Основні школи та напрямки сучасної соціології

   4. Символічний інтеракціонізм  

   Симвончний  інтеракціонізм - один із найбільш цікавих  і продуктивних напрямків в сучасній соціологи, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор філософи Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному. В праці "Розум, Я і суспільство" (1934 р.) Мід підкреслює, що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними взаємодіями, в яких велику роль відіграє "символічне оточення". Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів-символів, до яких Мід відносив жест і мову.  

   В найбільш чіткій і короткій формі основні  моменти теорії символічного інтеракцюнізму викладені в праці Г. Блумерл (1900 - 1987 рр ) "Символічний інтеракціонізм перспективи і метод" (1969 р.) Різні  течи теорії символічного інтеракцюнізму акцентують увагу на різних частинах цієї теорії Так, Чіказька школа зосереджується на здійсненні взаємодії і процесі інтерпретації, школа університету Айови намагається формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні процедури і шкали оцінок, припускаючи, що людське "Я" є стабільне і відносно незмінне. Ще один напрямок теорії символічного інтеракцюнізму — “рольова теорія”. В 1970-і рр. символічний інтеракціонізм вважався основною альтернативою функціоналізму і теорії соціальних систем (особливо в тому вигляді, в якому вони розвивались Т. Парсонсом), які складали в той час панівну парадигму в американській соціологи. Крім того, даний підхід мав важливе значення в соціологи як критика позитивізму. В останній час найсуттєвішою розробкою в теорії символічного інтеракцюнізму є класифікація технік і стратегій спілкування Е. Гоффмана (1922 - 1982 рр.)  

   Таким чином, символічний інтеракціонізм — це дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами Розвиток цієї концепції сприяв аналізу ролі, соціалізації, комунікації і дії. Символічний інтеракціонізм мав значний вплив на соціологію девіантної поведінки завдяки запропонованому ним поняттю кар'єри, яке використовується в дослідженнях злочинної поведінки інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії наклеювання ярликів, досліджень стереотипів і стигми. Інтеракцюністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінченних трансакцій соціальних діячів. Мід підкреслює, що специфіка людини визначається відсутністю у неї розвинутої системи Інстинктів як основних регуляторів поведінки Саме тому людина має здатність винаходити символи, що є основою свідомого пристосування до оточуючого середовища, свідомої поведінки І самоспостереження Головною характеристикою людської дії є використання символів Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної дії:  

   • ступінь  узагальнення за допомогою жестів;  

   • ступінь  символічно опосередкового спілкування.  

   Спілкування за допомогою жестів характеризується тим, що воно є якби скороченою, звернутою  схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна відновити дію в  цілому. Такого роду жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, являють собою прообраз мови.  

   Символічна  опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що  

   • породжує приблизно однакові реакції при  спілкуванні з будь-яким Індивідом,  

   • дозволяє ставити себе на місце Іншого,  

   • дозволяє бачити себе очима Іншої людини  

   Виникнення  символічно опосередкованої взаємодії  Мід пояснює функціонально —  необхідністю координувати поведінку  людей, бо у них немає надійних інстинктів, і антропологічні) - здатністю  людини до утворення І використання символів.  

   Суттєве значення для розвитку сучасної соціологи має ролева концепція символічного інтеракціонізму. Поведінка людини, згідно цієї концепції, обумовлена структурою п особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок усуспільненого Іншого Багатомірну поведінку людини можна подати у вигляді певного набору соціально-типових, усталених шаблонів п поведінки ролей , які людина відіграє в суспільстві. Згідно символічного інтеракцюнізму, аналіз "ролей" людини дає міцні підвалини для судження не лише про її поведінку, але й про її особистість, оскільки її внутрішня імпульсивність і нормативна суперечність віддзеркалюється в будь-яких поведінкових акціях.  
 
 
 
 
 

   5. Феноменологія  

   Феноменологія як новий напрям теоретизування (на відміну від структурних функціоналістів і емпірикнів) в соціологи почала заявляти про себе в 60-і рр XX ст. Головними моментами позиції соціологів-феноменологів є такі:  

   • негативне  ставлення до методологи як сукупності прийомів, призначених для виявлення  незмінних властивостей соціальної реальності;  

   • відмова  від спроб визначити природу  соціальних об'єктів, що вивчаються;  

   • сугубо природниче ставлення до аналізу  особистості і й діяльності;  

   • уява соціальної реальності як штучної за своєю природою, тобто утвореної самими діючими індивідами;  

   • наші уявлення про реально діючі об'єкти невіддільні від них самих;  

   • об'єкти, з якими має справу людина, тісно  пов'язані з й уявленнями про  ці об'єкти які залежать від нагромадженого нею соціального досвіду.  

   З самого початку феноменологи заявили, що прагнуть вивчати зміст, структуру І функції повсякденного знання ', з якого походять наукові знання, так само як І продукти художньої творчої уяви або релігійного життя.  

