Соціологія культури

виявляється, здебільшого, на чуттєво-емоційному рівні.

Духовно-моральна криза, невизначеність перспектив затягують масову

свідомість у тенета утопій, скепсису, що, згідно слушного зауваження І.

Попової, виражає деформацію суспільства. Специфіка кризи, що охоплює

практично весь пострадянський простір, полягає в її всеосяжності. На

соцієтальному рівні починають функціонувати ірраціональні чинники. На

індивідуальному рівні набирають чинності інстинкти самозбереження у різних

формах. Як справедливо зауважує І. С. Семененко, ціннісній вибір

пострадянського покоління можна означити установкою «мати, щоб бути» .

Завдяки розвитку інформаційних технологій та економічній глобалізації,

суттєво розширюється база культурно орієнтованих форм соціального досвіду.

На противагу радянському періоду, їх ядром стали закордонні критерії

споживання і життєві стилі, які, модифікуючись до умов трансформаційних

процесів в Україні, набирають різноманітних гібридних культурних форм.

Опріч того, руйнування звичних форм соціального контролю сприяє зростанню

чисельності соціальної поведінки, яку називають девіантною. Наркоманія,

алкоголізм, соціальний паразитизм, який видається як «вміння жити» є

свідченням деградації особистості. Хаотизація особистісного світу українців

загалом – все це чинники, які негативно впливають на нову особистісну

інтеграцію.

Нині за умов довготривалої кризи суспільства число варіантів

упорядкування внутрішніх світоглядних колізій є необмеженим і найчастіше

спрямовується випадковістю. Це аж ніяк не сприяє організованості та

стабільності суспільства. Світ, який сприймається фрагментарно, розкладає

світобачення особистості на окремі шматки і надає йому мозаїчного характеру.

Людина не спроможна сформувати чітких механізмів регуляції поведінки,

а значить не спроможна задати напрямок стратегічного вирішення своїх

життєвих проблем, ціннісних орієнтирів, модусів реальності і моделей

поводження з цією реальністю. Людина починає жити лише одним днем і

перебуває у стані соціально-психологічної невизначеності. І як наслідок,

періоди депресії змінюються періодами активності індивідів, що породжує

психологічно неповноцінну взаємодію та соціально неефективну дію на

соцієтальному рівні.

Актуальною проблемою сьогодення є набуття власної ідентичності,

соціальним аспектом якої виступають соціальні ролі індивіда. Завдяки набору

соціальних ролей, людина сприймає світ у певному полі смислів, які

структурують її реальність.

За роки незалежності розширення рамок соціокультурної взаємодії з

світовою спільнотою сприяло виникненню в Україні дилем на рівні

повсякденного досвіду. В ході їх вирішення українці змушені перебувати у

стані постійної самоідентифікації. Тому нині особлива увага повинна бути

приділена виробленню певних легітимних форм і способів взаємодії людей, що

дозволить відповідно до умов нового соціокультурного простору сформувати в

індивідів знання стосовно смислового навантаження кожної з ролей у межах

цього простору та відповідні орієнтири дії. Саме в такий спосіб можна

досягнути цілісності простору, в якому сьогодні «борсається» пересічний

українець та сформувати нові засади соціальності. У свідомості нашого

сучасника повинен сформуватись не тільки образ нового суспільства, а й образ

особистості, яка повинна нормально в ньому жити.

Україна здатна вийти з кризи і набути рис динамічно прогресуючої

держави. Підтвердженням цьому є формування елементів нового у суспільному

житті і їх відображення у структурі очікувань пересічного громадянина. Зростає

прошарок людей, які відчули смак власності, що є кроком до подолання

традиційного нівелювання особистості, уніфікації поведінки і думок.

Незалежний матеріальний стан дозволяє їм сприймати майбутнє більш

оптимістично, краще адаптуватися до динамічності соціальних вимог.

Традиційне для нашого менталітету сприйняття влади як чогось

містичного, безособистісного, часом жорсткого і несправедливого, поступово

відходить в минуле. Влада втрачає ореол божественності, правомірність її дій

піддається сумнівам. Суспільна свідомість вже значною мірою орієнтована на

посилення контролю за діями владних структур. Широка політична

поінформованість громадян стає дедалі звичнішим явищем.

Певний «дискомфорт з ідентичністю» ліквідується зверненням до

перевірених історією методів самоідентифікації на національно-етнічних

засадах, пристосуванням до нової реальності релігійних цінностей.

Відродження інтересу до останніх є наслідком необхідності віднайти стійкі

моральні орієнтири у світі хаосу і дезорганізації. Етнокультурне відродження,

яке переживають сьогодні етноси, що населяють територію України, стало

ефективним засобом підвищення соціальної активності реґіональних елітних

груп за розширення їх повноважень у владних структурах державницького

рівня. Ці елітні реґіональні групи стають центрами формування локальних

спільнот, носіїв нової ідентичності. Проте акцентування на місцевих культурних

традиціях часто слугує базою політичного радикалізму та ксенофобії.

Загалом в Україні можна виділити нині дві життєві стратегії. Одна – це

стратегія виживання; друга – стратегія досягнення. Першої дотримуються ті,

хто відчуває неспроможність самостійно визначитись у світі нових

соціокультурних реалій і шукає опору в минулому. Другої дотримуються ті, хто

орієнтований на активне подолання труднощів і є основою формування нових

засад соціальності. Це, зазвичай, молоде покоління, яке сформувало свої

світоглядні засади в умовах світу, що глобалізується.

Отже, нині для більшості громадян українського суспільства постає

потреба у спрямуванні зусиль на пошук і виявлення власного потенціалу в

самоорганізації життя, насичення свого життєвого світу ціннісним змістом. В

цьому процесі значну роль повинні відіграти державницькі інституції, які

покликані сформувати критерії базових соціальних потреб відповідно до

української дійсності, виробити ідеологію, яка б враховувала історико-

генетичний код почуттів і поведінки українців; відновити порушений баланс

інтересів різних соціальних груп; сформувати нову систему нормативної

регуляції; проводити своєчасну соціальну експертизу реформістських

нововведень; дати людям соціальну надію.__

13