Специфіка інфляційних процесів в Україні та напрямки антиінфляційної політики

     Інфляцію, що виникає внаслідок зростання  витрат у періоди високо рівня  безробіття і неповного використання виробничих ресурсів, називають  інфляцією витрат, або інфляцією пропозиції.

     Збільшення  витрат виробництва на одиницю продукції зменшує прибутки та обсяг виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті спадає пропозиція товарів і послуг, що підвищує рівень цін. У цьому випадку ціни роздувають витрати, а не попит, як то відбувається за інфляції попиту.

Інфляцію  також поділяють на класичну та сучасну[3,с.352]. Класична інфляція спостерігалася в минулому – від часу її виникнення із запровадженням грошей аж до середини 30-х років XX ст. Характерною рисою класичної інфляції було те, що вона була епізодичною – тривала кілька років і переходила у дефляцію – зниження загального рівня цін. Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції.

     Сучасна інфляція – це інфляція другої половини XX ст. – початку XXI ст. Характерною рисою такої інфляції є її хронічний характер. В останні часи практично не було дефляцій, а загальний рівень цін зростав в усіх без винятку країнах.

1.2. Наслідки інфляції та напрямки антиінфляційної політики.

     Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки.

     Перерозподільні впливи інфляції залежать передовсім від того, якою вона є – передбаченою чи непередбаченою, збалансованою чи незбалансованою – та який її рівень – помірний, галопуючий або ж це гіперінфляція. За передбаченої помірної інфляції отримувачі доходів можуть ужити заходів, щоб перешкодити або зменшити негативні наслідки інфляції, які неминуче відіб’ються на їхніх реальних доходах.

     Однак у реальній дійсності переважають  різні види непередбаченої незбалансованої  інфляції. Непередбачена інфляція перерозподіляє доходи від тих, хто отримує фіксовані  номінальні доходи (пенсії, допомогу з  безробіття, службові оклади тощо), до інших груп населення. Уряд може згладжувати несприятливі впливи інфляції на фіксовані доходи, запроваджуючи індексацію таких доходів. Під індексацією розуміють підвищення рівня номінальної зарплати та інших виплат населенню відповідно до рівня інфляції[3,с.336].

     Інфляція  перерозподіляє доходи між боржниками і кредиторами. Зокрема непередбачена  інфляція приносить вигоду позичальникам  коштом кредиторів. Річ у тім, що позичальники повертають борги знеціненими грошима. Уряд, який нагромадив значний державний борг, також виграє від інфляції. Інфляція дає йому можливість оплачувати державні борги грошима, які мають меншу купівельну спроможність, ніж узяті в позику[3,с.338].

     Інфляція  негативно відбивається на реальній вартості заощаджень. У періоди інфляції зменшується реальна вартість готівки, вкладів у банках, страхових полісів тощо. Кожен новий стрибок цін скорочує кількість благ, яку можуть придбати заощадники. Найменших збитків від інфляції зазнають ті, хто вкладає заощадження у нерухоме майно, а також  у золото, дорогоцінності тощо.

     В аналітичній економії точиться дискусія з приводу того, чим супроводжується  інфляція: збільшенням чи зменшенням обсягу національного виробництва. Значна частина економістів уважає, що досягти повної зайнятості можна лише за помірного рівня інфляції, який стимулює сукупні видатки. Інакше кажучи, помірна інфляція супроводжується зростанням обсягу національного виробництва[3,с.426].

     Фахівці нерідко говорять і про позитивні  наслідки інфляції. Одні з них указують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення[3,с.428]. Інші вважають, що проблему відсутності еластичності номінальної зарплати у напрямі зниження можна розв’язати за допомогою інфляції, знижуючи, отже, реальну зарплату[3,с.428].

     Антиінфляційна  політика – це система цілей та засобів впливу на макроекономічну ситуацію з метою досягнення відповідності між темпами зростання грошової маси та темпами зростання благ[3,с.435].

     Антиінфляційні  заходи можуть впливати тільки на відкриту інфляцію. Прихована ж інфляція висуває на перший план проблему боротьби з дефіцитом. Тому для боротьби з  інфляцією їй необхідно насамперед надати відкритої форми.

     Є дві стратегії протистояння інфляції. Прихильники однієї вважають, що до інфляції треба пристосовуватись, навчитись  жити в умовах інфляції, обмежуючи  згубний її вплив на економіку  шляхом індексації податків, заробітної плати, позик і т. ін.

     Прихильники іншої стратегії вбачають  в інфляції зло для економіки, якому треба протистояти за допомогою будь-яких можливих макроекономічних заходів, не гребуючи навіть падіння обсягу виробництва[3,с.437].

     Адаптивна  політика прийнятна за умови, що темп інфляції не перевищує 20-30% за рік[3,с.443].

     Засоби  впливу на економіку адаптивної політики:

• поступове обмеження грошової пропозиції;
• індексація грошових доходів;
• стабілізація інфляційних очікувань;
• укладання договорів з підприємцями та профспілками щодо темпів зростання цін та заробітної плати.

   Активна політика передбачає різке скорочення пропозиції грошей. Найчастіше вона застосовується в умовах гіперінфляції[3,с.443].

   Прямі монетарні заходи:

• контроль за грошовою емісією;
• заборона емісійного фінансування державного бюджету;
• здійснення поточного контролю за кількістю грошей в обігу через операції на відкритому ринку;
• проведення грошової реформи конфіскаційного типу, яка витісняє з обігу грошові сурогати.

