Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Марта 2013 в 13:28, курсовая работа
Мета дослідження полягає у з’ясуванні основних засад становлення поняття «український націоналізм».
Головними завданнями дослідження даної теми є наступні:
• Дати визначення понять «націоналізм», «інтегральний націоналізм»;
• Класифікація націоналізму;
ВСТУП………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
1.1. Поняття « націоналізм» та його розвиток в Україні………..5
1.2. Історична ґенеза націоналізму……………………………….8
РОЗДІЛ 2. ТІПОЛОГІЯ ТА КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
2.1. Проблема типології націоналізму…………………………….15
2.2. Д. Донцов - « інтегральний націоналізм »…………………..18
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
3.1 Український націоналізм в сьогоденні………………………..25
ВИСНОВКИ………………………………………………………...29
ЛІТЕРАТУРА………………………………………………………30
Аналізуючи становлення національної свідомості українців, можна дійти висновку, що цей процес розвивався за схемою «згори вниз»: інтелектуальна еліта (яка деякий час була й політичною елітою) виробляла новий тип світогляду, що надавав іншої якості попередньому почуттю етнічно-культурної «окремішності» українців від сусідів, яку 3. Когут характеризує як «малоросійську ідентичність» і яка на початку XIX ст. зійшла на рівень місцевого патріотизму . Безперечно, цю схему не варто розцінювати як лінійну: мав місце і зворотний вплив та взаємодія. Зокрема, була наявною та «етнографічна маса», що розглядалася спочатку як аргумент на користь «окремішності» українського народу та його еліти від польського і російського народів, а згодом — як об’єкт перетворення в націю.
Цей новий тип світогляду (чи суспільної свідомості) можна охарактеризувати як націоналізм уже тоді, коли одним із центральних його елементів стає ідея суверенності українського народу, але як ідея демократична. Згідно з програмою кирило-мефодіївців, як відомо, Україна мала стати незалежною республікою у складі слов’янської федерації — і це ми трактуватимемо як елемент націоналістичної доктрини.
Взагалі еволюцію українського націоналізму як світогляду можна розглядати також як процес накопичення певних елементів цього світогляду в колективній свідомості: усвідомлення себе як окремої культурно-мовної спільноти, культивування цих аспектів «окремішності», протиставлення і порівняння себе із сусідами і концептуалізація такого стану речей, усвідомлення територіального ареалу власної спільноти, виникнення ідеї політичної суверенності українців тощо.
Ця схема, має суттєвий недолік, на який слід звернути увагу: вона, як і багато розглянутих раніше теорій націй і націоналізму, побудована на телеологічному принципі «самодостатньої еволюції». Складається враження, що існують «гени», які задають програму майбутнього розвитку організму під назвою «українська нація», чи «український націоналізм». У ході цього розвитку має з’явитися типовий набір ознак, спільний для будь-якого націоналізму. Внутрішній розвиток українського націоналізму постає в даному варіанті як закономірність, а всі зовнішні впливи — як низка випадковостей, що заважають чи, навпаки, сприяють внутрішньому розвиткові. Неважко помітити, що ця ідея закладена в основу багатьох сучасних теоретичних досліджень націй і націоналізму (Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Л. Ґрінфелд та ін.), отже, український націоналізм не виглядає тут оригінальним — ані як явище, ані як аналітична категорія.
Але по-перше, йдеться не про те, чи є згадані аналітичні конструкції адекватним відображенням певних історичних реалій. Вони є узагальненнями того, що ми вважаємо реаліями, виходячи з нашого знання про минуле. По-друге, в даному випадку йдеться про націоналізм як про світоглядну систему, а такі системи, безперечно, відповідають саме еволюційному способові розвитку.
Досить продуктивною у науково-теоретичному осмисленні генези українського націоналізму видається також теорія «нерівномірного розвитку» в різних її варіантах. Україна була, як доводить Р. Шпорлюк, периферією імперій, які, у свою чергу, були периферіями Заходу. Отже, існувала своєрідна «багатоступенева нерівномірність» розвитку, що спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в «аутсайдерах». Це викликало відповідну реакцію його еліт. Інший аспект застосування теорії «нерівномірного розвитку» — це «територіальна нерівномірність» у внутрішньому розвиткові українського націоналізму. Йдеться про, якісні відмінності цього процесу на західноукраїнських землях і на Наддніпрянщині, що були наслідком квазіколоніального становища цих земель. Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націоналізмів. Цей аспект генези українського націоналізму, досить добре досліджений емпірично, потребує теоретичних узагальнень, що, очевидно, є справою майбутнього.
