Основні школи та напрямки сучасної соціології

   В цілому, не вказуючи на існування окремої  школи, термін структуралізм часто  використовується для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є первинним відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці граматичній системі мови законах її використання.  

   Представники  сучасного структуралізму (К. Леві-Сгрос, Ж. Лакан, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, історико-культурні, естетичні утворення як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх власним змістом або зовнішніми зв'язками, але їх місцем в соціальній системі.  

   Найбільш  відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр ), представник структуралізму як Інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей.  

   Інший представник  старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже, надає суб'єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань.  

   Деякі соціологи, зокрема Л. Альтюссер, приймали структуралістський підхід для того, аби вивчати соціальні феномени шляхом аналізу основоположних структур способу виробництва. Сучасні структуралістські положення були піддані серйозній критиці як не історичні, неверифікаційні і такі, що зневажають на роль творчої діяльності людей.  

   У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву ностструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування.  

   Основними положеннями постструктуралізму є:  

   • теоретичне знання - це дискурсивна форма, що породжує тексти;  

   • емпірична  реальність, яку має витлумачувати  теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, відеозаписи, статистичні дані тощо);  

   • зміст емпіричних текстів залежить від того, з позицій яких теоретичних текстів вони будуть прочитані;  

   • вивчення емпіричних текстів веде до розуміння  того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які емпіричні дослідження;  

   • світ є таким, яким він є, не через якийсь єднаючий фактор, а завдячуючи відмінностям, що лежать у його підґрунті;  

   • завдання соціологи полягає не в пошуку єдиних принципів та законів Існування цього світу, а у вивченні його відмінностей,  

   • соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на (ролі) окремих діючих осіб, які конструюють суспільство;  

   • головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має важливим є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише “внутрішня гра значимих складових” (Е Гідденс).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   9. Соціологічні концепції технократизму  

   В сучасній соціологи все більшого значення надається дослідженням проблем технократизму, теоретико-методологічному з’ясуванню питань, пов'язаних з різномаїттям форм прояву технократичної свідомості, її типів і носіїв. Зазвичай технократизм в соціологи розглядається як концепція, що наголошує на необхідності передачі державної влади в руки технічних спеціалістів (інженерів, техніків, організаторів виробництва, а також учених), які тільки й здатні приймати політичні рішення на справжній науковій основі і в інтересах всього суспільства. Як самостійна соціологічна концепція технократизм виник ще на початку XX ст., був тісно пов'язаний з феноменом техногенної цивілізації і віддзеркалював реали розвитку суспільства в умовах науково-технічної революції.  

   Головними постулатами технократизму є:  

   • особлива роль належить технократичному мисленню, що засновується на фундаменті наукового  знання;  

   • пріоритетна роль належить техніці, науково-технічному чиннику в цілому, науково-технічні інновації є стимулом і рушійною силою розвитку суспільства;  

   • науково-технічна еліта спеціалістів с такою соціальною групою, від якої безпосередньо залежить науково-технічний прогрес і соціальний прогрес;  

   • в ієрархічній  структурі суспільних відносин фундаментом  є технологічні, науково-технічні відносини, а над ними надбудовуються соціально-політичні, духовні відносини.

   Теоретично-методологічною основою соціологічних концепцій, які об'єднуються під загальним терміном "технократизм", є "технологічний детермінізм". Сутність цього фундаментального принципу полягає в абсолютизації ролі науково-технічного чинника в історії, в перетворенні його в основу соціального прогресу (зміни в технології є першоосновою змін соціальних інститутів і соціальних дій). У найбільш закінченому вигляді сутність технодетерміністського трактування розвитку цивілізації виразив американський учений Л. Уайт. Суспільство він розглядає як “сукупність” трьох горизонтальних страт: технологічної, яка лежить в підвалині, філософської, яка знаходиться зверху, і соціологічної — між ними. Технологічна система є основною і первинною. Соціальні системи являють собою функції технологи, а філософські — віддзеркалюють технологічні сили і соціальні системи. 
 
 

   Висновок 

   Отже, протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і нині являє собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використовують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами власних концепцій або відштовхуючись від них як від банку ідей, що мають самостійну цінність.

   Незважаючи  на неоднорідність і суперечливий характер сучасної західної

   соціології, вдається виділити низку її характерних рис. Опираючись на думки відомого американського соціолога П.Сорокіна, можна узагальнити ці риси наступним чином:

   • Інтернаціоналізація  сучасної соціології, тобто зростання  кількості праць з питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;

   • Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціологічні факультети і курси займають одне з перших місць щодо кількості студентів;

   • Експертизація  соціології. Означає все ширше  залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи;

   • Фактографізація  соціології, або зростання її об'єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення;

   • Соціологізація інших наук, як соціогуманітарних, так  і біологічних, медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічне тлумачать свої специфічні проблеми;

   • Диференціація  соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, в свою чергу, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення у зв'язку з цим структури соціологічного вчення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Список  використаної літератури 

1. Соціологія/ В. Г. Городяненко – Київ; Видавничий центр «Академія»  2003.
2. Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічної думки. — Львів: 2000.
3. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.
4. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995.
5. Соціологія: Курс лекцій (під ред.В.М.Пічі) — Львів: 2001.