Основні школи та напрямки сучасної соціології

   Жодна соціальна система — суспільство в цілому, виробнича одиниця, окремий індивід — не можуть вижити, якщо не розв'язані її основні проблеми:  

   • пристосування  до оточуючого середовища (адаптація),  

   • формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання);  

   • підтримування внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція)  

   • забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність - підтримування зразка).  

   Прагнучи  відповісти на запитання, завдяки чому можливе сумісне життя людей  або суспільний порядок, Т. Парсонс  приходить до висновку, що об'єднує  суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування  цих відносин, а саме спільність цінностей людей і взаємне  дотримування правил соціальної поведінки, "правил гри" Так Г. Тарсонс виходить на одну із центральних категорій - категорію соціальної дії її специфіка на відміну від фізичної і біологічної дії полягає в:  

   а) символічності (тобто наявності таких механізмів регуляції дії, як мова, традиції, цінності та ін),  

   б) нормативності (що вказує на залежність індивідуальної поведінки від прийнятих в  даному суспільстві правил і норм),  

   в) волюнтаристичності (що проявляється в залежності соціальної дії від суб'єктивних визначень ситуації).  

   У запропонованій моделі соціальної дії основними складовими елементами є діяч, ситуація та орієнтація діяча на ситуацію. Діяч (ним може бути як окремий індивід, так і соціальна група) характеризується активністю і здатністю проаналізувати ситуацію, поставити перед собою мету, визначити способи і методи досягнення цієї мети. Ситуація - це різноманітні фізичні, культурні, соціальні фактори, які актуальні для суб'єкта в даний момент і від яких залежить його дія. При цьому партнери за взаємодією є орієнтовані на очікування один від одного і прагнуть одержати схвалення з боку вагомих інших. Остаточно структуру соціальної дії визначають:  

   • система  норм і цінностей, яка в загальних  рисах співвідносить мету з ситуацією, обмежуючи вибір, діапазон засобів, можливого і неможливого;  

   • прийняття  індивідуальних рішень щодо шляхів досягнення мети;  

   • наявні засоби і умови.  

   Парсонівська  модель соціальної дії включає в себе чотири підсистеми соціальну, культурну, особистісну, органічну. Соціальна підсистема забезпечує інтеграцію дій суб'єктів. Культура містить найбільш загальні зразки дій, принципи вибору цілей, цінностей, вірувань, знань, тобто значення, які реалізуються в дії, і засоби прогнозування цих значень. Організм в цій схемі може розглядатися як підсистема, яка забезпечує фізичними і енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем. Тим самим дія набирає впорядкованого характеру і звільняється від внутрішніх суперечностей.  

   Що стосується Р. Мертона, учня Т. Парсонса, то, прагнучи подолати обмеженість структурно-функціонального  аналізу, він сформував власну парадигму, зосередивши увагу на теоретичних  і емпіричних можливостях функціонального  підходу для більш тонкого пояснення соціальних явищ. Поклавши в основу свого підходу комплексне поняття "функціоналізм", він прагне довести, що взаємозв’язок суспільства в цілому та його окремих частин забезпечується найрізноманітнішими і специфічними функціями, які можуть спостерігатися і багаторазово повторюватися в конкретних об'єктах і фактах Завдання соціолога полягає в тому, щоб "не міркувати про внутрішній зміст соціологічних фактів і об'єктів, а просто розглядати реальні, зримі, доступні для вивчення і узагальнення наслідки функцій"  
 

   Р. Мертон виділяє три ключові умови  І вимоги функціонального аналіза, які на його думку, набирають характеру  аксіом — "функціональна єдність", "функціональна універсальність" і "функціональна примусовість" "Функціональна єдність" соціологічного аналізу Мертоном визначається не "зверху", не за допомогою будь-якої теорії, а в безмежній глибині соціальних фактів, які завдяки своєї функціональної визначеності є інтегруючими факторами соціального життя. Функціональні якості є універсальними, вони представлені у всіх формах культури, що легко побачити при їх аналізі. В цілому функціональний аналіз може бути застосований лише до стабільних і стандартизованих об'єктів (соціальні ролі, соціальні процеси, інституційні об'єкти, соціальні структури, засоби соціального контролю і т. д.)  