   Як різновид розуміючої соціопогп феноменологічна соціологія бере свій початок ще з М. Вебера. Він пов'язаний з Е. Гуссерльом, Ч. Кулі, Дж. Мідом та ін. Але засновником феноменологічної соціологи як самостійного напрямку в соціологи є австрійський, а згодом американський соціолог А. Шюц (1899 — 1959 рр.). В 50-х роках, аналізуючи структуру повсякденного мислення, Шюц розробив концепцію інтерсуб'єктивного світу повсякденного життя. Цей світ, за його точкою зору, існував до нашого народження і інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. Можливість об'єктивного розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб'єктивного смислу, стверджує Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, у світі повсякденності. Саме це дозволяє вирішувати головне, на думку Шюца, завдання соціологи - зрозуміти процес становлення об'єктивності соціальних явищ на основі суб'єктивного досвіду Індивідів Але соціолог створюючи теоретичну модель життєвого світу, повинен дотримуватися таких правил (або, як їх називає Шюц, постулатів)  

   • постулат релевантності (представнитва). Модель соціального світу повинна враховувати лише ті моменти, які фіксують типові зв'язки і відносини предмета, що досліджується, залишаючи без уваги надмірний зміст, який не пов'язаний безпосередньо з досліджуваною проблемою;  

   • постулат адекватності. Соціологічна модель і знання, мотиви, плани дій, що в ній містяться, повинні бути вибудовані таким чином, щоб з точки зору здорового глузду вони також сприймались як розумні і зрозумілі;  

   • постулат логічної послідовності Поняття, якими оперує соціологічна наука, треба узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання не повинні суперечити одне одному;  

   • постулат узгодженості. Соціолог не винаходить світ заново, він будує свою пояснювальну модель таким чином, щоб й можна було емпірично перевірити.  

   Шюц, а пізніше  П. Бергер і Т. Лукман у своїй спільній праці "Соціальне конструювання  реальності" (1967 р.) показали і довели, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність — одна із сфер людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка виникає на основі трудової діяльності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   6. Етнометодологія  

   Ця оригінальна  соціологічна концепція була представлена у книзі "Дослідження з етнометодології" (1967 р.) американським дослідником Г. Гарфінкелем (нар.1917 р.). Сам термін "етнометодологія" означає "методи людей" (people methods).  

   Початок емпіричному  соціологічному аналізу цих процесів поклав Г. Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію  як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і практичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження.  

   Предметом етнометодології є так звані  етнометоди, тобто характерні для  різних соціальних класів, груп і організацій методи інтерпретацій, які застосовуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів і явищ. Розуміння веде до встановлення стабільної структури взаємодії, яка забезпечує нормальний (з точки зору учасників) розвиток подій. Усвідомлення ролі етнометодів у формуванні стабільних структур діяльності (тобто "соціального порядку") і привело прихильників етнометодології до висновку про те, що вказані методи, і нормативно-структурні детермінанти діяльності не "усвідомлюються" як такі, але "утворюються" кожен раз спочатку. Звідси випливає відмова від виз­нання об'єктивного існування самих структур діяльності.  

   Позиція етнометодології, яка відкидає об'єктивну зумовленість нормативних систем, веде до суб'єктивізму. В ній, однак, в односторонній, специфічній  формі відбита реальна складність діалектики виникнення, розуміння і  засвоєння індивідами соціальних норм, перш за все, момент людської активності в цьому процесі. З цієї точки зору етнометодологія стає антиподом теорії структурно-функціонального аналізу, де нормативні системи розглядаються як вирішальні чинники діяльності, а момент людської діяльності пригнічений.  

   Положення етнометодології викликали різноманітні дискусії в соціології на початку 70-х рр., однак сьогодні її роль не така помітна. Критика етнометодології групується на тому, що вона:  

   1) займається  тривіальними темами;  

   2) пропагує  ідею надпорядкованості повсякденного  життя, а насправді ускладненого  конфліктами і непорозуміннями  між людьми;  

   3) не звертає  увагу на соціальну структуру і, як наслідок, зневажає соціальні чинники, які обмежують діяльність людей;  

   4) використовує  методи дослідження, які сама ж критикує.  

   Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять  процеси соціалізації особистості і інтеграції суспільства. Однак якщо в основі функцюналістської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за етнометодологами, ґрунтується на понятті ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення функціоналістів про прийняття індивідом зобов'язань участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо сумістити з їх теорією соціалізації. Зобов'язання участі індивіда у конкретній взаємодії по винно бути результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістької концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами соціальної системи. Етнометодологи вимагають пояснення соціального порядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане. В цілому ці основні компоненти етнометодологи можуть бути зведені до правил методу, який є доступним будь-кому. Він може бути використаний будь-яким соціальним діячем в будь-якій практичній дії, в якій він бере участь.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   7. Неофункціоналізм  

   В науковий обіг термін неофункціоналізм був введений в 1985 р. американським соціологом Дж. Александером (нар 1944 р.). Цим терміном позначався напрям в теоретичній соціологи, який вважав що:  

   • соціологи в дослідженні еволюції суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил;  

   • кожна  з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;  

   • значний  заряд раціональності міститься  в комунікативній дії членів суспільства  і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.  

   Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично  визначену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і первісну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Застосування принципу комунікативної раціоналізації життєвого світу до дослідження-суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно проявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса.  

   Висхпним  і центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса с категорія "життєвого світу", яка походить від феноменологічної традиції "Життєвий світ" 8. Структуралізм і постструктуралізм