Антиінфляційна політики в Україні

     Сучасні дослідження намагаються емпірично  підтвердити згадані гіпотези стосовно наслідків передбаченої інфляції або  ж шукають її нові наслідки. Визначення чистих вигод (співвідношення вигод  і втрат) від довгострокової інфляції та зіставлення їх із витратами від  дезінфляції дасть у майбутньому  відповідь на питання про доцільність  забезпечення абсолютної стабільності цін або спонукатиме до пошуку якогось оптимального рівня інфляції.

     Наслідки  інфляції, як відомо, неможливо визначити  лише вартісними показниками. Вони можуть мати і соціально-психологічні прояви. Соціологічне опитування громадян США, Німеччини та Бразилії,проведене  у 1997 році у межах масштабного  дослідження під керівництвом професора  Йєльского університету Роберта  Шиллера, засвідчило, що в умовах інфляції вражаюча більшість населення цих  країн перебуває у стані незадоволення  та дискомфорту. Тому 84% американців  погоджуються з твердженням, що "управління інфляцією є одним з найважливіших  завдань економічної політики СІЛА". У Німеччині та Бразилії відповідно 94% і 88% опитаних погодились зі схожим твердженням. Це дослідження виявило основну  причину незадоволення населення - віра в те, що інфляція знижує рівень життя внаслідок ерозії номінальних  доходів. У процесі опитування було також виявлено, що більшість населення цих країн поділяє думку про те, що жадібність бізнесменів та некомпетентність державних посадових осіб є важливими причинами інфляції[23, с.464].

     Зниження  рівня інфляції дає значні вигоди суспільству загалом, які виявляються  у зростанні рівня його задоволення  життям та згуртованості.

     Негативні наслідки інфляції зумовлені і особливостями  сучасної системи оподаткування. Аналіз засвідчив, що, наприклад, американська податкова система "штрафує" заощадження  і "надає субсидії" власникам  помешкань, а зростання рівня  інфляції тільки підсилює ці несприятливі впливи. Наприклад, Мартін Фельдстейн обчислив величину цього дисбалансу і виявив його високу чутливість до інфляції. За 4% інфляції величина споживчих  видатків сімдесятирічної людини становить 330% від споживчих видатків сорокарічної, а зниження інфляції на 2% послабить  цю диспропорцію до 270% . Він показав, що зі зменшенням цього дисбалансу суспільний добробут суттєво збільшиться. Використавши оціночні значення таких  параметрів, як еластичність міжчасової заміни і еластичність заміни між  видатками на житло та іншими товарами і послугами, М. Фельдстейн виявив,що суспільна вигода від 2% зниження інфляції дорівнюватиме приблизно 1% приросту ВВП. Крім того, застосувавши інструментарій дисконтування, ця цифра означає, що поточна вартість вигод від усунення згаданих диспропорцій легко покриває втрати від дезінфляції[23,с.467].

     Однак, економісти нерідко говорять про  позитивні риси інфляції. Одні з  них вважають, що проблему нееластичності номінальної зарплати до зниження можна  усунути за допомогою інфляції, зменшуючи  реальну зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча  природна норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання.

     Американські  економісти Девід Кард і Дін Гислоп на підставі статистичних даних намагалися дослідити вплив інфляції на ефективність функціонування ринку праці. Вони зауважили, що номінальна зарплата багатьох робітників не змінюється з року в рік, а частка робітників із постійними номінальними заробітками є значно вищою під час низької інфляції. Д.Кард і Д.Гислоп оцінили уявний розподіл зміни зарплати у випадку її гнучкості і обчислили вплив зниження інфляції на зростання реальної зарплати. У результаті виявилось, що зниження темпів інфляції на один відсоток призводить до зростання "незаслуженої" реальної зарплати на 0,06%. Хоча це збільшення виглядає незначним, однак приборкання 5% інфляції підвищує таку реальну зарплату на 0,3%, що за умов одиничної еластичності попиту на працю, знизить зайнятість на 0,3% [23,с.490]. Отже, це дослідження підводить до висновку, що інфляція хоча і невагомо, але все таки позитивно впливає на ринок праці, додаючи йому гнучкості за рахунок полегшення спричиненого вимогами кон'юнктури зниження реальної зарплати.