   Р. Мертон детально розкриває поняття "функція" Функція - це ті спостережувальні наслідки, які слугують саморегуляції даної  системи або пристосуванню й  до середовища. Дисфункція - це ті спостережувальні наслідки, які послабляють саморегуляцію  даної системи або її пристосованість  до середовища. У прояві функції  може бути дві форми - "прихована" і явна. В тому випадку, коли внутрішня  смислова мотивація співпадає з  об'єктивними наслідками, проявляється явна функція. Саме так вона усвідомлюється учасниками поведінкової системи або  ситуації. "Прихована" ("латентна") функція цих проявів не має.  

   Т. Парсонс  приділив основну увагу аналізу  механізмів підтримки "соціального порядки", то Р. Мертон зосередив свої зусилля на вивченні дисфункціональних явищ, які виникають внаслідок напруг і протиріч в соціальному житті. Проте, структурний функціоналізм сприймається і його прихильниками і його супротивниками як достатньо єдина теоретична парадигма з усталеними традиціями і напрямами аналізу. Він був і залишається головною формою теоретичних суджень про суспільство, основним способом мислення, придатним для науки соціології як самостійної дисципліни.  
 
 
 
 
 
 

   3. Конфліктологія  

   Проблеми  соціальних конфліктів завжди привертали увагу соціологів різних напрямів і шкіл. В минулому особливо великий вклад в наукову розробку цієї проблематики внесли К.Маркс, Г. Спенсер, Л. Гумплович (1838-1909-рр.); Г.Зіммель (1858-1918 рр.) та ін. Поряд із цим, в сучасній соціології в середині XX ст. формувався і особливий конфліктологічний напрям, представники якого, опираючись на соціально-філософську і соціологічну спадщину названих класиків, присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального конфлікту, яка склала основу їх соціологічних поглядів.  

   Основними аргументами, які конфліктологи  висунили на рубежі "гарячих шестидесятих" проти тези Т. Парсонса про стабільність як атрибуту суспільства, були такі:  

   • розподілом засобів до життя займається група людей. Вона протистоїть всьому суспільству. Тому конфлікт є неминучим;  

   • політична  влада захищає існуючий економічний  порядок розподілу суспільного  продукту. Вона теж протистоїть суспільству. Тому конфлікт між нею і народними масами об'єктивно обумовлений;  

   • в будь-якому  суспільстві діє висхідний ланцюжок: гроші-влада-цінності-ритуал. Від першого до останнього компонента повсюди наявним є зштовхування інтересів протилежних соціальних груп. Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин;  

   • в будь-якому  суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні володіють  засобами виробництва. Таким чином, соціальний конфлікт с продуктом економічних відносин.  

   Активним  поборником нового підходу і критиком теорії структурно-функціонального аналізу, поглядів Парсонса вважається відомий американський соціолог Чарлз Міллс (1916 — 1962 рр.). У своїх працях "Владна еліта" (1953 р.) і "Соціологічна уява" (1959 р.) він довів, що порядок, стабільність, усталеність, гармонія досить необхідні пануючому класу, але соціальне життя завжди нестабільне, наповнене і безпорядками, і конфліктами. Міллс стверджував, що будь-який соціологічний аналіз має цінність лише в тому випадку, коли він торкається боротьби за владу:  

   1) між конфліктуючими класами;  

   2) між тими, хто управляє, і тими, ким управляють;  

   3) між вищими могутніми людьми і простою людиною.  

   Міллс закликав сучасних соціологів вивчати суспільство з усіма його суперечностями, конфліктами і гармонією, порядком і безпорядком, прогресом і регресом. Ця методологічна установка становить основу сучасної соціологічної теорії конфлікти, альтернативу структурно-функціональному аналізу.  

