Розвиток теорії українського націоналізму в кінці ХІХ на початку ХХ століття

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ  НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“ЗАПОРІЗЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

МІНІСТЕРСТВА  ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: “Історія політичних вчень ”

на тему: “Розвиток теорії українського націоналізму в кінці ХІХ на початку ХХ століття ”

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 2 курсу факультету соціології та

управління

групи 3140-1

Кононенко О.С.

Перевірив:

Старший викладач кафедри «Політологія»:

Локарєв  С.К.

 

 

 

 

 

 

 

Запоріжжя 2011

 

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………..3

 

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

1. Поняття « націоналізм» та його розвиток в Україні………..5

 

2. Історична ґенеза націоналізму……………………………….8

 

РОЗДІЛ 2. ТІПОЛОГІЯ ТА КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

 

2.1. Проблема типології  націоналізму…………………………….15

 

2.2. Д. Донцов -  « інтегральний націоналізм »…………………..18

 

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

 

3.1 Український націоналізм в  сьогоденні………………………..25

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………...29

 

ЛІТЕРАТУРА………………………………………………………30

 

 

 

 

 

ВСТУП

Тема обраної курсової роботи «Розвиток теорії українського націоналізму в кінці ХІХ на початку ХХ століття» залишається актуальною до сьогоднішніх днів. Проаналізувавши історію виникнення та становлення українського націоналізму, можна зробити певні висновки про його розвиток в сьогоденні.

Об’єктом  дослідження виступає націоналізм як явище, а предметом є -  визначення сутності «націоналізму» у працях дослідників цього явища та його вплив на політичну думку XIX – початку ХХ століття.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні основних засад становлення поняття «український націоналізм».

 

Головними завданнями дослідження даної теми є наступні:

• Дати визначення понять «націоналізм», «інтегральний націоналізм»;
• Класифікація націоналізму;
• Висвітлення сутності та значення націоналізму у політичній думці України;

 

Також дана робота потребує постанови основних гіпотез з авторської позиції:

Основна – після виникнення «українського націоналізму» люди стали більш патріотичними та починали боротися за незалежність України.

Додаткові – «український націоналізм» виник як ідеологія, а згодом став – політичним рухом.

Альтернативна –  поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».

 

Дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів та  висновків. У першому розділі  висвітлюється теоретико-методологічна  база, в якій розкриваються значення поняття націоналізму, його класифікація. У другому розділі розкривається  сутність концепції політичної системи ХІХ - початку ХХ століття та стан націоналізму в  України сьогодні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ  РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

1.1. Поняття « націоналізм» та його розвиток в Україні

Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а  форма й засіб організації  повноцінного життя народу. Народ, у  свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншин[1,141 с.].Український націоналізм значною мірою став продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов, виникнення українського націоналізму в будь-яких формах також було б неможливим. Проте, саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.

Український націоналізм не є оригінальним інтелектуальним явищем. Елементи загальної  доктрини націоналізму були «імпортовані»  у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету[2, 352 с.].

Термін «націоналізм» з’являється  в українській публіцистиці приблизно  у 80 – 90-ті роки XIX ст. Націоналізм в українській політичній термінології під кінець ХІХ ст. було поняттям, яке за суттю відповідало патріотизму, активній національній свідомості. Але згодом воно зазнало звуження. Поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».

Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Не менший інтерес викликає і той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або поступовська),яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні.

В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» М. Грушевський  у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він  та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами». Крім того, термін «націоналізм» стосовно своїх ідеологічних конструкцій досить активно вживали діячі українського руху, які справді висловлювали деякі радикально-націоналістичні ідеї. Йдеться передусім про М. Міхновського та його однодумців , які в 1902 р. створили Народну українську партію. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її [...]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична...»  . Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості».

Очевидно, саме з цього  часу в політичній свідомості української  інтелігенції закарбувалося розуміння  «українського націоналізму» як радикальної ідеологічної течії  і політичного руху з виразними  елементами національної винятковості. Після поразки української революції 1917—1921 pp. термін «націоналізм» був досить швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як на еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складі держав-сусідів. Як безумовне кредо українського націоналізму остаточно визначилася відома тріада принципів:

• Незалежність;
• Державність;
• соборність української нації.

Публікація у 1926 р. книги  Д. Донцова «Націоналізм»,вихід праць  ідеологів ОУН Ю. Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920 — 30-ті роки  привели до того, що ідентифікація «українського націоналізму» з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку — ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні. Зокрема, у працях Дж. Армстронга та О. Мотиля «український націоналізм» ідентифікується саме з радикальним націоналізмом. І. Лисяк-Рудницький пропонував розрізняти націоналізм у «широкому значенні», як «поняття, однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом» (зокрема, він писав про те, що в ідеології Кирило-Мефодіївського братства український націоналізм був новим елементом) , та у вузькому розумінні, як поняття, що «набрало партійного забарвлення» у зв’язку з появою у 1920-ті роки українського політичного руху, який перебрав назву «націоналістичного». В даному випадку поняття «український націоналізм» ототожнюється з терміном «інтегральний націоналізм» .