     Рівень  інфляції може впливати і на величину природної норми безробіття. Американський  економіст Л.Бол твердить, що досягнення абсолютної стабільності цін може знизити  виробництво не лише у короткостроковому  періоді, але й також у тривалому. Причину цьому економіст вбачає у зростанні природного рівня  безробіття у період дезінфляції. Прикладом  може бути економічна ситуація, яка  склалася у 80-ті роки в багатьох промислове розвинених країнах світу, коли знизився попит на некваліфіковану робочу силу, а також на послуги інституцій, зокрема, трудових спілок, які не допускали  зниження реальної зарплати. Л.Бол виявив тісний взаємозв'язок між зростанням природної норми безробіття та масштабами і тривалістю дезінфляції. Він також  зробив висновок, що негативні впливи дезінфляції на природну норму безробіття пропорційні ступеню розбалансованості  ринку праці. Ці висновки збігаються з принципами теорії гістерезису  на ринках праці [11,с.524].

       Отже, згідно з дослідженнями  Бола, втрати від дезінфляції  набагато більші від передбачуваних, оскільки призводять до зростання  рівноважного рівня безробіття. Для мінімізації цих втрат  антиінфляційні заходи доцільно  проводити якомога швидше, заздалегідь  усунувши роз-балансованість ринку  праці.

     Полеміка  щодо негативних і позитивних наслідків  інфляції стимулює розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока інфляція, яка виходить за певні  межі, несприятливо впливає на суспільство  та економіку загалом. Вітчизняній  економіці ще далеко до стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної економіки, повинні проводитись уже зараз[20, С. 21-30].

     Отже, визначивши сутність антиінфляційної  політики, можна зробити висновок, що антиінфляційна політика держави  полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з  інфляцією шляхом грошової рестриктивної  політики в наших умовах мають  значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання  неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним  зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має  така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

     1.2. Методи боротьби з інфляцією

     Антиінфляційна  політика являє собою сукупність інструментів державного регулювання, спрямованих на зниження інфляції. Економісти намагаються знайти відповідь  на таке важливе питання - ліквідувати  інфляцію шляхом радикальних заходів  або адаптуватися до неї [23, c. 488].

     Різноманітні  негативні соціальні та економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну (антиінфляційну) політику. Мета антиінфляційної  політики полягає в тому, щоб зробити  інфляцію керованою, а її рівень - досить помірним. Для цього використовується широкий набір грошово-кредитних, бюджетних, податкових методів, заходи в області політики доходів, а  також різні програми стабілізації, включаючи проведення радикальних  грошових реформ. Методи боротьби з  інфляцією можуть бути прямі і  непрямі.

     Непрямі методи.

     • Регулювання загальної маси грошей через управління ними центральним  банком;

     • Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через  управління ними центральним банком;

     • Обов'язкові резерви комерційних  банків, операції центрального банку  на відкритому ринку цінних паперів.

     Прямі методи.

     • Прямі методи регулювання купівельної  спроможності грошової одиниці, тобто  боротьби з інфляцією, включають  в себе:

     • Пряме і безпосереднє регулювання  державою кредитів і тим самим - грошової маси;

     • Державне регулювання цін;

     • Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати;

     • Державне регулювання зовнішньої торгівлі, ввезення та вивезення капіталу і  валютного курсу[23, c.502].

