Соціологія культури

орієнтирами у відповідному соціально-просторовому і соціально-часовому

вимірі суспільного життя. Норми у формі права, традицій, моралі, звичаїв

служать засобами пристосування цінностей до умов конкретно-історичного

соціального оточення.

Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного

досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на

цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю

функцію культура виконує за допомогою складної знакової системи, яка

зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії,

предметах споживання, засобах виробництва.

Інтегративна та дезінтегративна функції. Інтегративна функція

виражається в здатності об’єднувати людей на основі загальносповідуваних

соціокультурних цінностей. Проте, в культурному розвитку має місце і

тенденція до взаємовідштовхування на різних рівнях культурних типів та

окремих культурних напрямів. Спровокувати дезінтеграційні процеси можуть:

відмінності розмовної мови у різних соціальних груп, відмінності способу

життя. Прогрес культури полягає у відносно рівномірному, узгодженому

розвитку всіх її основних функцій. Якщо будь-яка з них гіпертрофується чи

виявляється нерозвиненою, то духовний і матеріальний стани людей

заповнюються деформованими нормами і цінностями.

Поняття «цивілізація» і «культура»

Поняття «цивілізація» від латинського кореня «civitas» – громадянство,

громадянин, міське населення, спочатку використовувалося в сенсі «гідний

громадянин, вихований». Лише з середини ХVІІІ ст. почало вживатися для

характеристики певного етапу в культурній революції людства, що почалася з

3500 року до Р. Х. і триває по сьогоднішній день. У цьому сенсі поняття

«цивілізація» є близьким до поняття «культура». Проте ці два терміни є

близькими, але не рівнозначними.

За Г. Чайлдом, основними ознаками цивілізації є: міста, монументальні

громадські будівлі, податки, інтенсивна економіка, виділення ремісництва,

писемність, зачатки науки, розвинуте мистецтво, привілейовані класи, держава.

На сьогодні поняття «цивілізація» інтерпретується на рівнях унітарному,

стадіальному і локально-історичному. В межах унітарного рівня цивілізація

розглядається в якості ідеалу прогресивного розвитку людства загалом;

стадіального рівня – як особливий етап розвитку, при цьому можна виділити

такі цивілізації, як: аграрну, індустріальну, постіндустріальну, космогенну,

техногенну, антропогенну; локально-історичного рівня – як унікальні історичні

утворення, обмежені хронологічними і просторово-часовими рамками.

Соціологічний підхід розуміє цивілізацію як соціум, що характеризується

неоднорідною культурою. Поняття «цивілізація» в соціологічному сенсі

вживається в якості синоніма соціальної освіти, що має загальний часовий і

просторовий ареал, який об’єднується навколо міст, завдяки дії механізму

їхнього зв’язку.

До основних особливостей цивілізації відносять:

– єдиний нормативно-ціннісний простір, домінуючий вплив на

формування якого має релігія, культура і держава;

– генотип соціального розвитку (еволюційний, мобілізуючий,

інноваційний);

– культурний архетип (сукупність несвідомих когнітивних, ціннісних

установок і реакцій поведінки індивіда).

Предметом культури є об’єктивні закономірності розвитку

загальнолюдського і національного культурних процесів, передумови і фактори,

під впливом яких виникають, формуються і розвиваються культурні інтереси і

потреби людей, підкреслюючи неповторність розвитку етносів, країн. Поняття

«цивілізації» відображає загальність культурно-історичного процесу для всіх

народів. Коли ідеї культури стають стереотипами поведінки великих груп

людей, визначають особливості їх світобачення, можна говорити про певний

етап розвитку цивілізації.

Нова соціокультурна реальність в Україні

Нова соціокультурна реальність в Україні є результатом нововведень на

традиційні структури в усіх царинах суспільного життя, особливо структур, які

мають безпосереднє відношення людини до праці і соціальної дійсності.

Руйнування усталеного способу життя створило нові ситуації і проблеми,

що владно вторгаються у суспільну та індивідуальну “картину світу”, суттєво

змінюючи ті чи інші її елементи. Пристосування до нових життєвих обставин

вимагає перебудови старої системи цінностей і норм відносно реально діючої,

корегування способів і засобів життєвого вибору та соціального

самовизначення індивідів, зміни форм наслідування і розвитку суспільного

досвіду.

Світогляд є основним системоорганізуючим фактором внутрішнього світу

особистості, який інтегрує і стабілізує відношення людини зі світом відповідно

до умов соціального оточення. Спробуємо проаналізувати, які змістові елементи

світогляду українців (знання, цінності, погляди, уявлення ) зазнали найбільшої

трансформації.

Важливим компонентом свідомості людини є міфи, які виступають свого

роду глибинним підґрунтям орієнтування у світі, виконуючи функцію

виправдання існуючого порядку речей, мотивів і вчинків. В основі міфу лежить

реальність суб’єктивних смислів, що включає самосвідомість і самооцінку часу,

уявлення про ціннісні орієнтири і норми власного буття.

