Сучасні тенденції розвитку корпоративного сектору економіки

Підсумовуючи результати аналізу, зазначимо, що в українському корпоративному праві залишаються відсутніми деякі класичні правові інститути, без яких будь-яка модель регулювання корпоративних відносин є дефектною. Подальший ринковий розвиток національної економіки не може бути забезпечений підтягуванням законодавства під потреби десятка провідних корпоративних структур. Стабілізація відносин суспільства та корпоративного сектору потребує законодавчого впровадження системи державного регулювання ринку та посилення ролі держави в управлінні напрямками розвитку корпоративного сектора. Мета може бути досягнута за рахунок унормування дозвільної та реєстраційної системи, посилення відповідальності внутрішнього менеджменту та власників за маніпулятивні методи діяльності господарчого об’єкта.

2.2.Роль акціонерних  підприємств в корпоративному  секторі економіки 

Перехід від практично повністю одержавленої економіки до структурованої за власністю приніс з собою як здобутки, так і втрати. Форми здійснення приватизації за одержаними економічними та соціальними результатами схилили автора до висновку про вибір для практичного застосування тих з них, які забезпечили лише швидкий і відносно дешевий перерозподіл державного майна. Способи приватизації, які потенційно спрямовані уже на передприватизаційному етапі на формування сприятливих умов і можливостей післяприватизаційного використання відчуженого від держави майна, залишилися за межами процесу роздержавлення. Підставою до таких думок стало домінування у приватизаційних процесах ранніх стадій тенденцій швидкого оволодіння власністю у галузях, майнові об’єкти яких були незначними за вартістю.

Питома вага способу акціонування державної власності коливалася по галузях економіки від 1,0 до 85,4%. Якщо у галузях побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування, житлово-комунального господарства домінував спосіб викупу об’єктів приватизації, то в будівництві, науці і науковому обслуговуванні, промисловості, матеріально-технічному постачанні і збуті, транспорті і зв’язку та заготівлі – продаж акцій ПАТ.(публічних акціонерних товариств)[7,C.55]

У ході акціонування державних підприємств шляхом продажу акцій ПАТ утворився конгломерат підприємств, який дослідники приватизації пов’язують із корпоративним сектором держави. Слід обґрунтовано заперечити щодо поверхневого розуміння пооб’єктного насичення корпоративного сектора економіки. На національних теренах в часі поєдналися два протилежних за змістом процеси. Один - в руслі трансформаційних перетворень власності, а другий - за класичною схемою на основі власного або поєднаного капіталу. До того ж формування акціонерних товариств як за ініціативним, так і за примусовим сценарієм, проходило, в свою чергу, теж за двома достатньо жорсткими моделями, що орієнтувалися на створення акціонерних товариств відкритого та закритого типу. В загальній кількості створених в процесі корпоратизації ВАТ більш ніж 21% сформовані на базі підприємств групи “А”. Суб’єктами корпоративного сектора економіки, за логікою автора, є не всі ПАТ. В дослідженні доведено, що корпоративний сектор національної економіки в істинному розумінні відокремлення власності складають АТ, створені в процесі корпоратизації за вирахуванням ПАТ, сформованих на основі майнових комплексів групи “А”.

За проведеними здобувачем розрахунками, корпоративний сектор України за станом на початок 2001 року коливається в межах 4-5% у складі недержавних формувань, що підпадають під визначення “товариство”. Суспільство має справу з наслідками формальної зміни організаційно-правової форми, нехай і в різних її проявах. Після першого кроку, результатом якого було створення закритих і відкритих АТ, не спостерігалося наступного кроку, тобто перетворення ЗАТ у ПАТ, а у відкритих – через продаж акцій до зміни власника чи власників. Внаслідок невибагливості до вектора реформування власності держави більшість підприємств, не дивлячись на зміну форми господарювання і вторгнення у відносини власності, залишилися на стадії корпоратизації.

Набула принципово нового характеру і структура власності, що внутрішньо змінило природу управління корпоратизованими під-приємствами. Біля 55% корпоративної власності належить інсайдерам, що зумовлює зберігання керівниками підприємств ідеології управління, яка не виправдала себе за часів командної економіки.[9,C.152]

Структура власності, що утворилася в економіці України в результаті роздержавлення майна, особливо середніх та великих підприємств, не може бути сформована в руслі вимог корпоративного управління. Приватна, подрібнена та розчленована власність не може бути ефективною.

Майже 42% створених за роки реформування АТ функціонувало у промисловості. В період з 1995 по 2000 р. АТ за кількістю зросли майже в 1,74 раза. За розрахунками автора, місцем концентрації корпоративних форм господарювання у промисловості стали в розрізі галузей: машинобудування та металообробка, промисловість будівельних матеріалів, харчова та легка промисловість, а по регіонах: Донецька, Луганська, Харківська та Дніпропетровська області. Кількісний стан корпоративного сектора визначених галузей і регіонів кваліфіковано зростаючою функцією часу. Тобто, що довший термін формування і функціонування, тим більші зміни. Визначення сталості галузево-регіонального сектора корпорацій здійснено на підставі середньоквадратичного відхилення від середньої кількості підприємств акціонерного типу або співвідношення стандартного відхилення    від середньої кількості підприємств.