   Заходи, спрямовані проти інфляції попиту, включають:

• зменшення державних витрат;
• зростання податків;
• скорочення бюджетного дефіциту;
• здійснення жорсткої грошово-кредитної політики;
• стабілізацію валютного курсу.

   Заходи, спрямовані на боротьбу з інфляцією  пропозиції (витрат), включають:

• обмеження зростання факторних доходів і цін;
• обмеження монополізму та захист конкурентного середовища;
• зниження податків на бізнес та з громадян;
• здійснення грошової емісії в межах очікуваного приросту потенційного не інфляційного рівня випуску;
• посилення мотивацій до трудової діяльності шляхом змін у соціальній політиці.

   Яка стратегія краща? Адаптивна чи активна?

   На  перший погляд, менш вразливою для  економіки є перша стратегія. Адже за умови відсутності інфляції немає й індексації. А якщо інфляція спостерігається, її згубний вплив  обмежується, а стимулюючий вплив на економіку зберігається. Але американські вчені-економісти С. Фішер та Л. Саммерс доводять, що зниження втрат, пов’язаних з інфляцією, водночас стимулює політиків здійснювати про інфляційні заходи. Крім того, антиінфляційні заходи можуть призводити до стрибкоподібного зростання інфляції, внаслідок чого втрати в економіці також суттєво зростатимуть.[3,с. 455]

   Антиінфляційний захист бажаний та результативний у  тих випадках, коли інфляційні процеси  спричинені шоками, які не піддаються впливу з боку уряду. За цих умов індексація з урахуванням інфляції зменшує згубний вплив шоків на ефективність функціонування економіки.

   Якщо  ж інфляція спричинена свідомою політикою  уряду в грошовій та фіскальній сферах, то антиінфляційні заходи можуть тільки посилювати інфляційні процеси, імітуючи спершу враження боротьби з нею[3,с.455].

   В реальній практиці існує можливість вибору в економічній політиці між  політикою, спрямованою на економічне пожвавлення з високими темпами  приросту ВВП і швидким зниженням рівня безробіття та високим рівнем інфляції, і політикою, спрямованою на пожвавлення з повільним приростом ВВП та уповільненою інфляцією при тривалому безробітті.

   В дійсності неможливо знизити  темпи інфляції, не спричиняючи падіння  ВВП. Ціна дезінфляції кількісно визначається коефіцієнтом витрат, який показує співвідношення між кумулятивною втратою ВВП у процентах, спричиненою здійсненням політики дезінфляції, та фактично досягнутим темпом інфляції[3,с.456].

   Фіскальна, або бюджетно-фінансова, політика пов’язана з державним бюджетом. Вона передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків для досягнення вибраних макроекономічних завдань.

      Податки й державні видатки – це основні знаряддя фіскальної політики. Фіскальну політику як інструмент макроекономічного регулювання використовують понад півстоліття. За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо.

         Розрізняють два види фіскальної політики: стимулювальну і стримувальну.

           Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує ці обидва заходи. Це збільшує інвестиції, ВВП та зменшує безробіття.

       За  стримувальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції попиту через збільшення податків, зменшення державних видатків чи поєднання цих двох заходів.

       Стимулювальна фіскальна політика передбачає збільшення державних видатків і зменшення податків. Вона діє в напрямку збільшення бюджетного дефіциту.

       Стримувальна  фіскальна політика, навпаки, діє в напрямку створення бюджетного надлишку, бо передбачає зменшення державних видатків чи збільшення податків.[8,с.17]

       Фіскальна політика працює повільно. Тому для  досягнення певних макроекономічних цілей  часто застосовують монетарну політику.

       Монетарна, або кредитно-грошова, політика – це вплив на пропозицію грошей в економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі – Національний банк України (НБУ).

       Розрізняють стримувальну монетарну політику, спрямовану на приборкання інфляції попиту та стимулювальну монетарну політику, з допомогою якої досягають зменшення масштабів безробіття. Проводячи стримувальну політику, центральний банк зменшує пропозицію грошей (політика “дорогих” грошей), що підвищує процентні ставки та зменшує обсяг інвестицій, відтак зменшує ВВП та рівень інфляції. Стимулювальна монетарна політика збільшує пропозицію грошей (політика “дешевих” грошей), що знижує процентні ставки і стимулює економічну активність.

       Центральний банк змінює пропозицію грошей в економіці, використовуючи такі інструменти: норму  резервування, облікову ставку, операції на відкритому ринку.

       Норма резервування – це відсоток депозитів (вкладів), які комерційні банки повинні тримати в центральному банку у вигляді обов’язкових резервів. Комерційні банки часто беруть гроші у позику в центрального банку, за що він стягує процент. Процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною ставкою. В Україні її називають ставкою рефінансування. Підвищення облікової ставки знижує зацікавленість комерційних банків в отриманні додаткових резервів через позику в центральному банку. Тому підвищення облікової ставки зменшує пропозицію грошей в економіці. Навпаки, зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резервів через позику в центральному банку. Пропозиція грошей в економіці збільшується.

       Операції  на відкритому ринку стосуються купівлі й продажу центральним банком державних цінних паперів. У розвинутій ринковій економіці операції на відкритому ринку є найважливішим інструментом, за допомогою якого центральний банк контролює пропозицію грошей. Як купівля, так і продаж державних цінних паперів впливають на надлишкові резерви комерційних банків.