Утім, уже й сьогодні можна помітити, що на західноукраїнських землях, де надзвичайно великий вплив на формування національної свідомості справили контакти з наддніпрянцями, розпочався процес побудови чогось на зразок «громадянського суспільства», що відповідним чином позначилося на генезі українського націоналізму. Загальновідомо, що в цьому регіоні він мав значно більше можливостей для легального існування в рамках громадянських інститутів, аніж на Наддніпрянщині. Водночас конкуренція з польським націоналізмом, що значно загострилася внаслідок дії соціально-економічних чинників, сприяла виникненню радикальних тенденцій, які остаточно сформувалися під час української революції 1917—1921 pp. та після її поразки.
Що стосується аналітичного поділу, згідно з яким генезу і функціонування українського націоналізму можна розглядати на трьох рівнях:
Тут ми можемо знайти ще один аспект «нерівномірності розвитку», цього разу з погляду внутрішнього розвитку націоналізму. Зокрема, в радянській Україні націоналізм фактично був позбавлений можливості конституюватися на політичному рівні або ж функціонувати як ідеологія, загальновідомо, що націоналізм переслідувався і на соціально-психологічному рівні, натомість відбувалася масштабна індоктринація масової свідомості ідеологією «інтернаціоналізму», прихована й відверта русифікація і насадження «радянського патріотизму», в основу якого був покладений адаптований радянським режимом новий варіант російського великодержавного націоналізму.
На Західній Україні, передусім у Східній Галичині, в міжвоєнний період, незважаючи на досить жорсткі політичні умови, в яких перебував український рух, він усе ж таки мав можливості для легальної діяльності, навіть для формування представницьких інституцій. Тут український націоналізм до певного часу, а саме до анексії Західної України Радянським Союзом, досить успішно функціонував на всіх трьох згаданих рівнях. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР призвело до поступової ліквідації українського націоналізму в цьому регіоні на політико-ідеологічному рівні. У цій ситуації надзвичайно велику роль почала відігравати українська діаспора. Тут націоналізм досить успішно функціонував на всіх трьох рівнях. Проте елементи націоналістичної доктрини традиційно залишалися компонентами політичних програм більшості політичних напрямів у діаспорі. Варто пам’ятати й те, що саме націоналізм діаспори став одним із потужних чинників ідеологічного та інституційного оформлення націоналістичного руху в Україні наприкінці 1980-х — на початку 90-х років.
Саме в цей період
внутрішня структура
РОЗДІЛ 2
ТІПОЛОГІЯ
ТА КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО
2.1 Проблема типології націоналізму
Чи існує «окрема сходинка» для українського націоналізму? Якщо ми визнаємо факт існування феномена під назвою «український націоналізм», ми повинні визнати також і те, що він не існує у «чистому вигляді», що він є багатоаспектним і поліморфним, зрештою — що він розвивається, змінюється, набуває іншої якості. Відповідно, постає питання про об’єкт типології. Як класифікувати український націоналізм кінця XIX ст. і кінця XX ст.? Чи підпадає він під якусь одну, спільну типологію?
Зрозуміло, що однозначної відповіді на ці запитання немає. З одного боку, «втіснюючи» український націоналізм в рамки будь-якої типології, побудованої на узагальненні та аналізі світового чи європейського історичного розвитку, ми маємо можливість для порівнянь на найзагальнішому рівні. З іншого боку, визнання за українським націоналізмом певних рис і ознак, які дають можливість класифікувати його в рамках певної типології, обов’язково призведе до неповноти узагальнення, оскільки на різних історичних етапах, у різних ситуаціях український націоналізм мав різні риси й ознаки. Вихід, мабуть, усе ж таки є: по-перше, слід визнати умовність класифікацій, по-друге, спиратися на ті типології, які дають простір для варіацій в їхніх рамках.