У наукових  і деяких ідеологічних розробках  поступово викристалізовуються підходи, що ґрунтуються на осмисленні «західних» теорій націоналізму. Таким чином, ідея про багатовимірність поняття «націоналізм» дедалі більше сприймається позитивно. З іншого боку, легальне існування в Україні політичних партій і рухів, що претендують на звання націоналістичних і сповідують «націоналізм» як політичну ідеологію, залишає в ужитку «партійне» розуміння поняття. Нарешті, на рівні масової свідомості «націоналізм» традиційно, як і за радянських часів, асоціюється з національною ворожнечею, нетерпимістю, агресивністю. Варто наголосити на тому, що «український націоналізм», так само як і «націоналізм» узагалі — це передусім поняття, категорія, за допомогою якої визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки. Подібно до слова «націоналізм», поняття «український націоналізм» спочатку було сформульоване в публіцистиці і лише згодом перейшло в наукову термінологію. Воно й понині існує в «паралельних просторах» і активно вживається як у науковому, так і в політико-публіцистичному мовленні. Ця обставина породжує численні проблеми з термінологією.

Говорячи про український  націоналізм як про явище, можна визначити його передусім як форму колективної свідомості, як політичну доктрину (політичну ідеологію) і, зрештою — як політичний рух. У загальному плані український націоналізм — це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй загалом і української нації зокрема.

 

1.2.Історична  ґенеза націоналізму

 

Проблема історіогенези  українського націоналізму безпосередньо  пов’язана з проблемою націогенези  і передусім становленням національної свідомості. Але, тут я хочу підняти  питання про давність походження українського націоналізму. Першим і головним засновком буде те, що український націоналізм у будь-якій його формі і незалежно від того, в рамках якої інтелектуальної традиції вживається відповідний термін, є явищем модерної доби.

Спочатку історичний сценарій генези українського націоналізму мало чим відрізнявся від європейського. Націоналізм виникає в середовищі інтелектуальної еліти як почуття, сентимент, зусиллями цієї еліти оформлюється в набір доктринальних принципів і, зрештою, виходить на рівень політичної організації, стає рухом.

Як це виглядає на конкретнішому рівні? Протягом XIX ст. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі XVIII—XIX ст. на соціально-психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової, «різночинської» інтелігенції, він під впливом дії зовнішніх чинників, оформився в нову форму етнічної, а згодом національної ідентичності інтелектуальної еліти українського суспільства. Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини — саме тоді й виникає «український проект», а наприкінці XIX ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух, завдання якого було «класичним» для східноєвропейських націоналізмів — «покликати» до політичного буття маси, перетворити їх на «націю». Щоправда, становлення українського націоналізму як політичної доктрини, як сформованої політичної ідеології відбувалося головним чином у рамках його радикального відгалуження, так званого «інтегрального націоналізму».

На «політико-ідеологічному» етапі своєї генези український  націоналізм став елементом політичних програм практично всіх напрямів українського руху початку XX ст., передусім тих, що не визнавали себе «націоналістичними», навіть більше, поборювали «націоналізм». Лише радикально-націоналістична течія обрала назву «націоналістичної», тоді як інші, трактуючи «націоналізм» з позицій домінуючих у цих течіях ідеологій, відмовлялися від неї.

Ідеологічне і політичне оформлення українського націоналізму на зламі XIX— XX ст. було спровоковане також могутніми соціальними чинниками. В руслі «модернізаційної» теорії сучасні дослідники сформулювали підхід, який умовно називається гіпотезою «опосередкованого впливу» (Р. Шпорлюк,           І. Хімка та ін.). У загальних рисах вона виглядає так: перехід імперій до індустріальної модернізації і виникнення у пануючих націй відповідних типів націоналізму викликали кризу архаїчно-аграрного українського суспільства. Фактично розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до складу яких входили українські землі. Для українців ці зрушення були зумовлені не внутрішніми чинниками органічного розвитку (соціально-економічними), а зовнішніми — потребою центра-метрополії в модернізації. Індустріальна модернізація (перехід від традиційно-аграрного суспільства до індустріально-модерного) призводила до розбалансування традиційної соціальної структури, властивої українцям, породжувала серйозні соціальні, соціально-психологічні й культурні проблеми і змушувала політично активну частину українського суспільства, передусім інтелігенцію, шукати адекватну відповідь. Оскільки на цей час національна ідентичність української інтелектуальної еліти вже існувала у достатньо сформованому вигляді ,то, хоча ця відповідь й формулювалася у термінах різних ідеологій, елементи націоналістичної доктрини в ній у більшості випадків були присутніми. Звідси можна зробити такий висновок: український націоналізм, як ідеологія і форма політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком. Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно-аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання «культурницького», а з ним і «політичного» націоналізму.