Коло чинників, що реально впливають на стійкість корпоративного сектора, досить велике. Тому в дослідженні автор обмежився лише тими, якими можуть маніпулювати самі підприємства. Було сформовано дев’ять комплексних груп, до яких увійшли: сталість і спрямованість законодавчої бази (х₁), можливості виходу на зовнішній ринок (х₂), формування ефективно діючого суб’єкта економіки (х₃), зміна технологічного рівня виробництва (х₄), дорозподіл і перерозподіл власності (х₅), можливості отримання пільг в оподаткуванні (х₆), ступінь забезпеченості сировиною (х₇), короткотермінові інтереси (х₈), розширення арени і належна оплата праці (х₉). За змістом виокремлені чинники характеризують у певному сполученні спрямованість на поточні завдання (х₅, х₆, х₇, х₈, х₉) і перспективні (х₁, х₂, х₃, х₄). Для відтворення реально сповідуваного суб’єктами економіки бачення і відповідно напрямку руху в здійсненні корпоратизації було проведено анонімне анкетування керівників корпоратизованих підприємств різних галузей Дніпропетровської області. При цьому, коло опитуваних було таким, що дозволяло сформувати дві їх групи, що відповідали структурі АТ за кількістю (1) і обсягами випуску продукції (2).

Упорядкована за критеріями частот варіантів і міри збігу думок сукупність має вигляд:

(1) {х₅, х₆, х₈, х₇}, {х₂, х₉, х₄, х₁, х₃}

(2) {х₈, х₇, х₅, х₆}, {х₂, х₁, х₄, х₉, х₃}

Отримані результати дозволили сформулювати положення про орієнтацію корпоративного сектора виключно на найближчі цілі і завдання. В наборі цілей і прагнень, які склалися в промисловості на початок 2011 р., невпинно звужувалася матеріально-технічна і соціальна база для нормального функціонування суб’єктів.

Дослідження підтверджують факт стагнації корпоратизованих підприємств уже на ранніх стадіях реформування власності. Якщо підходи до корпоратизації в її первинній фазі можна і не змінювати, то все, що слідує потому, має бути протилежним. Реалізація прав на отримання власності повинна бути підпорядкована реалізації відповідальності за отриману власність.

Розділ 3 Сучасні тенденції розвитку корпоративного сектору економіки

3.1.Взаємодія  фондових ринків та корпоративного  сектору

Визначальне місце  в еволюційному процесі відносин власності у сучасній світовій економіці по праву належить публічній корпорації, або відкритому акціонерному товариству. Будь-яке підприємство, що претендує на статус успішного та крупного, щоб досягти цього, на певному етапі свого розвитку має акціо-нуватися та стати публічною (відкритою) акціо-нерною компанією.

Розвиток корпоративного бізнесу призвів до того, що вплив  його власників та мене-джерів вийшов далеко за межі суто економіч-них відносин, оскільки публічна корпорація стала  не тільки економічною, а й політичною та соціальною інституцією. Безумовним залишається той факт, що в основі такого лідерства лежить здатність формувати значні довгострокові капітали; тому й виникає необхідність дослідження діяльності корпорацій на фондовому ринку. [C.1,16]

У переважній більшості економічних джерел, у контексті дослідження форм і механізмів корпоративного фінансування, емісійна діяльність акціонерних товариств розглядається з погляду характеристик національної моделі корпоративного управління. Іншими словами, рішення щодо структури капіталу визначаються факторами фінансового ринку, розвитком його інституцій та інструментів. На нашу думку, такий підхід штучно обмежує можливості теоретичних та прагматичних досліджень, оскільки формує підпорядкований статус фінансової політики корпорації щодо навколишнього фінансового середовища, тоді як розробка ефективної емісійної стратегії потребує наявності на фінансовому ринку широкого кола інструментів для досягнення цілей управління формуванням капіталу.

Це призводить до змін в ідеології взаємодії реального і фінансового секторів економіки: фактори фінансових ринків, їх механізми, інфраструктура та суб’єкти певною мірою підпорядковуються інтересам корпорацій, які завдяки своїй важливості та значимості мають можливість реально впливати на навколишнє фінансове середовище. Фактично йдеться про взаємний вплив сформованої у країні моделі корпоративного управління й акціонерного сектору економіки. Потреби підприємств в акціонерному та борговому капіталі з різними характеристиками спричиняють зміну класичних характеристик моделей корпоративного управління. З огляду на це, в дослідженні питань структури капіталу та корпоративного фінансування необхідно виходити, в першу чергу, з потреб реального сектору в капіталі, а не з можливостей його отримання на фінансовому ринку. На практиці потреби в капіталі задовольняються у контексті існуючих внутрішніх і зовнішніх факторів, сукупність яких приводить до встановлення пріоритетів щодо випуску тих чи інших фінансових інструментів або використання внутрішніх джерел. [11,C.35]

Питання ієрархії джерел фінансування корпорації розроблені рядом авторів, зокрема Г. Дональдсоном і С. Маєрсом, виходячи з необхідністю зниження фінансових ризиків, емісійних витрат. Пріоритетним при цьому є фінансування за рахунок прибутку та амортизаційних відрахувань. Проте природною є недостатність внутрішніх джерел та необхідність виходу на фінансові ринки для залучення капіталу. Незважаючи на розвиток технологій торгівлі, появу нових інструментів та суб’єктів фінансового ринку, фактор прибутку у формуванні капіталу докорінним чином не змінився і залишається домінуючим у порівнянні з іншими джерелами.

