          втрати товарів в межах норм природного вибуття;

-          витрати на тару;

-          відрахування на соціальні заходи;

-          витрати на обов’язкове страхування майна

-          інші витрати. 

ІІІ. За характером віднесення витрат на об’єкти калькулювання:

-          прямі витрати;

-          непрямі витрати (амортизація, оренда, управлінські витрати). 

ІV. За ознакою еластичності, тобто в залежності від обсягу товарообігу:

-          умовно-постійні;

-         змінні.

Види собівартості

Собівартість продукції  є одним із важливих економічних  показників господарської діяльності підприємства, в якому відображається зростання продуктивності праці  та розвиток технічного прогресу.

Вона комплексно характеризує рівень витрат усіх ресурсів підприємства, а  таким чином рівень технології та організації виробництва, є основою  для формування цінової політики та визначення прибутковості підприємства. Собівартість є об’єктивна економічна категорія. Економічне значення її полягає  в тому, що вона показує величину витрат підприємства на виробництво  та збут продукції. Кожне підприємство повинно в межах собівартості замістити витрачені ним ресурси, щоб безперервно продовжувати виробництво.

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки питання собівартості продукції має бути в центрі уваги  всіх суб’єктів господарської діяльності.

Актуальність теми полягає у  більш детальному розгляді різних науковців  питання складу та видів собівартості в літературних джерелах, а також  у виникненні проблем, які виникають  у суб’єктів господарювання в  процесі обчисленні собівартості і  прийнятті управлінських рішень.

Одним з важливих завдань управлінського обліку є калькулювання, результатом  якого виступає собівартість.

Собівартість продукції (робіт, послуг) - це грошове вираження витрат підприємства пов’язаних з виробництвом та збутом продукції, виконанням робіт, наданням послуг.

Собівартість продукції є одним  з найважливіших економічних  показників господарської діяльності підприємства, в якому знаходять  відображення зростання продуктивності праці, економія ресурсів, технічний  прогрес.

Собівартість використовується як основний інструмент управління виробництвом та забезпечення діяльності підприємства на принципах комерційного розрахунку, що передбачає співставлення витрат підприємства з його доходами, собівартості продукції з прибутком, отриманого від її реалізації.

Показник собівартості використовується для оцінки економічної ефективності використання основних і оборотних  засобів виробництва, вибору оптимальних  варіантів організації управління, внутрішньогосподарських і міжгосподарських економічних зв’язків, при вирішенні  питань впровадження нової техніки  і технології, підвищення якості продукції  тощо.

Витрати, які включаються до собівартості продукції, визначаються Національними  положеннями (стандартами) бухгалтерського  обліку та галузевими інструкціями з  питань планування, обліку і калькулювання  собівартості продукції (робіт, послуг).

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних  загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:

прямі матеріальні витрати;

прямі витрати на оплату праці;

інші прямі витрати;

змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі  витрати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мал. 1.2.1

Технологічна собівартість

Виробнича собівартість продукції  зменшується на справедливу вартість супутньої продукції, яка реалізується, та вартість супутньої продукції  в оцінці можливого її використання, що використовується на самому підприємстві.

Перелік і склад статей калькулювання  виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством.

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів  та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна  плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконання робіт або наданні  послуг, які можуть бути безпосередньо  віднесені до конкретного об’єкта  витрат.

До складу інших прямих витрат включаються  всі інші виробничі витрати, які  можуть бути безпосередньо віднесені  до конкретного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні  заходи, плата за оренду земельних  і майнових паїв, амортизація, втрати від браку, які складаються з  вартості остаточно забракованої з  технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної  на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку.

До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо пропорційно  до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням  бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються  незмінними при зміні обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати  розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при  нормальній потужності. Нерозподілені  постійні загальновиробничі витрати  включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Перелік  і склад змінних і постійних  загальновиробничих витрат установлюються підприємством.

Собівартість продукції не має  єдиного об’єктивного значення. ЇЇ величина залежить від методики розрахунку. При одних і тих самих витратах, при одному й тому ж обсягу виробництва, застосовуючи різну методику розрахунку можна отримати різні значення собівартості.

