Економічна оцінка ефективності комерційної діяльності підприємств

1. Найбільш ліквідні активи (А1) – суми по всіх статтях коштів, що можуть бути використані для виконання поточних розрахунків негайно. В цю групу включають також короткострокові фінансові вкладення (цінні папери).
2. Швидкореалізовані активи (А2) – активи, для обертання яких у наявні кошти потрібен певний час. У цю групу можна включити дебіторську заборгованість (платежі по якій очікуються протягом  12 місяців після звітної дати), інші оборотні активи.
3. Повільнореалізовані активи (А3) – найменш ліквідні активи. Це запаси, дебіторська заборгованість (платежі по якій очікуються більш як через 12 місяців після звітної дати), податок на додану вартість по придбаним цінностям тощо.
4. Важкореалізовані активи (А4) – активи, що призначені для використання в господарській діяльності протягом тривалого періоду часу. В цю групу можна включити статті I розділу активу балансу "Необоротні активи".

      Перші три групи активів протягом всього господарського періоду можуть постійно змінюватися і відносяться до поточних активів підприємства. Поточні  активи більш ліквідні, ніж всі  інші активи підприємства.

      Пасиви  балансу по мірі зростання строків  погашення зобов'язань групуються наступним чином:

1. Найбільш термінові зобов'язання (П1) – кредиторська заборгованість, розрахунки по дивідендах, інші короткострокові зобов'язання, а також позики, не погашені в термін (за даними додатків до бухгалтерського балансу).
2. Короткострокові пасиви (П2) – короткострокові кредити банків та інші позики, які підлягають погашенню на протязі 12 місяців після звітної дати.
3. Довгострокові пасиви (П3) – довгострокові кредити та інші довгострокові пасиви – статті ІІI розділу пасиву балансу "Довгострокові зобов'язання".
4. Постійні пасиви (П4) – статті I розділу балансу "Власний капітал".

      Короткострокові і довгострокові зобов'язання, разом  узяті, називають зовнішніми зобов'язаннями.

      Підприємство  вважається ліквідним, якщо його поточні  активи перевищують його короткострокові  зобов'язання.

      Для оцінки реального ступеня ліквідності  підприємства необхідно провести аналіз ліквідності балансу.

      Ліквідність балансу визначається як ступінь  покриття зобов'язань підприємства його активами, термін перетворення яких у гроші відповідає терміну погашення  зобов'язань.

      Для визначення ліквідності балансу  варто зіставити результати по кожній групі активів і пасивів.

      Баланс  вважається  абсолютно ліквідним, якщо виконуються умови:

     А1 > П1

     А2 > П2

     А3 > П3

                                                                                    А4 < П4

      Якщо  виконуються перші три нерівності, тобто поточні активи перевищують  зовнішні зобов'язання підприємства, то обов'язково виконується остання  нерівність, що має глибокий економічний  зміст і свідчить про наявність  у підприємства власних оборотних  коштів, тобто дотримується мінімальна умова фінансової стійкості.

      Невиконання якоїсь із перших трьох нерівностей  свідчить про те, що ліквідність  балансу в тій чи іншій мірі відхиляється від абсолютної. При  цьому нестача коштів по одній  групі активів компенсується  їх надлишком по іншій групі, хоча компенсація може бути лише по вартісній  величині, оскільки в реальній платіжній  ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні.

      Зіставлення найбільш ліквідних коштів і швидкореалізованих активів з найбільш терміновими  зобов'язаннями і короткостроковими  пасивами дозволяє виявити поточну  ліквідність і платоспроможність. Якщо ступінь ліквідності балансу  настільки велика, що після погашення  найбільш термінових зобов'язань залишаються  зайві кошти, то можна прискорити терміни розрахунків із банком, постачальниками  й іншими контрагентами.

      Показники ліквідності застосовуються для  оцінки спроможності підприємства виконувати свої короткострокові зобов'язання.

      Загальну  оцінку платоспроможності дає коефіцієнт покриття, який в економічній літературі також називають коефіцієнтом поточної ліквідності, коефіцієнтом загального покриття.

      Коефіцієнт  покриття дорівнює відношенню поточних активів до короткострокових зобов'язань  і визначається в такий спосіб:

     

      Коефіцієнт  покриття вимірює загальну ліквідність  і показує, якою мірою поточні  кредиторські зобов'язання забезпечуються поточними активами, тобто скільки  грошових одиниць поточних активів  припадає на 1 грошову одиницю поточних зобов’язань. Якщо співвідношення менше, ніж 1:1, то поточні зобов'язання перевищують  поточні активи.

      Встановлений  норматив цього показника рівний 2,0.

      Коефіцієнт  покриття є дуже укрупненим показником, внаслідок чого в ньому не відображається ступінь ліквідності окремих  елементів оборотного капіталу. Тому у практиці аналізу фінансового  стану на українських підприємствах  використовують також інші коефіцієнти  ліквідності, два з яких подано нижче.

