Розвиток теорії українського націоналізму в кінці ХІХ на початку ХХ століття

 

 

2.2. Д. Донцов - « інтегральний націоналізм »

 

Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму»  заслуговує особливої уваги з  двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається  предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах.

По-друге, є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення  термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі «інтегрального націоналізму», і, зрештою, необхідно з’ясувати  місце і роль цього напряму  в загальній еволюції українського націоналізму.

По-третє, український  націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого  саме як «інтегральний націоналізм».

Сам термін «інтегральний націоналізм», як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Інтегральний означає чинний (дія, справа). Дослідники здебільшого використовують термін «інтегральний націоналізм» як родове поняття, в рамках якого об’єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Дмитра Донцова (1883—1973). Він займає особливе місце в історії української політичної думки ХХ ст. Думки і погляди Донцова мали велитенський вплив на сучасників, особливо на молодь, і відіграли велику роль в період підготовки і проведення національно-визвольної боротьби за створення незалежної Української держави. Багато його думок залишається актуальними і в наш час і будуть злободенними в майбутньому.

Донцов був дуже плідним публіцистом, літературним критиком, істориком та, перш за все, ідеологом українського національного руху[3, 39с.].Щодо постаті Донцова існують абсолютно протилежні твердження. «Дмитро Донцов — лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох відлякує»,– так характерезує Донцова В. Іванишин.

Протилежне судження,яке взято з національного часопису: «Іншим зовсім джерелом неофашизму є «донцовщина» – еміграційна спадщина ідеолога так званого «інтегрального» націоналізму Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ і не погано прищеплюються до корінців, належачи до спорідненої тоталітарної ідеології» (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? Сучасність, 1993.– Ч. 3).

Донцову закидають непослідовність, нестабільність у політичних поглядах та переконаннях. Спектр такої непослідовності широкий: від соціал-демократизму до фашизму чи націонал-соціалізму. Справді, Донцов був непослідовний, його погляди дійсно пройшли еволюцію, ця еволюція була складною, неоднозначною, але він ніколи не відходив від головного — ідеї незалежності України. На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.

Донцов відстоював українські національні  інтереси в умовах бездержавності.

Одним із головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорії національної еліти. За Донцовим, національна еліта  — це люди, здатні до вирішення передусім  трьох справ: формулювання інтересів нації, їх відстоювання та організації цілої нації під гаслами цих інтересів.

Донцов міркував так: якщо українці не здобули власної держави, на сторожі  їхніх інтересів має стати  новий національний провід, що керуватиметься у своїх діях не політичними програмами, а спільним світоглядом. Це має бути організація однодумців, де всі мають спільну мету, а розбіжності в поглядах зводяться тільки до методів досягнення цієї мети.

Донцов ніколи не був абстрактним  мрійником. Його ідеї знаходили сприятливий  грунт в українському суспільстві. Він долучився до створення ОУН.

Україна була розділена між кількома сусідніми державами й покинута демократичним світом напризволяще. Дмитро Донцов стверджував, що не може існувати такої поважної причини, яка  б заперечила право українців мати власну національну державу.

Спадщину Дмитра Донцова можна  назвати теорією визначеності. Він  виходить з того, що людина робить певний вибір і в такий спосіб проживає своє життя. Її особистість є запорукою  неповторної індивідуальності: у  судженнях, учинках, творчості. Коли ж відбувається зіткнення різних поглядів, виникають конфлікти й пристрасті довкола них.

Донцов був добрим тактиком —  він в період проживання на українських землях удосконалював і пристосовував свої погляди до вимог хвилі. Тому в 1913 р. він висунув у Львові на ІІ Всеукраїнському студентському з'їзді мету боротьби — відхід від Росії, за що зразу ж отримав «кваліфікацію» українського націоналіста. Ця мета зустріла обурені вигуки з боку російських соціал-демократів.

Донцов і його ідеї не залишали нікого спокійним і байдужим — ними або захоплювались, або намагалися їх знищити .

 Із зародженням політичного  націоналізму в Україні Д. Донцов  пов'язував «Самостійну Україну»  М. Міхновського.

Важливою подією стала публікація у 1926 р. трактату Д. Донцова «Націоналізм» і дискусія довкола нього в українській публіцистиці.

В ньому було узагальнено всю  історію ідейних, політичних та духовних змагань, було показано всі вади і  недуги національного руху. Завдяки  «Націоналізму» український рух і національна ідея вперше від ХІХ ст отримали настрій і дух впевненості.

Постулатом відтепер для нової генерації українців стало: «Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися».