Для радянських людей соціалістичний міф довгі десятиліття служив

фактором консолідації суспільства і був надійним засобом управління і

маніпуляцій масовою свідомістю з боку владних структур. В основі цього міфу

лежала велична мета – ідеальний образ майбутнього, до якого належить

прямувати. Ця мета визначала ціннісні орієнтації суспільної самосвідомості і

виступала духовним інтегратором, що об’єднував різнорідний соціальний

простір. Головним інтегруючим фактором у суспільній свідомості виступала

ідеологія державності. Соціальна система радянського суспільства була

заснована на чотирьох основних принципах: інтереси держави – над усе;

кожний громадянин знаходиться перед «Родиной» у боргу; дозволено тільки те,

що схвалено державною владою; інакомислення – тяжкий злочин перед

державою. Громадянин, особистість були лише гвинтиками загального

державного механізму, позбавлені свободи вибору, права на власність та

приватне життя.

Підґрунтям формування соціальної та індивідуальної ідентичності стала у

соціалістичну добу солідарність, яка набула колективістських форм і

цілеспрямовано зорієнтовувалася відповідними інстанціями у напрямі

підтримки й поширення офіційних ідеологем та іміджів, різноманітних

трудових починів, політичних пропагандистських кампаній і т. ін. Людина

радянської доби мала соціальну надію – вона прагнула не втратити здатність

діяльно ставитися до життя, не піддаватися тискові життєвих обставин,

оскільки її чекало «світле, безхмарне комуністичне майбутнє», і не стільки,

можливо, її, скільки дітей. Принагідно згадаймо лозунг «Діти – наше світле

майбутнє». На рівні особистісному людина відчувала «турботу» партії про цих

дітей, завдяки створенню розгалуженої мережі піонерських таборів, будинків

відпочинку для матерів з дітьми тощо.

На перший погляд видається, що про краще і мріяти не можна. Проте не

все те золото, що блищить. Під блиском крилася потужна машина ідеологічної

стратегії – підпорядкування нормам, стандартам, зразкам і стереотипам

поведінки та мислення, які допоможуть «втримати на плаву корабель

соціалістичного спрямування», змістовна сутність якого поступово почала

давати тріщину завдяки політичному насильству і диктаторським методам

управління щодо «меншості».

Проблему рівноправності народів було вирішено створенням Paди

національностей у Верховній Раді Союзу. А проблему єдності народу –

зведенням відомого монументу «Робітник і селянка» на ВДНГ у Москві, що

символізували союз селян і робітників країни Рад.

Завдяки всім цим заходам, що мали ідеологічне підґрунтя, за

соціалістичної доби було досягнуто соціального консенсусу.

Проте, концепція «державного соціалізму», згідно з якою саме держава

виступала в ролі благодійника всіх, ґаранта справедливого соціального

забезпечення населення згідно з принципом «від кожного – за здібностями,

кожному – за працею» сформувала у людей психологію «номенклатурної

залежності». Практичні наслідки такої політики сьогодні очевидні: величезна

маса людей є психологічно не підготовленими до самостійного життя, панує

психологія утриманства.

Отже, нині перед пострадянською людиною повною мірою постали

проблеми, що вимагають від неї не лише зовнішнього, правового, а й глибокого

індивідуального світоглядного самовизначення. Пострадянській людині

доводиться переживати драматичний процес втрати традиційної життєвої опори

в цінностях, орієнтаціях та ідеалах. Як наслідок – мільйони людей залишились

у стані повної безпорадності і розгубленості. Конформний стан свідомості, що

спирався на відчуття гордощів за соціалістичну Вітчизну, змінився почуттям

неповноцінності і неспроможності. Соборність, колективізм, як традиційні

слов’янські цінності, випали з кола орієнтирів суспільної свідомості.

Водночас нова доба принесла із собою нові міфологеми. Установка «якось

жити за рахунок інших» змінилася на бажання збагатитися за рахунок інших.

Поширеність думки про переваги індивідуалізму над колективізмом породила

конформізм та сформувала відстороненість до справ у суспільстві загалом. Різка

зміна традиційних об’єктів поклоніння, ідеалів і цінностей призвела до

нігілістичної реакції щодо будь-яких ідей взагалі. Відсутність у суспільстві

ясного розуміння, що з ним відбувається, розбрат між людьми, соціальними

групами, політичними партіями і рухами аж ніяк не сприяє зміцненню хоч би

яких світоглядних переконань, окрім фанатичних. Досить стрімкий поворот

суспільства до розвитку в напрямі ринкових перетворень спровокував, як

справедливо зазначають автори науково-методичного посібника «Життєві кризи

особистості», «розкол у моральній свідомості суспільства», який виявляється у

суперечностях між свободою і відповідальністю, індивідуалізмом і

солідарністю. Непідготовленість до сприйняття таких соціальних цінностей як

плюралізм і свобода створили ґрунт для формування діаметрально

протилежних форм поведінки.

Модернізація усіх підвалин суспільного життя нині в Україні

характеризується появою такого явища як адаптативний невроз, головними

симптомами якого є зневіра у завтрашній день, соціальний страх і агресія,

егоцентризм. І як наслідок, формування в суспільній свідомості тенденції

переживання теперішнього і сприйняття майбутнього як виживання в

екстремальних умовах. За такої складної ситуації закономірно сподіватись на

значну зміну уявлень людей та їхніх орієнтацій щодо інтеграційних,

консолідаційних чинників у суспільстві та в найближчому соціальному

оточенні. Консолідаційними чинниками солідарності на рівні суспільства

виступають: «відчуття втрати нормального життя»; «спільні труднощі життя»;

«незадоволення владою», «страх перед майбутнім». На рівні індивідуальному –

родинні і дружні почуття та релігія. Це говорить про зміщення інтеграційних

орієнтацій у сферу спільного незадоволення, неприйняття, негативізму, що