Проблеми моралі сучасного суспільства

 

Постійне озброєння та надозброєння, крім безпосередньої небезпеки знищення, несе з собою також загрозу  виснаження матеріальних ресурсів, гостро необхідних у боротьбі з голодом, епідеміями, невіглаством.

 

Найкращі сили людства: найталановитіші  конструктори, вчені, винахідники, найуміліші робітники — зайняті працею на війну. У сферу воєнного виробництва  втягуються величезні капітали, найцінніші корисні копалини, найкращі сорти  металів, нові сплави, витончена техніка. І все це в той час, коли половини тієї суми, яка щодня витрачається на озброєння, дістало б для того, щоб остаточно викоренити малярію. П'яти процентів щорічних витрат на озброєння було б достатньо  для того, щоб забезпечити, наприклад, навчання 700 млн чоловік грамоти, обробіток сільськогосподарських  площ, спроможних прогодувати 50и млн  людей, надання гідних людини жител 300 млн бездомних і мешканців  міських нетрів, необхідне харчування для 200 млн голодуючих дітей, можливість учитися в школі для 100 млн їх.

 

Зрештою, людство змушене жити під  постійним страхом можливої термоядерної війни, яка може виникнути з безлічі  різних причин, у тому числі й  випадкових. Будь-який конфлікт, будь-яке  протистояння може штовхнути світове  співтовариство до прірви.

 

Не можна не погодитися з Чінгізом Айтматовим, котрий вважає, що «імператив сучасного людства, який виключає будь-який інший вибіп життя на Землі, полягає  в тому, щоб вилучити безповоротно й назавжди ядерну зброю зі складу життя, із суті самого буття, щоб ніде на Землі, ні в яких середовищах, ні в яких країнах, ні в яких частинах світу не було б і тіні згубної  для цивілізації надзброї, що нависає  над усіма нами дамокловим мечем. У цьому наш спільний порятунок, спільна доля, спільне щастя перебування  на Землі» '.

 

Окрім гонки озброєнь є й інші шляхи виснаження ресурсів планети, які провіщають грядущу світову  катастрофу. Як відомо, в ідеалі економіка  всіх людських суспільств покликана  задовольняти зростаючі потреби  людей, що вимагає залучення у  виробничий процес щоразу нових і  нових природних ресурсів, багато з яких є невідтворюваними. До числа  індустріальних суспільств уходять  нові групи держав, і процес використання природи стрімко розширюється, посилюючи  ризик можливого вичерпання копалин, лісів, питної води, зникнення рослинних  і тваринних видів.

 

У той же час безупинний прогрес  виробництва породжує проблеми викидів, забруднення довколишнього середовища, «парникового ефекту» зі змінами  клімату планети і т. д. А це означає, що треба пильно поглянути  на мету і сенс розвитку виробництва, замислитися над тим, що є справжня, і що є несправжня мета людського  роду. Чи полягає увесь смисл світової історії в безконечному задоволенні  безконечно зростаючих потреб?

 

Потреби, як відомо, бувають різні, наприклад у багатьох країнах  Заходу існує ціла рекламна індустрія, оперта на потужні соціологічні та психологічні дослідницькі концерни, покликані формувати штучні, гадані потреби у людей, що в свою чергу  дає нові імпульси для розкручування  маховика виробництва. Такі потреби  роблять людину й суспільство  в цілому заложниками індустрії, змушують їх змирятися з найтяжчими екологічними й медико-біологічними наслідками безконтрольного зростання  індустріального Молоха, в офіру  якому доводиться приносити саме майбутнє людей, розтрачуване вже сьогодні на багато років наперед.

 

Подібні потреби задовольняються  сьогодні, тут і зараз, за рахунок  майбутніх поколінь. Навряд чи потребує моралістичних коментарів така явно аморальна практика життя за рахунок  інших, що є своєрідним зазіханням на майбутнє народів. Як альтернативу диктатові  штучно сформованих потреб можна  висунути поняття «розумної потреби», котпа, незважаючи на всі складності визначення, завойовує собі право  на існування в лексиконі сучасної науки. Безвідносно до специфіки  країни, епохи, культури, без урахування чималої частки суб'єктивності у  визначенні «достатку» й «надлишку» в суспільній свідомості чітко вказати  зміст поняття «розумної потреби» не можна.

 

Розумною потребою слід вважати  таку, котра забезпечує індивідові необхідно сприятливі умови праці, відпочинку, інтелектуального, фізичного  й естетичного розвитку. Йдеться  про певний мінімально необхідний рівень комфорту, котрий не годиться перетворювати  на самоціль, провокуючи виникнення чимраз витонченіших потреб. Одним із категоричних імперативів справжньої моральності нашого часу має стати особистісна й загальнонаціональна здатність до самообмеження.

 

Взагалі ідея самоаскези як морального принципу сьогодні, на рубежі тисячоліть, набуває для людей особливого доленосного смислу. Мудре самообмеження  в політичних пристрастях, національних кривдах і претензіях, грандіозних  наукових, технічних та економічних  проектах, уміння стримувати власну могутність, яка загрожує вийти з-під контролю, бачити слабкість своєї сили, тобто  її іншу сторону, її внутрішню проблематичність є свідченням моральної зрілості й високої культури.

