Грошово-кредитна політика

  — процентну політику;

  — рефінансування комерційних банків;

  — операції з цінними паперами на відкритому ринку;

  — підтримання курсу національної валюти;

  — регулювання імпорту та експорту капіталу.

  Визначення  норм обов'язкових  резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

  Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

  Якщо  НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових  резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується  ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

  Якщо  НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

  Визначення  норм обов'язкових резервів — досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

  Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

  Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

  Якщо  НБУ проводить політику стримування  або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу.

  У разі протилежної політики, спрямованої  на збільшення грошей в обігу, НБУ  знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

  Рефінансування  комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.

  Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

  НБУ може кредитувати комерційні банки  і через операції РЕПО, які полягають  в обов'язковій купівлі — продажу  державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

  Регулюючи процес облікового й ломбардного  кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий  вплив може здійснюватися двома  способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

  Операції  з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

  За  умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.

  НБУ може продавати цінні папери й  іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

  Якщо  потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.

  Таким чином, купівля НБУ цінних паперів  означає емісію грошей, а продаж — вилучення їх із обігу.

  Операції  з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

  Політика  підтримання курсу  національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.

  Якщо  на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.

  До  купівлі іноземної валюти на валютному  ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і  це може призвести до ревальвації  національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти — це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

  Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

  — реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

  — установлення максимальних та мінімальних  розмірів процен 
тних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

  — установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, 
обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми 
цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

  Експорт та імпорт капіталу супроводжуються  припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

  Отже, грошово-кредитне регулювання економіки  — це багатобічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.[3-4]

Розділ 2. Аналіз грошово-кредитної політики в Україні  та в світі.

            2.1.Проведення грошово-кредитної політики в Україні

            2.1.1.Умови реалізації  грошово-кредитної політики в  Україні

     Сучасне середовище реалізації грошово-кредитної політики формується під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. Найнегативніший вплив має зовнішній чинник – поширення світової фінансової кризи. Точкою відліку фази кризи, що спричинила глобальне економічне «охолодження» вважають 15 вересня 2008 року – день банкрутства одного з найбільших інвестиційних банків США – «Lehman Brothers». Світова криза виявилася насамперед у погіршенні глобальної ліквідності, яка зумовила обмеження доступу до ринків капіталу для суб'єктів фінансового та нефінансового секторів вітчизняної економіки, зниження інтересу інвесторів до України та відплив іноземного капіталу. Іншим проявом цієї кризи було зниження попиту та цін на експортну продукцію українських виробників через рецесію у країнах-споживачах, що призвело до втрати ринків збуту, зменшення обсягів експортної виручки та падіння промислового виробництва більше як на третину.

     Внаслідок дії цих чинників з вересня 2008 року зведений платіжний баланс України став від'ємним, а його фінансування відбулося за рахунок резервних активів НБУ. Якщо до осені 2008-го динаміка платіжного балансу була такою, що давала можливість НБУ головним чином викуповувати іноземну валюту, поповнюючи золотовалютні резерви країни, то з вересня ситуація змінилася на протилежну. Вперше з 1999 року Україна мала від'ємне сальдо платіжного балансу, яке за підсумками 2008 року становило 9464 млн дол. США і було профінансовано на 4864 млн дол. за рахунок резервних активів і на 4600 млн дол. – за рахунок використання кредиту Міжнародного валютного фонду, одержаного в листопаді 2008-го. За січень – березень 2009 року від'ємне сальдо платіжного балансу в загальному обсязі 5227 млн дол.було покрито також за рахунок міжнародних резервів НБУ. Зменшення надходжень експортної виручки та від’ємне сальдо фінансового рахунку платіжного балансу України спричинили зниження пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку. Ці чинники разом із зростанням недовіри до банківської системи та значними девальваційними очікуваннями, що підбурювалися в засобах масової інформації, зумовили девальваційний тиск на гривню й необхідність вжиття центральним банком заходів щодо курсової стабілізації, у тому числі проведенням інтервенцій із продажу іноземної валюти з міжнародних резервів.

     Як показує світовий досвід, банківську кризу, для якої притаманний високий рівень залежності від іноземних запозичень, важко долати без втручання МВФ. Україна не стала винятком: неоптимальна структура платіжного балансу, від'ємне сатьдо якого за поточними операціями покривалося надходженнями за фінансовим рахунком, тривалий час створювало загрози фінансовій стабільності країни. З вересня 2008 року ці загрози реалізувалися, і Україна змушена була звернутися за допомогою до МВФ для розв’язання проблеми покриття дефіциту платіжного балансу. Наданню першого кредитного траншу МВФ у листопаді 2008-го передувало підписання Меморандуму України та МВФ, відповідно до якого обов’язковими для виконання є певні кількісні показники (критерії ефективності) програми "стенд-бай" щодо дефіциту бюджету, грошової бази й чистих міжнародних резервів НБУ. В аспекті умов реалізації грошово-кредитної політики ці вимоги МВФ є також важливим обмежувальним зовнішнім чинником, обов'язковість дотримання яких зумовлює необхідність проведення монетарної політики в межах "стель" на грошову базу й валютні резерви НБУ, які є доволі жорсткими.

     Щодо боргового чинника, то наприкінці І півріччя 2008 року обсяг валового зовнішнього боргу становив 97,5 млн. дол. США. Наприкінці року він збільшився до 103,2 млрд. дол. (56,7 % ВВП). За розрахунками МВФ максимально допустимою сумою зовнішнього боргу для країн із низьким і середнім рівнями доходів є сума на рівні 49,7 % ВВП. При перевищенні цього показника надто високою є ймовірність розгортання фінансових криз, що й сталося в Україні. У структурі зовнішнього боргу в докризовий період близько третини становив короткостроковий капітал, що, як відомо, має переважно спекулятивне походження, і восени 2008-го зміна напряму його руху була однією з багатьох причин девальвації курсу гривні.