Основним напрямом ін-вестиційної діяльності нефінансових корпорацій США є вкладення в основний капітал: їх частка коливається в межах 78-95% від загального обсягу інвестицій, що обумовлює необхідність залучення довгострокових капіталів, основним постачальником яких є ринок капіталів. Порівняння співвідношення внутрішніх фондів і валових інвестицій засвідчує пріоритетність внут-рішніх джерел фінансування, частка яких із середини минулого століття не змінилася і становить близько 90%. Цей висновок підтверджується даними щодо зміни співвідношення чистих фондів, залучених корпораціями з ринку, і здійснених ними валових ін-вестицій. Так, якщо у 2003 і 2004 рр. цей показник дорівнював 5,1 і 5,7% відповідно, то у 2002, 2005 та 2006 рр. розмір чистих фондів, залучених з ринку, був від’ємним: -$28,8; -$120,0 та -$147,6 млрд. відповідно. Зауважимо, що така ситуація пояснюється, насамперед, значним переважанням операцій з викупу акцій на ринку над операціями з їх випуску.

Можна виділити низку факторів, які обумовлюють об’єктивну необхідність використання ресурсів ринку капіталів для здійснення інвестицій корпораціями:

• об’єктивна обмеженість внутрішніх джерел фінансування: за період 2002-2006 рр. лише одного разу розмір внутрішніх фондів перевищив обсяг валових інвестицій — у 2005 р. на 21,3%. За оцінками американського економіста С. Росса, середнє значення фінансового дефіциту для американських корпорацій за період 1983-1992 рр. становить близько 30%;

• домінування  у валових інвестиціях вкладень в основний капітал: їх частка складає  приблизно 90%, що створює необхідність залучення, в першу чергу, довгострокового  фінансування за рахунок випуску  інструментів фондового ринку — простих і привілейованих акцій, корпоративних облігацій;

• волатильність  нерозподіленого прибутку як основного  внутрішнього джерела: якщо в 1995 р. його значення для корпорацій нефінансового  профілю становило $203 млрд. то у 2001-2002 рр. – відповідно лише $61 і $18 млрд. Зауважимо, що здатність генерувати внутрішній грошовий потік визначається стадією розвитку фірми: наприкінці XIX ст.-на початку XX ст. відбувалося становлення світового корпоративного сектору, відповідно здатність до самофінансування була низькою, лише 5-18% фінансових ресурсів реального сектору формувалося з нерозподіленого прибутку, а 53-73% — за рахунок емісії акцій. Це особливо яскраво засвідчує важливість зовнішніх джерел у періоди економічних трансформацій та на ринках, що формуються, коли більшість підприємств перебуває на етапах створення та початку функ-ціонування;

• орієнтуючись виключно на внутрішні джерела фінансування, корпорація позбавляє себе переваг  змішаної структури капіталу, насамперед фінансового лівериджу, оскільки при цьому штучно обмежуються можливості залучення боргового капіталу на ринку. [10,C.85]

Отже, саме використання зовнішніх ресурсів відкриває для  корпорацій можливості для інноваційного  шляху розвитку, реалізації масштабних, довгострокових інвестиційних проектів, оновлення основного капіталу, зміни техніко-технологічних характеристик виробничого процесу. Можна говорити про природну єдність та нерозривність інститутів ринку капіталів і сучасних корпорацій.

У контексті  взаємодії корпоративного сектору з інституціями фінансового ринку необхідно розглядати і процес сек’юритизації — зростання ролі цінних паперів у господарському обороті взагалі і на фінансових ринках зокрема. Найбільш явною ознакою сек’юритизації є випереджаюче зростання фінансового сектору в порівнянні з реальним виробництвом: за оцінками Світової федерації бірж і Банку міжнародних розрахунків, за два останні десятиріччя ХХ ст. капіталізація світового ринку акцій зросла майже у 13 разів, тоді як сукупний світовий ВВП — лише у 2,5 разу; з 1990 по 2001 р. частка світової заборгованості за цінними паперами щодо ВВП зросла із 73 до 123%. У 2001-2002 рр. внаслідок кризи співвідношення знизилися, але поступово фінансові ринки відновили свої позиції у 2005 р.: США — на 3,2%, Японії — на 1,9%, Великобританії — на 1,9%, у той час як капіталізація ринків акцій за цей період зросла відповідно на 4,13; 8,6 та 28,7%.