Звичний ярлик «буржуазний», який застосовувався щодо українського націоналізму радянськими суспільствознавцями, зрозуміло, мав суто ідеологічне значення, його науковий зміст був нульовим. Історичний парадокс полягає саме в тому, що український націоналізм у відповідний для цього час не був буржуазним, і саме це великою мірою позначилося на усьому ході української історії. Утім, ідентифікація націоналізму з певним класом чи певними соціальними верствами як аналітичний принцип використовується суспільствознавцями в усьому світі, і звичайно — не тільки марксистами. І якщо ототожнювати появу націоналізму як світогляду чи певної доктрини з певною соціальною верствою чи класом, то його «українську версію» слід адресувати інтелігенції.
Цікаво, як у свій спосіб типологізували
український націоналізм
Згідно з найпопулярнішою і найвідомішою типологією Г. Кона український націоналізм, на перший погляд, має всі ознаки «східних» чи східноєвропейських націоналізмів. Він виник і розвивався в авторитарних, закритих суспільствах, значною мірою грунтувався на емоціях, міфологізації минулого. Його носієм через брак інших, «національно орієнтованих», верств була здебільшого інтелігенція тощо. Важливо врахувати особливості української новітньої історії, зокрема тривалу бездержавність українців (або їхню «квазідержавність» у складі СРСР), а також ту обставину, що формування української нації відбувалося переважно в рамках авторитарних чи тоталітарних політичних режимів. Якщо брати до уваги той факт, що український націоналізм у будь-яких формах був об’єктом репресій, то можна дійти висновку, що він залишався переважно в рамках «східної» моделі.
Якщо звернутися до класифікації Л. Ґрінфелд,
то за сукупністю домінантних ознак український націоналізм
слід віднести до категорії «етнічних,
авторитарно-колективістських» націоналізмів.
Особливо ця категорія пасує українському
варіантові «інтегрального націоналізму».
Утім, оскільки Л. Ґрінфелд допускає варіативність
застосування її схеми й умовність поділу,
можна припустити, що в певний період своєї
історії український націоналізм був
також носієм ознак, притаманних «громадянському,
ліберально-
За Л. Віртсом, український націоналізм, як рух, тривалий час залишався партикулярним, або ж, за типологією Е. Сміта, сепаратистським, націоналізмом. Його головним завданням було відокремлення, досягнення автономії і незалежності для української етнічної спільноти. Водночас типологія Е. Сміта «не спрацьовує» в тому відношенні, що український націоналізм із сепаратистського перетворюється на інтеграційний не після, а до здобуття незалежності: ідея «соборної України» остаточно сформувалася, як відомо, в 90-ті роки XIX ст.
Можна й далі застосовувати відомі типології щодо українського націоналізму, але й зрозуміло: універсальна типологія, навіть для одного, українського, націоналізму неможлива. Щоправда, коли будувати типологію на принципі «домінантних ознак», можна сконструювати приблизно таку типологічну схему: український націоналізм зародився і значний період своєї історії розвивався як націоналізм «східного» типу, як етнічно-культурний, сепаратистсько-інтеграційний націоналізм бездержавної нації з елементами громадянського, ліберального націоналізму. Мабуть, ця схема враховує основні особливості функціонування й генези українського націоналізму. В неї є лише один недолік — вона не має практичної пізнавальної цінності, оскільки базується на еклектичному змішуванні різних типологій, а значить сама класифікація втрачає сенс.
Можна, спираючись на думку П. Альтера, припустити й таке: український націоналізм взагалі не існував як єдине, цілісне явище. В різні періоди новітньої української історії виникали й діяли різні українські націоналізми, які не лише об’єднувалися набором певних спільних принципів та ідей, а й протистояли один одному.
Можна також привести ще такий приклад: центральною ідеєю українського націоналізму була державність нації. Проте чи існував єдиний, так би мовити, універсальний «проект» української нації та державності? Можна ідентифікувати принаймні чотири моделі нації, вироблені українською інтелігенцією:
Кожній із цих концепцій відповідала модель державного устрою української нації. Постає питання: як розглядати відповідні ідеології: як варіанти українського націоналізму, чи як різні українські націоналізми?
В деяких типологіях присутній так званий «інтегральний націоналізм», який вважається окремим історичним типом націоналізму. В українській історії «інтегральний націоналізм» також має місце, але чи можна вважати його історичним типом саме українського націоналізму?
Информация о работе Розвиток теорії українського націоналізму в кінці ХІХ на початку ХХ століття