Проблеми моралі сучасного суспільства

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат  на тему:

 

’’Проблеми моралі сучасного суспільства’’

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Винокала групи ОТ-31

Майданська В.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                          Чернівці 2011

Характеристика сучасності не може бути однозначною, оскільки аналізуються дуже суперечливі процеси, в надрах яких і визріває нова якість буття  людства, народжується нове обличчя  світу, формуються інші, ніж раніше умови людського існування. Світ змінюється на очах, залишаючи й у окремої особистості, й у багатомільйонних мас відчуття драматизму, надії та болісних сумнівів. Руйнуються усталені соціально-економічні структури, стійкі форми міждержавних відносин, виникають альтернативні, наслідком яких виступають нові проблеми, що змушують приймати воістину доленосні рішення, котрі визначають майбутнє наступних поколінь, той світовий порядок, у рамках якого їм випаде жити.

 

Звичні форми поділу світу на блоки та коаліції, замкнені угруповання  та системи поступово, але неухильно  зникають як результат об'єктивної тенденції сучасного розвитку. На зміну приходить інший тип  організації людства — світове  співтовариство, засноване на спільності долі країн і народів, яка настійно вимагає й нового типу мислення —  планетарного.

 

Економіка, політика, мораль, сама історія  чимраз більше набувають якості всесвітності, знецінюючи багато національних, регіональних, класово-політичних, коаліційних перегородок, протиставляючи їм необхідність усвідомлення об'єктивної сутності майбутнього всього роду людського і планети Земля, коли безумовним стає примат глобальних проблем над проблемами вузькорегіональними.

 

Що ж таке глобальна проблема й чому такий високий її статус? Передусім це проблема, котра визначає найсуттєвіші умови життя всіх країн  і народів, усього світового співтовариства. Якщо врахувати вищесказане, то ясно, що вона не може бути вирішена зусиллями  тільки однієї країни чи групи країн. Економічні, ядерні, стихійні катастрофи, епідемії не знають національних і  політичних кордонів, здатні поставити  під загрозу знищення всю світову  цивілізацію як таку, проректи людству  похмуру перспективу «кінця історії».

 

Глобальною проблемою першорядного значення є проблема виживання, перед  тотальним смислом якої меркнуть національні, державні, класові та ідеологічні  інтереси, бо в разі самовбивчої  конфронтації протилежних соціальноекономічних систем на уламках цивілізації ніхто  не зможе розрізнити попіл однієї суспільно-політичної системи від  попелу іншої. Виживання, таким чином, стає найвищою цінністю, реалізація якої спроможна забезпечити й реалізацію всієї решти людських цінностей.

 

У той же час проблема виживання  не може розглядатися безвідносно до таких дуже істотних проблем, поза вирішенням яких і саме виживання стає малоймовірним. Ідеться про голод, гноблення, нерівність у світовій економіці та політиці, етнічні та релігійні конфлікти, расизм і національну ненависть, екологічну небезпеку, виснаження природних  ресурсів.

 

Подібні проблеми ставлять перед необхідністю створення нового бачення світу, що є неможливим без появи відповідної  потребам епохи моральної системи (парадигми), котра суттєво переосмислює традиційні моральні цінності, принципи, норми та реальні звичаї. Така система  має базуватися не на часткових підходах (класових, національних, державних, регіональних), а на загальному інтересі виживання  людства з усіма його конфліктами  й суперечностями; остаточне ж  розв'язання багатьох із них може бути раціонально поціноване лише як процес, а не як якийсь самодостатній підсумок.

 

Предметом аналізу традиційної  етики були людські відносини  в системі: людина — людина, людина — колектив, людина — суспільство. Зберігаючи цей масив етичної  проблематики, не можна не зазначити, що багато важливих сфер морального відношення зоставалося за межами аналізу. Одним  із суттєвих недоліків традиційного підходу, що позбавив його справжньої вселюдськості й планетарності, було прагнення до жорсткої обмеженості  вузькими рамками тільки суспільства, тільки людського буття.

 

Мораль як квінтесенція духовності має охоплювати всю світобудову, не дискримінуючи як об'єкт морального відношення нікого й нічого — ні тварин, ні рослини, ні природне середовище. Людина повинна піднестися над власним  егоїзмом споживання й зарозумілістю  технічної досконалості в ім'я  гармонійної єдності з життям в усіх його багатоманітних проявах. Вона повинна піднестися до величі розумного самообмеження й відчути  себе невід'ємною частиною природи, пізнати щонайглибшу спорідненість  зі світом природи.

 

Поза такою радикальною реконструкцією свідомості неможливе виникнення екологічної  етики, завдання якої полягає у виробленні фундаментальних підвалин людської моральності у ставленні до природи. Культура, принаймні європейська, була завжди антропоцентричною, протиставляла  себе світові природи. Над її ставленням до природи витав дух завоювання, підкорення, бездумного її пристосування  до одномоментних потреб. Однак насильно підкоряючи природу, людина підрубувала свої власні корені, позбавляючи себе опертя й цілісності.

