Державна фінансова політика і її форми

      Дієздатність  фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі  та правильності прийнятих рішень. Її формування та постановки обґрунтованих  завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики – жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішуються, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

      На  основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити  дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв’язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.

      Організація здійснення фінансової політики полягає  у створенні відповідної системи  фінансових органів та інституцій, наданні їм достатніх функцій  і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики, чіткому розмежуванні функцій з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення скоординованості дій цих суб’єктів. Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність фінансових органів та інституцій. Кожний із цих органів має свою сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі. Координуючими центрами в цій системі є Міністерство фінансів України та Національний банк України.

      Міністерство  фінансів розробляє засади фінансової політики України у цілому і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету й забезпечує його виконання [35]. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, що розробляється Верховною Радою України, яка і затверджує бюджет. Отже, фіскальна політика держави є відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед в особі Міністерства фінансів України, забезпечує її реалізацію.

      Національний  банк України розробляє засади монетарної політики та забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, він  є незалежною фінансовою інституцією. Водночас Рада Національного банку  України формується наполовину за призначенням ВРУ і наполовину за призначенням Президента України. Голова правління НБУ затверджується Верховною Радою Такий статус Національного банку робить його відносно незалежним у здійсненні монетарної політики. Так, Рада Національного банку України самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію.

      Особливості статусів Міністерства фінансів та центрального банку відбиваються на виробленні та реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємоув’язки її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування може обумовити різновекторність монетарної та фіскальної політики. Але з іншого боку, у цьому полягає притаманна демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики у цілому. Водночас це вимагає обов’язкової координації дій Міністерства фінансів та Національного банку України. І фіскальна, і монетарна політика мають бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку [19]. 

Розділ2. Державна фінансова  політика в сучасних

умовах  та в Україні 
 

      Зміст фінансової політики, її основні напрями  ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави  в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин [24].

      Основні напрями в теорії фінансів відносно ролі держави в розвитку суспільства  в ХХ ст. визначались дослідженнями  класиків політекономії Адама Сміта і Давида Рікардо, а також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса та їх послідовників.

      Сутність  концепції Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання  держави в економіку, збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років ХХ ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави.

      Наприкінці 20-х років та в 30-40-ті роки  завдання фінансової політики зводилися до послаблення  впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримання високої ділової  активності і розширення платіжного попиту. Основні засади такої  політики базувалися на кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтувала необхідність посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу.

      Результатом практичної реалізації такої теоретичної концепції стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси з’явились можливості для збільшення видатків на фінансування соціальних потреб.

      На  відміну від попередньої теоретичної  концепції кейнсіанська фінансова  політика допускала можливість бюджетного дефіциту і навіть більше того –  відводила бюджетному дефіциту активну роль у стимулюванні економічного зростання.

      У 70-х роках особливості фінансової політики визначаються неокласичним напрямком  економічної теорії. Цей період в  країнах з ринковою економікою характеризується підвищенням нестабільності, сповільненням темпів економічного  зростання, збільшенням резервної армії праці, зростанням бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Циклічні кризи 1974-1975 та 1980-1982 рр. переплелися з валютно-фінансовою, енергетичною, сировинною, екологічною та продовольчою кризами на тлі структурних змін, що відбувались у продуктивних силах. У таких умовах практичні рекомендації державного втручання стосувались не тільки доходів і видатків державного бюджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, ризику позичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. На їхню думку. Відсутність різких реакцій з боку держави на кожне циклічне  зрушення – кращий спосіб не тільки пом’якшення самих коливань у довгостроковій перспективі, а й обмеження ролі держави і забезпечення вільної ринкової системи.

      У сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської, так і неокейнсіанської теорії державного регулювання.

      В країнах соціалістичної орієнтації фінансова політика формувалась  під впливом марксистсько-ленінської теорії сутності і функцій соціалістичної держави та спиралась на принцип  фінансової централізації. Держава безпосередньо керувала всіма сферами суспільного життя за допомогою планів економічного і соціального розвитку. Фінансова централізація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних відносин.

      Оцінюючи  фінансову політику, що проводилась  в умовах адміністративно-командної  системи управління, тяжко визначити  чи вона була поганою чи хорошою. Основним є те, наскільки вона відповідає інтересам суспільства і наскільки  сприяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретних завдань. У роки перебудови і переходу до ринкових відносин планово-адміністративна фінансова політика перестала відповідати конкретно-історичним умовам. Завищена оцінка ролі монетарних механізмів у регулюванні перехідної економіки, втрата керованості економікою посилили масштаби фінансової кризи.

      Фінансова політика на нинішньому етапі повинна  характеризуватись якісно новими підходами  до суб’єктів господарювання з урахуванням  переходу на ринкові відносини, реформи  цін, оплати праці, податкової і кредитної системи, спрямованих на формування нового фінансового механізму. 

2.1. Фінансова політика  України на різних

етапах  державотворення 

      В умовах переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і кредиту. Також виступила проблема структурної перебудови господарського комплексу, підвищенням ефективності його функціонування [14].

      Ефективність  соціально-економічних перетворень  у перехідний період можна оцінювати  за результатами виконання двох найважливіших планів – державного бюджету і кредитного плану Національного банку України, від стану їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і розвиток економіки.

      У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи [18].

      Перший  – 24 серпня 1991 р. – 16 листопада 1992 р., тобто  від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української  економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжував обслуговувати  наш безготівковий обіг, доки не було введено купоно-карбованець (до 16 листопада 1992 р.).

      Другий  період – з листопада 1992 р. по вересень 1992 р. Це період пошуків державою “власного  обличчя” у фінансовій політиці.

      Третій  період триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних кроків у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції. Його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.

      Під час першого періоду фінансова  політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна вслід за Росією лібералізувала ціни. Від моменту лібералізації цін у січні до травня – червня реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилась у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв’язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти – купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний “чорний” ринок рубля.

      У результаті інтенсивної емісії на фінансовому  ринку України нагромадилася  велика маса грошей, яка у значній  кількості мігрувала до Росії, –  там були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.

      В Україні й далі поглиблювалися фінансово-економічні проблеми. Підприємства через обмеженість  ринку збуту та відсутність джерел сировини опинилися в глибокій кризі.

      Другий етап характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств різко погіршився через лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергомістких виробництв стало неможливим. Платіжна криза продовжувала зростати. Банки затримували на рахунках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.

      Стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зростали. Нестача  фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.

      Із  запровадженням Росією світових цін  на енергоносії Україна мала б  запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших  країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд. дол. США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила б 8,8 млрд. дол [29].