     РОЗДІЛ  II

     Моделі  антиінфляційної  політики

     Моделі  антиінфляційного регулювання, що використовуються тим чи іншим урядом, знаходяться  в визначальною залежності від типу соціально-економічного устрою суспільства: ринкового або змішаного, командного або перехідного, розвиненої країни або розвивається. Вони також залежать від теоретичної доктрини, яка є основою проведеної в ній макроекономічної політики.[20, С. 21-30]

1. Класична економічна теорія, що спирається на кількісну теорію грошей, вважала необхідним для скорочення інфляції як суто грошового явища просте скорочення кількості паперових грошей в обігу. І, дійсно, головним елементом антиінфляційного механізму є рестриктивна грошова політика центрального банку. Однак якщо інфляційна хвороба запущена, одними грошовими заходами не обійтися: необхідне зміцнення фінансів, розширення виробництва і пропозиції товарів, стиснення поточного попиту і т.п.
2. Кейнсіанська теорія включає два варіанти антиінфляційної політики:

• дефляційну політику (або політику "управління попитом");

• "Політику доходів".

     Дефляційна  політика спрямована проти чинників інфляції попиту (зниження рівня державних  витрат, збільшення податків, рестриктивную  грошово-кредитну політику). Надмірне розбухання сукупного попиту вважається допустимим усунути і шляхом конфіскаційної грошової реформи. Слід мати на увазі, що реалізація кейнсіанської дефляційної  політики як інструменту антиінфляційного регулювання зовсім не означає настання власне дефляції як скорочення загального рівня цін - цей рівень зазвичай продовжує  підвищуватися, однак меншими темпами. Тобто мова в даному випадку йде  скоріше не про дефляцію, а про  дезінфляції.[15, C. 78-79]

     "Політика  доходів" спрямована проти  чинників інфляції витрат. Для  придушення послід-ній потрібно  недопущення розкручування інфляційної  спіралі "заробітна плата - ціни" шляхом деіндексірованія  доходів: або паралельне заморожування  цін і заробітної плати, або  - частіше - допущення їх зростання  в певних, заздалегідь заданих  межах. Емпірично намацаний гранично  допустиме співвідношення темпів  зростання цін та індексами  доходів, що не викликає подальшого  зростання інфляції: близько 0,2 (в  залежності від сформувалася  в минулому структури відтворення  - переважає в ній виробництво  споживчих чи інвестиційних товарів). При цьому рекомендується диференціація  протиінфляційним виплат по галузях  в залежності від темпів їх  зростання. Але все ж типовою  для розвинених країн формою  компромісу між антиінфляційною  політикою держави (що вимагає  зведення до мінімуму зростання  доходів) та його соціальною  політикою (яка передбачає максимальний  захист населення від зростання  цін) виступає сьогодні встановлення  співвідношення між темпами інфляції  і темпами зростання заробітної  плати на рівні 2: 1. Причому  настільки обмежена коригування  заробітків виробляється звичайно  з деяким запізненням (раз на  півроку), що дозволяє державі  і приватним фірмам помітно  заощаджувати на своїх витратах  і тим самим збивати сяють  цін.

     Важливим інструментом "політики доходів" є так звані цінові угоди, які є важливим елементом антиінфляційного регулювання. Суб'єктами подібних угод є держава, підприємці і профспілки. Основа угоди - взаємна зацікавленість учасників цінового угоди. Профспілки зобов'язуються вимагати підвищення заробітної плати тільки відповідно до зростання продуктивності праці. Підприємці зобов'язуються змінювати ціни лише для компенсації питомих витрат на робочу силу. Уряду ставиться спостереження за виконанням умов цінового угоди. Додатково можуть полягати цінові угоди і між підприємствами - наприклад, картельні угоди між технологічно пов'язаними виробництвами, спрямовані на недопущення зростання цін по технологічного ської ланцюжку (зазвичай незбалансованого). При цьому встановлюються граничний рівень підвищення цін, що враховує індекс інфляції, термін, на який укладається договір; відповідальність сторін за недотримання взятих зобов'язань.

     У США адміністрація Кеннеді використовувала  варіант добровільної згоди підприємцям-телей  і профспілок не підвищувати ціни і заробітну плату вище певних меж. Адміністра-ція Ніксона вводила заморожування і обмеження зарплати і цін через прийняття законодавчо-адміністративних рішень. Президент Картер вводив економічні заходи заохочення за дотримання меж зростання цін і заробітної плати в поєднанні з санкціями за їх порушення.[11, 528 c.]