 

Своєрідну етичну максиму ставлення  до економіки та екології, моральної  поведінки людини в цих сферах запропонував письменник В. Песков: «Рамки дбайливого користування природними ресурсами  — певний шлях до бережливості, до пошуків  найкращих способів господарювання. Феноменальний економічний ривок  японців зроблений в умовах докраю обмежених природних ресурсів. Не будемо бідність сировинної бази вважати  за благо, одначе доводиться згадати  й стару притчу: «Маючи одне яблуко в руці, з'їдають його до насінинок. Маючи в руках решето з яблуками, плоди надкусують і кидають». Ми маємо не решето, маємо величезну  корзину з «яблуками». Й ми повинні  думати, що з'їсти сьогодні, а що залишити на завтра. І зобов'язані також  подбати, аби ніщо не потривожило  здоров'я дерева, котре дає плоди» '.

 

Самоаскеза має утвердитися  і в сфері міжнаціональних  відносин, коли природне прагнення  нації до свободи належить утілювати  з урахуванням відомої тези про  те, що свобода однієї особи обмежується  свободою іншої особи. Самоаскеза допоможе перервати віковічний ланцюг кривд  і претензій і досягти етнічного, міжнаціонального, міжоб-щинного балансу  інтересів. Патріотизм, позбавлений  мудрої самоаскези з залізною неминучістю  виподжлгється в шовінізм, перетворюється на власну протилежність у повній відповідності з дотепним визначенням  Альберта Швейцера, за яким патріотизм відноситься до шовінізму як здорове  почуття до хвороби.

 

Безмежна національна гординя  здатна викликати у людини глухоту  до того, що називається простими нормами  моральності, до суто людських поривань милосердя, жалю, співчуття. Зауважимо, що можна втратити здатність сприймати  людину як людину безвідносно до етнокультурного, національного, мовного маркірування. Одначе ставлення до людини як до людини, це і є власне й виключно моральне ставлення.

 

Здобувши етнічне, можна втратити моральне, яке тисячоліттями, ціною  жертв, страждань і помилок віднаходилося  людством і відлилося в карбовані  рядки християнської істини: «Немає ні елліна, ні іудея, але є Людина». Манія національної величі здатна принести багато бід навіть народові з історично  усталеним здоровим смислом.

 

Спокійно-самокритичне ставлення  до себе, здатність до тверезого  поцінування своїх достоїнств і  вад є безумовним свідченням морального здоров'я нації.

 

Нова якість сучасного світу  передбачає й нове звучання багатьох традиційних понять моралі, особливо такого фундаментального, як гуманізм. Відомо, що зміст його тлумачився звичайно як сукупність поглядів, ідей, дій, котрі  виражають поважання людини, її гідності, права на щастя. З гуманістичних  позицій людська особистість  має розглядатися як найвища цінність. Проте аж до останніх днів, принаймні  у вітчизняній етиці, це поняття  поділяється ня ^ві іпостасі! на так  званий певолюпійннй гуманізм і «гуманізм  абстрактний».

 

Гуманізм революційний походить із глибокого переконання в можливості створення об'єктивних умов, які  роблять людську доброчесність  неминучою й безальтернативною. Головне тут — самі обставини  зробити людськими й тоді високоморальна людська особистість стане результатом  наявності людських обставин.

 

Насильство революційне с насильством  особливим. Воно освячене високою ідеєю, великою метою й тому, на відміну  від усіх інших видів насильства, благотворне, бо сповна буде окуплене грандіозними успіхами комуністичного перетворення світу. Насильство, в тому числі й революційне, зостанеться  в минулому, в передісторії людства, а з торжеством комунізму почнеться  справжня історія людського роду, нове буття, що не має ніякого морально-психологічного зв'язку з кров'ю, брудом і жорстокістю  старого світу.

 

З точки зору революційного гуманізму, окремі подвиги милосердя, які не змінюють жорстоку природу експлуататорського суспільства в цілому, нічого не варті. Це — філантропія пересичених  панів. Не допомога злидарям, а знищення світу, де можлива злиденність,—  ось воістину грандіозна мета, заради якої тільки й слід людині істинно  гуманній боротися й перемагати. Заради такої мети можна й належить принести в офіру Історії якусь меншу частину людей в ім'я вічного наступного щастя й процвітання більшості, тим паче, що меншість — це «експлуататорські класи».