 

Культура, щоб урятуватися від  деградації, загрози випаленої землі, на якій немає місця й самій  людині, мусить зробити своєю основою  не часткову, утилітарну, а всесвітню  етику, в якій знайдеться місце всьому живому. Ізольовану людину, замкнену в  соціумі, мусить замінити людина Землі, тісними узами пов'язана з природою й сприймаюча себе як частину природи, прагнуча гармонії та єдності з нею, розуміюча, як багато в її житті залежить від цього великого зв'язку всього живого.

 

Зауважимо, що відживаючий тип взаємозв'язку людини та її природного оточення сформував  могутню традицію мислення й поведінки, про яку добре сказав Альберт  Швейцер: «...європейські мислителі  ретельно стежать за тим, щоб у  їхню етику не пробралися ніякі звірі. Впертість, яку вони виявляють, прагнучи узаконити і звести в принцип  традиційну бездушність, межує з  нісенітницею. Вони або взагалі відкидають співчуття до тварин, або всіляко  принижують його. Якщо ж вони допускають це почуття в дещо більшому розмірі, то силкуються виправдати його всіма  засобами, а часом мало не вибачаються  за нього» '.

 

А. Швейцер перелічує цих мислителів: В. Вундта, котрий стверджував, що об'єктом  співчуття може бути тільки людина; І. Канта, котрий гадав, що спілкування  з тваринами є скоріше справа, що сприяє розвиткові співчуття до інших людей; І. Бентама, котрий визнавав співчуття до тварин лише як засіб, що протидіє розвиткові безсердечності у людей. І тільки сам Швейцер  намагався подолати цю антропоморфну  обмеженість попередників у своїй  теорії «благоговіння перед життям», яке маніфестувало етику любові та братерства з усім живим, гармонію людини з її світом. «Благоговіння  перед життям» поширило біблійну заповідь «не убий» далеко за межі виду «гомо сапієнс».

 

Екологічна етика має стати  регулятивним принципом поведінки  та мислення не тільки окремих особистостей, а й, головним чином, усієї світової цивілізації, якщо, звичайно, людство  не хоче зникнути з лиця Землі.

 

Надзвичайно важливим нині постає питання  про моральне осмислення такої сфери  людського життя, як конфлікти: воєнні, етнічні, релігійні, ідеологічні, соціально-політичні. На жаль, у нашій країні не дістала  належного розвитку така галузь соціального  знання, як конфліктоло-гія. Сьогодні необхідність цієї дисципліни диктується як світовою, так і вітчизняною практикою. Один із провідних принципів конфліктології у розв'язанні різних гострих сутичок  у сучасному світі є принцип  ненасильства, який останнім часом  стає категоричним імперативом виживання.

 

XX ст. остаточно дискредитувало насильство як універсальний засіб вирішення найскладніших проблем суспільства. Як показує історичний досвід минулих десятиліть, насильствене розв'язання конфлікту є ілюзорним. Водночас цей досвід підтверджує результативність ненасильствених методів боротьби, дуже несправедливо відкинутих у вітчизняній філософській та етичній думці як нібито абсолютно неспроможних.

 

Досить згадати, що завоювання Індією незалежності під проводом М. Ганді  й Дж. Неру здійснилося завдяки  масовій ненасильственій кампанії громадянської непокори колоніальним властям. Високий життєвий рівень більшості  трудящих країн Заходу також був  завойований головним чином на шляхах ненасильственої боротьби. В цьому  контексті життя змушує нас дещо під іншим кутом зору поглянути  на зовсім відкинуту у нас ідею «непротивлення злу насильством», бо, як свідчить історія, передусім наша власна насильствена боротьба здатна породжувати значно більше зло, аніж те, яке послужило первинним імпульсом  до боротьби.

 

На порозі XXI ст. людство надзвичайно пильно вглядається в майбутнє, пов'язане з ненасильством, злагодою, сумлінним пошуком взаємоприйнятних вирішень. Ідеал консенсусу, згоди, подолання конфліктів має стати обов'язковим елементом нової моральної парадигми. Один із моральних уроків полягає в розумінні того, що всяке насильство, навіть справедливе, несе в собі могутній внутрішній потенціал зла, бо та грань, за якою протиотрута перетворюється на отруту, надзвичайно хитка. Надто важко визначити допустиму міру насильства, спроможного здійснюватися за законами власної логіки, законами свого саморозвитку.