Світоглядна база «Націоналізму» лягла  в основу ідеологічних і політичних програм ОУН 1929-1940-х рр.

Їх ознаками стали:

• експансивність;
• національна містика;
• культ Порядку і моральної Дисципліни;
• героїка;
• розуміння духовності і культури;
• геополітичний розмах.

Найбільшим був психологічний  вплив Донцова на покоління: він на емоційному рівні зумів створити в Західній Україні атмосферу здобування

У трактаті Донцов представляє широке бачення чинного націоналізму і  визначає основні його вимоги.

Пануюче мiсце в світосприйнятті  мала посiсти воля до життя. На цій волі, на самостійнім постулаті має бути збудована наша національна ідея.

Виявлення волi — «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення  поза власнi границi», бо «експансiя  — не тiльки самоутвердження власної  волi до життя, а й заперечення  її в iнших».

В цій жадобі жити, розростатися, змагатися  і є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні імені, ні постаті.

Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати  волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм  та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».

Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам  — голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифiзм».

Тому одними з головних вимог  нацiоналiзму Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв». Фанатизм був невідв'ємним станом душі всіх діячів і учасників великих епох.

Так би мовити «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє Донцов, —  це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до того... Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими, i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї».

Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi», яка має  пiдпорядкувати собi власний народ  та змусити його до аґресiї проти iнших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї».

Пiдводячи пiдсумки свого основного  твору, Донцов твердить: «мусимо перевести  основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство».

«Мусимо набрати віри в велику місію  своєї ідеї — писав Дрнцов —  і агресивно ту віру ширити»[4, 303 с.].

Цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення Батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ  НАЦІОНАЛІЗМ

3.1 Український націоналізм  в сьогоденні

 

Український націоналізм був і залишається могутньою й продуктивною ідейною силою. Про це свідчить безліч фактів, а найголовніший з них –постання у минулому сторіччі Української держави, до чого завжди наполегливо змагав український націоналізм.

Не є таємницею, що у минулому найвищим репрезентантом ідеології  українського націоналізму була Організація Українських Націоналістів (ОУН). Поважаючи історичне минуле націоналістичного руху та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно розв'язувати нагальні проблеми утвердження української державності.

Тож що таке УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ  сьогодні?

Ось одне з останніх і найбільш повних визначень:

«Український «Націоналізм – це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм».

Визнаючи факт доконаності державної незалежності України, мусимо сьогодні визнати й іншу реальність: лише самим фактом незалежності не вичерпується остаточна реалізація національного ідеалу українців. Держава Україна поки що не відбулася як держава української нації, а українська національна ідея не стала пасіонарною, інтегруючою в суспільно-політичному житті нашого народу.

Безпосередній уплив на формування екзистенції нації має її провідна верства. Саме провід, еліта нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та взаємозв’язок політичної практики з національними імперативами. Сьогодні можемо однозначно ствердити, що національні дороговкази не визначені, а тактика боротьби не сформована. Партійне розшарування, внутрішні чвари, роздробленість, взаємопоборювання – це ті ознаки, які значною мірою характеризують стан проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно, що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими інтересами нації, а не прагнули реалізувати власні ідейні концепції і особисті амбіції, то політична реальність сьогодні була б іншою.

Актуальність сучасного моменту  якраз і полягає в тому, щоб  у теперішніх умовах застосувати  на практиці оптимальний принцип  національного державотворення. Найефективніший спосіб залучити інтереси різних стратифікаційних прошарків суспільства до будівництва держави – це узгодити їх із національним ідеалом, який є традиційним і легітимізованим стрижнем буття нації. Інакше кажучи, інтерес нації – найвища домінанта, всі інші інтереси – класові, релігійні, регіональні, партійні – є лише похідними від цієї домінанти і не можуть претендувати за наріжну засаду національного поступу. При цьому парадигма національних інтересів є широкою, але ознака національної незалежності завжди залишається константною.

Національний інтерес не може лежати виключно в площині соціальної чи економічної політики. Національний організм – явище складне, і внутрішня  конституція його буде повнокровно  функціонувати тільки за умов врахування цієї складності. Соціальний і економічний добробут – важливе питання, але це тільки один компонент проблеми державності нації. Звуження проблематики державотворення до соціальних чи економічних проблем неминуче призведе до втрати стратегічної мети – відродження національної державності. Соціально-економічний фактор – це лише складова національного інтересу. Боротися за часткове (одну складову) – це втратити все. Лише послідовна, вперта реалізація національного ідеалу – єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної, соціальної кризи.