 

Існує велика всесвітньо-історична  місія — «справа пролетаріату», альфа й омега суспільного  життя, промисловості й політики, мистецтва й моралі, землеробства й науки, і моральне все без  винятку, що цій справі служить. Справа ж полягає в побудові безкласового й бездержавного суспільства, тобто  комунізму, який тільки й може бути визнаний моральним абсолютом. З  позиції цього абсолюту розглядається  й решта проблем та колізій  моралі. Самі по собі моральні цінності й норми не несуть абсолютного  начала, вони умовні. Відносні цінності та норми створюються соціально-економічними обставинами й разом із ними зникають, це ж стосується й етичних теорій, моральних систем. Як писав Ф. Енгельс, «... всяка теорія моралі була досі кінець кінцем продуктом даного економічного становища суспільства»

 

Існування, виходячи з цього, якихось  загальнолюдських систем моралі неможливе: є мораль рабів, і є мораль робітників, і є мораль капіталістів. Є моральна свідомість республіканця, і є монархіста. Не заперечуючи значних у моральній  сфері станових, кастових, класових, етнічних, конфесійних відмінностей, слід зауважити, що існування скільки-небудь нормально функціонуючого суспільства  неможливе без визнання всіма  його групами певних загальних, вихідних моральних істин, що мають надкласовий, загальнолюдський характер.

 

Ми можемо поставити собі питання, який суспільний клас зречеться формули  «не убий!» як абсолютно чужої  його класовим інтересам? Яка соціальна  група принципово не сприймає формулу  «не бреши»? Чи не ті це загальнолюдські  цінності, примат яких над класовими  безумовний сьогодні, в ядерну епоху, з точки зору принципів нового мислення? Й чи виражає формула  «не убий!» певну, безвідносну  до класових симпатій і антипатій, ідею цінності людського життя, незалежно  від класової належності того, хто  став жертвою відступу від цієї цінності? Й на основі якої класової моралі можливе  сьогодні спілкування з державними та громадськими діячами країн Заходу, представниками ворожих пролетаріатові класів? Чи зможемо ми знайти з ними спільну мову, керуючись політизо-ваними, гранично ідеологічними категоріями  пролетарської моралі? Чи приймуть її опоненти як людську основу для  співробітництва, а чи слід шукати щось обопільно прийнятне?

 

Таким обопільно прийнятним у подібному  спілкуванні може бути лише той самий  багатостраждальний, у традиціях  вітчизняної критики «абстрактний гуманізм», котрий передбачає поважання  загальноприйнятих заповідей (у  тій чи іншій формі викладених у великих світових релігіях: християнстві, ісламі, буддизмі), байдужість до класово-національного  маркірування суб'єкта і схильність до сприйняття його просто як людини, коли всяка людина, не тільки «свій», а  й «чужий», має право розраховувати  на розуміння, співчуття та милосердя, на якусь свою «правду».

 

«Абстрактний гуманізм» неприйнятний тоді, коли суспільство, народ, група  розділені прірвою на «ми» й «вони», але він цілком прийнятний, коли крізь класові, расові, національні, кастові бар'єри пробивається розуміння  того, що в цьому світі «вони» — це також «ми». Це — момент істини, момент народження почуття справжньої загально-людяності, момент визволення від обмеженості й догматизму. В цьому разі допомога конкретній людині не відкладається до грядущої світової перебудови, вона надається  «тут і зараз». І хоч справи ці малі, зате рятівні й потрібні. «Абстрактний гуманізм» виходить із того, що кожна  людина несе R собі моральні корені недосконалості світу, об'єктивні ж умови самі по собі цілком змінити людину не можуть, бо є свобода волі, й людина мусить ще й сама захотіти бути доброчесною.

 

Пафос «абстрактного гуманізму» —  в моральному самовдосконаленні  людини, у «вичавлюванні з себе раба», викоріненні власних пороків. Разом із тим в «абстрактному  гуманізмі» є тенденція позаісторичного  знеособлення зла, коли воно перетворюється на якийсь метафізичний символ поза часом  і простором, не пов'язаний з достоїнствами  й видами конкретної соціально-економічної  системи. «Абстрактний гуманізм» не передбачає рішучого усунення соціальних структур, існування яких робить справжню людську моральність або неможливою, або вимагаючою жертв і подвигів з боку свого носія.

 

«Абстрактний гуманізм» тому і  є абстрактним, що абстрагується  від умов людського існування, котрі  впливають на формування моралі та аморальності, переносить увесь тягар  проблеми виключно на індивіда, керуючись  при цьому кантівською формулою: «Ти повинен, отже ти можеш!» Ідеться  про те, що за будь-яких умов людина мусить лишатися людиною, і цей заклик не може не викликати відгуку, одначе він не знімає проблеми нелюдських і антилюдських обставин, що формують людину.

 

Таким чином, можна констатувати обопільну  однобічність і недостатність як революційного, так і «абстрактного» гуманізму. Зберігаючи позитивну революційну  ідею олюднення обставин, доцільно збагатити її принципом особистої  моральної свободи й відповідальності, пафосом самовдосконалення, переконанням у неприйнятності насильства як засобу розв'язання всіх проблем. У борінні  політичних пристрастей, напружених діалогах країн — членів світової співдружності, в болісних роздумах про долі народів  народжується новий гуманізм, звільнений від однобічності своїх попередників і заснований на мудрості піднесення над ізольованістю, розділеністю, політичною та ідеологічною нетерпимістю й фанатизмом, над ідеями класової та національної богообраності.