   Дещо з  інших позицій до розробки теорії конфлікту підійшов інший американський  соціолог Льюіс Козер. Він прагнув "доповнити", "вдосконалити", "поглибити" теорію структурного функціоналізму, представники якого виносять нові факти за межі соціологічного аналізу. Тому його теорію конфлікту називають конфліктним функціоналізмом. Провідною є в цих працях ідея, що для соціології розв'язання кардинальної проблеми "суспільного порядку" і забезпечення "усталеності" існуючої соціальної системи не виключає а, навпаки, цілком допускає визнання соціальних зіштовхувань, соціальних конфліктів, боротьби інтересів. Л. Козер критикує функціоналістів (перш за все Т. Парсонса) за те, що вони в соціальних колізіях бачать лише руйнівну силу, дисфункцію, занедуження соціального організму, патологію, що порушує нормальний стан соціальної рівноваги.  

   Л. Козер  здійснив аналіз умов функціонування соціального організму, базуючись на постулатах, головними з яких є:  

   • в будь-якій соціальній системі, яка складається із різноманітно-пов'язаних частин, виявляються дисбаланс, напруга, конфлікти, інтереси;  

   • процеси, які відбуваються в складових  частинах системи і між ними, за певних умов сприяють збереженню або зміні, зростанню або послабленню Інтеграції і й адекватних якостей;  

   • багато процесів які зазвичай вважаються руйнівними для системи (насилля, незгода, відхилення, конфлікти), за певних умов можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи та н пристосування до оточуючого середовища;  

   До позитивних функцій конфлікту, за Козером, відносяться:  

   • розрядка напруги між антагоністами І відновлення їх взаємовідносин;  

   • "комунікативно-інформаційна" і "зв'язуюча";  

   • творення і конструювання суспільного  об'єднання;  

   • стимулювання і збудження соціальних змін  

   Соціальний конфлікт, за образним висловленням Л Козера, - це страхуючий клапан системи, який дозволяє через наступні реформи й інтегративні зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінились.  

   В схожому  з Л. Козером руслі розвиває концепцію  соціального конфлікту сучасний німецький соціолог, який працює в Англії, Р. Дареидорф (нар. 1929) У книзі "Вихід Із утопи" (1967 р.) він доводить, що теорія конфлікту йде на зміну позитивізму і соціологам треба відвести місце в соціологи для конфліктної моделі суспільства. Р. Дарендорф запропонував конфлікті ну модель суспільства, яка включає чотири положення, певною мірою протилежні положенням функціоналістської моделі:  

   • кожне  суспільство завжди знаходиться  у стані змін;  

   • в кожному суспільстві завжди Існують елементи незгоди, які ведуть до загальних конфліктів;  

   • кожний елемент суспільства може сприяти  його інтеграції і зміні;  

   • будь-яке суспільство базується на насиллі одних членів суспільства (або групи) над іншими, які завжди будуть боротися проти свого пригніченого становища.  

   Теорія  соціального конфлікту, на думку Р Дарендорфа, повинна відповісти на такі три питання:  

   1) яким  чином в структурі суспільства  з'являються групи, які знаходяться  в стані конфлікта;  

   2) яких  форм може набрати боротьба  між цими групами;  

   3) якого  роду конфлікт між цими групами впливає на зміну структури суспільства.  

   За Дарендорфом, соціологія повинна займатися вивченням поведінки людей в точці перетину суспільства і окремої людини. При цьому суспільство трактується як будь-який вид соціального зв'язку, від найвужчого (контактна група) до найширшого (людство в цілому).  

   В останні 10-15 років помітно посилився інтерес  до концепції соціального конфлікту як в США, так і в Європі, в тому числі і в Україні, де в 90-х рр за ініціативою професора М. І. Пірен проведено п'ять міжнародних наукових конференцій з проблем соціального конфлікту. Інтенсивно розвиваються нові підходи, які враховують багатомірність соціальних відносин і багаторівневість понять конфліктів В наш час, по суті, відбувається інституцюналізація конфліктології - інтегративної науки, яка вивчає проблеми, пов'язані з теорією та практикою проблемних ситуацій (як на макрорівні, так і на мікрорівні), з'ясовує природу, динаміку та діагностику конфліктів, причини виникнення конфліктів, форми їх прояву, розв'язання, прогнозування.