 

У сфері конфліктів міждержавних моральна парадигма (своєрідна моральна домінанта, максима епохи) стоїть перед необхідністю включення до свого складу ідеї спільності всіх землян. Ідеться про те, що планета  має постати перед свідомістю людей як велика вітчизна, котра вимагає від своїх громадян керуватися надлокальними імператива-

 

ми поведінки, що в свою чергу  може привести до нового погляду на проблему «космополітизму» як чогось протилежного патріотизмові, такого, що має виключно негативний відтінок, зводиться до примітивного брудно-гендлярського  гасла: «Де добре, там і вітчизна».

 

Зауважимо, що давньогрецькі класики  в поняття «космополіт» — «громадянин  світу» вкладали суттєво інший зміст. Не виключаючи відданості й любові до своєї малої вітчизни, свого  народу, мови та культури, поняття «громадянин  світу» має наповнюватися й тим  високим моральним змістом, який передбачає наявність відповідальності глобального характеру. Це відповідальність за долю світу і людства, яка виключає національний, класовий, державний  і регіональний егоїзм. Необхідне  розуміння того, що всяке неблагополуччя, всяке зло в будь-якому регіоні  світу є зло й неблагополуччя загальносвітове.

 

Перед необхідністю радикальних змін стоїть і міжнародна політика, що протягом тривалого часу вважалася сферою справді заповідної моралі. Слід зазначити, що в масовій свідомості політика звичайно поставала як вид діяльності за визначенням аморальний. Для цього  були досить серйозні підстави, бо вважалося, що звичайні моральні норми не мають  законної сили в цій сфері. Найяскравіше подібне розуміння було виражене у Ніколо Ма-кіавеллі, який стверджував, що той, хто хоче вивчити науку  успіху (в політиці.— Авт.), той  не потребує науки моралі.

 

З точки зору середньої порядної людини, вся історія світової політики — це невичерпний набір прикладів  аморалізму, підступності, брехні та безпринципності. В той же час чесність і щирість  у політиці сприймалися як свідчення  наївності, некомпетентності й просто неспроможності. Здавалося, що в політиці діє своя особлива мораль, яка не має нічого спільного з мораллю  людей, мораллю індивідуальною. Те, що було моральним законом для  людини, не було таким для політика, який керується ідеалом успіху безвідносно  до засобів.

 

За умов проблематичності виживання  людства аморальна політика —  брехня, провокації, зрадливість, насильство у відносинах між державами, націями  та соціальними групами— з трагічною  неминучістю перетворюється на політику самовбивчу, яка породжує згубні, криваві  й нерозв'язні конфлікти. Щоб утримати світ від сповзання до катастрофи (ядерної, екологічної і т. д.), необхідно  норми взаємовідносин між людьми (тобто моральні норми) перетворити  на норми відносин між державами. Традиційний характер політики, орієнтованої на досягнення власної вигоди, незалежно  від застосовуваних засобів, і врахування наслідків для інших, робить всесвітню  катастрофу неминучою.

 

Іммануїл Кант вважав, що людство  не може загинути надприродно, бо це говорило б про те, що Творець невдо-волений  своїм творінням, а для таких  висновків немає підстав. Людство  не може загинути й природно, бо ніщо в довколишньому світі не говорить про необхідність подібної загибелі. Однак людство, за словами філософа, може загинути протиприродно, ставши жертвою  власної могутності, а точніше  розриву між ступенем могутності й ступенем моральної довершеності.

 

Таким чином, етизація політики є сьогодні історичною необхідністю, а не просто бажанням. Названа історична необхідність замикається на необхідності виживання  як на найвищій цінності. Ніякий частковий  політичний успіх не може бути визнаний благом, якщо він досягається за рахунок шкоди для виживання  людства, котре належить розглядати як головну мету світової політики.

 

Говорячи ж про мораль, слід зазначити, що дедалі більшим анахронізмом сьогодні стають різні класово чи національно  обмежені моральні системи, котрі можна  було б назвати «системами виключення», бо вони виключають із середовища морального регулювання значні групи людей  за соціально-класовою чи за національною ознакою. Так, мораль фашистської Німеччини (і загальнодержавна, й індивідуальна) постулювала високі моральні чесноти  — правдивість, щирість, солідарність, взаємодопомогу, принциповість, співчуття,—  але виключно щодо «арійців». До всіх же інших, хто не належав до «своїх», до «своєї» спільноти, допускалися  й схвалювалися будь-які дії, що лежать «по той бік добра і зла», як висловлювався Фрід-ріх Ніцше.

 

По відношенню до ворога, а таким  був усякий представник іншої  етнічної спільноти, все було дозволене. Вседозволеність, позаморальність  постулювалися також і в інших  суспільствах по відношенню до «класових  ворогів», «представників експлуататорських  класів», «куркулів і під-куркульників», тобто до всіх, хто належав до іншої соціальної спільноти. Вузькість, несправедливість, історична обмеженість такого підходу, не кажучи вже про безумовну його аморальність з позиції загальнолюдських цінностей, стають дедалі очевиднішими для сучасного людства, яке вступає в третє тисячоліття нової ери.