      Коефіцієнт  швидкої ліквідності (миттєвої ліквідності), який є проміжним коефіцієнтом покриття і показує яка частина поточних активів з відрахуванням запасів  і дебіторської заборгованості, платежі  по який очікуються більш як через 12 місяців після звітної дати, покривається поточними зобов'язаннями. Він розраховується за формулою:

 

      Для підприємств України рекомендована  величина цього коефіцієнта коливається  у межах від 0,8 до 1,0. Однак вона може бути надзвичайно високою через  невиправдане зростання дебіторської заборгованості.

      Коефіцієнт  абсолютної ліквідності визначається відношенням найбільш ліквідних  активів до поточних зобов'язань  і розраховується  за формулою:

 

      Цей коефіцієнт є найбільш жорстким критерієм  платоспроможності і показує, яку  частку короткострокової заборгованості підприємство може погасити найближчим часом. Загальноприйнята величина цього коефіцієнта повинна перевищувати 0,2.

      Показники ліквідності важливі не тільки для  керівників і фінансових працівників  підприємства, але становлять інтерес  для різних користувачів інформації: коефіцієнт абсолютної ліквідності  – для постачальників сировини і  матеріалів, коефіцієнт швидкої ліквідності  – для банків; коефіцієнт покриття – для покупців, власників акцій  і облігацій підприємства.

3. Напрями підвищення ефективності комерційної діяльності підприємства

 

     Взагалі проблема визначення ефективності підприємства та пошуку шляхів її підвищення є складною і такою, що важко формалізується. Адже будь-яке підприємство - це складна  система, яку важко спростити, не втративши при цьому її суттєвих характеристик.

Напрямки  пошуку можливостей підвищення ефективності

     Перший  з них - ресурсний - відображає першочергову необхідність аналізу ефективності використання наявної матеріальної бази виробництва та живої праці. При цьому слід враховувати рівень завантаження обладнання в часі, структуру собівартості продукції, що виготовляється, з точки зору співвідношення в ній часток амортизації, матеріальних витрат, витрат на оплату праці. Зазначені показники слід розглянути в динаміці, а також по можливості порівняти з показниками найближчих конкурентів. Для оборотних фондів найважливішим показником є швидкість їх обороту, отже, слід проаналізувати чинники її збільшення, зокрема такі:

• зменшення  обсягів незавершеного виробництва;

• удосконалення  системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих запасів;

• прискорення  реалізації готової продукції (активізація  маркетингової діяльності);

• зменшення  обсягів дебіторської заборгованості.

     Крім  того, слід звернути увагу і на інші напрямки раціоналізації використання матеріальних ресурсів:

• проаналізувати основні причини втрат та нераціонального  використання ресурсів;

• забезпечити  обґрунтоване нормування витрат матеріалів;

• організувати використання вторинних ресурсів;

• створити систему заохочення за економію сировини, енергії та матеріалів й відпрацювати її дійовість;

• акцентувати  увагу на використанні сучасних високотехнологічних  матеріалів.

     Що  стосується аналізу ефективності використання трудового потенціалу підприємства, то тут слід зосередити увагу на таких аспектах:

• внутрішньозмінні втрати робочого часу;

• втрати робочого часу внаслідок плинності  кадрів;

• рівень використання засобів механізації,  автоматизації праці та комп'ютерної  техніки;

• аналіз системи стимулювання працюючих;

• визначення професійно-кваліфікаційної структури  працюючих.

     У межах другого, тобто організаційного, напрямку здійснюється пошук можливостей підвищення ефективності тих процесів, що відбуваються на підприємстві. При цьому насамперед увага звертається на ефективність управління.

     Важливою  складовою ефективності підприємства, а отже, і значним резервом її підвищення, є організація виробничого  процесу. У конкретних умовах підприємства слід проаналізувати всі аспекти, що визначають ефективність організації  робіт, -- від рівня робочого місця  окремого робітника чи спеціаліста  до рівня підприємства в цілому. Для виробничих підприємств, ураховуючи, звичайно, специфіку їх діяльності, особливу увагу треба звертати на можливості застосування більш ефективних типів виробництва (масового, великосерійного).

     І, нарешті, останнім (але не за важливістю) напрямком пошуку можливостей підвищення ефективності є технологічний.

     Вирішення проблеми технологічного відставання  особливо актуальне для українських  підприємств. Причому проблема ця є  комплексною і має, принаймні, два  компоненти: матеріальний та нематеріальний. Перший з них - це удосконалення технічної  бази, а другий - організаційно-правові  проблеми. На думку багатьох економістів, подолання технічного і технологічного відставання потребує не просто переходу на сучасні технології, а впровадження комплексу відносин, що називається  корпоративною культурою. Така культура має запозичуватись, звичайно, у  найпередовіших компаній з тривалим досвідом роботи в ринковому середовищі.

     Намагання виділити в оцінці ефективності підприємства та в пошуку шляхів підвищення останньої  окремі структурні компоненти зумовлено  бажанням спростити розуміння зазначених проблем. Проте зрозуміло, що насправді  ці проблеми комплексні, отже, для їх вирішення слід застосовувати комплексний, системний підхід, ретельно досліджуючи всі підрозділи, служби підприємства та ті процеси, які в них відбуваються. Тільки на основі системного аналізу можна отримати справді адекватну оцінку стану справ на підприємстві та розробити ефективні заходи щодо його поліпшення.

4. Зарубіжний  досвід оцінки показників комерційної             діяльності підприємств