Собівартість як економічний показник використовується для:

— оцінки рівня господарювання підприємства та його структурних підрозділів;

— контролю за ефективністю витрачених ресурсів;

— визначення економічної ефективності інвестиційної та інноваційної діяльності, впровадження заходів щодо забезпечення більш ефективного процесу господарювання;

— розробки і встановлення цін  на продукцію (роботи, товари і послуги);

— визначення економічної доцільності  та вигідності здійснення підприємницької  діяльності за різними об’єктами  господарювання.

Підвищення ролі та значення показника  собівартості в управлінні підприємством, в оцінці діяльності та стимулюванні колективу підприємства передбачає класифікацію цього показника, за певними  характерними ознаками.

Проф. Ф.Ф. Бутинцем розглядається така класифікація собівартості:

                 

Технологічна – включає прямі  витрати на робочому місці, ділянці; характеризує рівень витрат на здійснення окремих технологічних операцій, на виготовлення окремих деталей, вузлів тощо. При порівнянні собівартості окремих деталей можна прийняти рішення щодо власного виробництва  чи придбання деталей у постачальника.

Виробнича – технологічна собівартість збільшена на суму витрат, пов’язаних з управлінням виробничими підрозділами, що випускають продукцію. Характеризує рівень витрат на виготовлення продукції.

Повна – виробнича собівартість, збільшена на суму адміністративних та витрат на збут. Цей показник інтегрує загальні витрати підприємства, які  пов’язані як з виробництвом, так  і з реалізацією продукції.

 

Індивідуальна – характеризує витрати  конкретного підприємства по випуску  продукції.

Фірмова – включає витрати на виробництво та реалізацію продукції  по групі підприємств, які входять  до об’єднання, фірми, тресту.

Середньогалузева – характеризує середні по галузі витрати на виробництво  даного виробу і розраховується за формулою середньозваженої на підставі індивідуальних собівартостей підприємств галузі.

 

Планова – включаються максимально  допустимі витрати підприємства на виготовлення продукції, передбачені  планом на наступний період.

Фактична – характеризує розмір фактично витрачених засобів на випущену продукцію.

Так, за способом розрахунку та сферою використання в управлінні виробництвом О.В. Крушельницька розрізняє такі види собівартості:

Нормативна – яка розраховується за поточними тобто діючими нормами  використання ресурсів.

Планово-розрахункова – на основі планових норм і нормативів.

Фактична – та, що відображає витрати, що склалися у звітному періоді на виробництво та збут продукції.

Автор І.М. Бойчик, крім вище зазначених розрізняє такі види собівартості:

1. Залежно від часу формування  затрат:

а) планова;

б) фактична;

в) нормативна;

г) кошторисна.

2. Залежно від тривалості розрахункового  періоду:

а) місячна;

б) квартальна;

в) річна.

3. За складом продукції:

а) товарної продукції;

б) валової продукції;

в) реалізованої продукції;

г) незавершеного виробництва.

Зниження собівартості – один із факторів економії господарських ресурсів і тому є найважливішим резервом зростання прибутку підприємств  і підвищення рентабельності виробництва. В умовах ринкових відносин, що розвиваються і поглиблюються, коли кожне підприємство повинно забезпечити розширення і вдосконалення виробництва  за рахунок власних накопичень, одним  з головних завдань працівників  економічних служб, керівників і  всіх спеціалістів підприємств є  пошук і мобілізація внутрішньогосподарських  резервів зниження собівартості продукції (робіт, послуг).

Виходячи зі значення собівартості як узагальнюючого якісного показника  виробництва, необхідно поділяти фактори  зниження собівартості за двома основними  ознаками:

1) за елементами виробництва  – праця, предмети і засоби  праці;

2) за характером умов і заходів,  спрямованих на удосконалення  виробництва, що визначають скорочення  витрат праці і засобів виробництва  на одиницю продукції, а також  зниження собівартості за основними  елементами.

Основними факторами зниження собівартості при поділі їх за першою ознакою  є:

· зростання продуктивності праці  і відповідна зміна середньої  заробітної плати;