Гендерні аспекти спілкування

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП

 

Актуальність роботи. В добу активізації інтеграційних процесів на європейському просторі перед Україною стоїть проблема розбудови справді демократичного суспільства, однією з ознак якого є гендерна рівність. Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року затверджена постановою Кабінету Міністрів України №1834 ще у 2006 році (27.12.2006р.) [1; с.34]. Україна підписала міжнародні документи, в яких визнається гендерна дискримінація, і взяла зобов’язання щодо її подолання. Але численні наукові дослідження в галузі соціології, психології, лінгвістики свідчать, що з часу затвердження програми зроблено небагато для досягнення рівності між жінками та чоловіками в усіх сферах суспільного життя.

З початку цього року в Україні  спільними зусиллями Європейської комісії та Програми розвитку ООН реалізується проект з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві, метою якого є підтримка державних інституцій та громадянського суспільства у забезпеченні гендерної рівності в Україні відповідно до міжнародних, конституційних та внутрішніх зобов’язань, а також в рамках урядових програм діяльності.

Отож сьогодні перед дослідниками різних наукових сфер гостро постає проблема вивчення гендерної ситуації в сучасному  українському суспільстві.

Сучасна вітчизняна лінгвістична теорія спирається на розуміння дискурсу як довільного фрагмента тексту, який складається з більш, ніж одного речення або незалежної частини речення; часто, але не завжди, концентрується навколо певного опорного концепту, створює загальний контекст, який описує дійові особи, об’єкти, обставини, часи, вчинки тощо, визначаючись не стільки послідовністю речень, скільки тим загальним для того, хто дискурс створює, та того, хто його інтерпретує, світом, який “будується” по ходу розгортання дискурсу.

Вихідна структура  дискурсу має  вигляд послідовності елементарних пропозицій, пов’язаних між собою  логічними відношеннями кон’юнкції, диз’юнкції і т.д. Елементами дискурсу є події, про які йдеться, їх учасники, перформативна інформація та “неподії”, тобто а) обставини, які супроводжують події; б) тло, що пояснює події; в) оцінка учасників події; г) інформація, яка співвідносить дискурс із подіями. Сутність цієї дефініції полягає у тому, що дискурс визнається не величиною, рівною текстові, або навіть, як зрозуміло з наведених вище визначень, синонімічною йому, а значно ширше, як зв’язний текст, занурений у екстралінгвістичний контекст.

Дискурс є об’єктом дослідження  різних наук та їх окремих галузей  (прагмалінгвістика, прагмастилістика, лінгвістична семантика, теорія комунікації, граматична стилістика, лінгвістика тексту, граматика тексту), міжгалузевих наук (психолінгвістика, соціолінгвістика). Для аналізу дискурсу застосовується метод дискурс-аналізу, який полягає у виявленні як вербальних компонентів, так і прагматичних чинників.

Проте, незважаючи на розмаїтність методів  та підходів, основною метою дискурсивного  аналізу є не тільки охарактеризування  структури одиниць, більших за речення, але й також встановлення взаємозв’язків цієї структури з контекстом, в якому вона реалізується. Для адекватного аналізу організації певного типу дискурсу необхідно залучати чинник контексту, тому що контекст різною мірою та різними способами впливає на текст або його фрагменти.

Об’єкт дослідження: сучасний дискурс.

Предмет дослідження: гендерні аспекти спілкування.

Мета дослідження: визначити та проаналізувати гендерні аспекти спілкування.

 

Розділ I. КОМУНІКАТИВНИЙ АКТ ТА ГЕНДЕРНА КОМУНІКАЦІЯ

1.1 Складові комунікативного акту

 

Комунікація в людини протікає в основному  в рамках двох основних каналів: вербального й візуального.

Саме  в цій області почуттів у людини виявилися найбільш досконалі породжуючі та аналізуючі апарати. Собака, приміром, може розрізняти сорок тисяч варіантів  запахів, що недоступно людині.

Механізми аналізу й породження повинні доповнюватися відповідними механізмами запам'ятовування. А в області запаху або смаку людина вже не має такої чіткої системної пам'яті. Як у попередньому прикладі, що підтверджує правило, можна зіслатися на твір Марселя Пруста, герой якого міг відновити давній минулий контекст тільки по підказці із цієї області.

Вербальна комунікація будується на лексично виділених одиницях, що відповідають реаліям миру. Це призводить до великої  кількості одиниць словника, з  котрих складається нескінченне число повідомлень. Візуальна комунікація не має подібний набір встановлених одиниць.

Відсутність елементарних одиниць робить більше універсальним процес сприйняття візуальної комунікації, оскільки не вимагає попереднього знання списку одиниць для розуміння повідомлення.

Комунікативні процеси відповідно до моделі Г. Бейтсона йдуть на двох рівнях: комунікативному  й метакомунікативному.

Комунікативний  рівень розуміється стандартно, а  метакомунікативний задає модус  переданого повідомлення. М. Бейтсон прийшов до своєї теорії, спостерігаючи за іграми мавп. Його цікавило питання, як мавпи розуміють у певному випадку, що покусування - це не сварка, а гра.

Відповідь полягала в тому, що мавпа передає  метакомунікативне повідомлення, що дає потрібну інтерпретацію переданому змісту.

Шизофренік, як він вважає, не володіє  метакомунікативним інструментарієм, тому не може адекватно інтерпретувати одержувані повідомлення. Наприклад, він  не може розуміти жартів і тим самим  випадає із процесу звичайної  комунікації.

Метакомунікативні процеси повинні  співвідноситися з тими або іншими жанрами, з тими або іншими типами дискурсів. Людина, що володіє мовою, повинна одночасно володіти набором  прийнятих у даній структурі  типів дискурсів, оскільки в кожному  з них існує свій варіант комунікативної поведінки.

Мова не йде тільки про розходження  між весіллям і похоронами, є також  метакомунікативні правила, що вимагають  в одному випадку породжувати  інформацію, в іншому - тільки одержувати її. Певні мовні ритуали серйозним  образом визначають нашу поведінку в цьому змісті.

Комунікація може бути ієрархічною (із пріоритетністю прямого зв'язку) і  демократичною (із пріоритетністю зворотного зв'язку). Для ієрархічної схеми  важливий наказ, для демократичної - переконання. Для ієрархічної схеми найбільш важлива чистота каналу зв'язку, оскільки в ній повідомлення, якщо досягне одержувача, завжди буде виконано. Інша справа з демократичною схемою, - тепер одержувач має право вибору: виконувати повідомлення, що надійшло чи ні.

Це пов'язане із ще однією відмінністю: у рамках ієрархічної комунікації перед нами зчіпка "начальник - підлеглий", у підлеглого немає іншого вибору крім слухняності. У демократичній схемі ми маємо справу з вільною людиною.

Країни СНД, маючи гарний досвід ієрархічних комунікацій, не мають достатнього досвіду роботи з вільною людиною.

Владі завжди легше почати війну  в Чечні, ніж сісти за стіл переговорів. Влада говорить у режимі монологу, а не діалогу.

Виступаючи в ролі автора, влада  породжує один Текст, тоді як у випадку демократичної комунікації йде породження безлічі текстів, що неможливо в ієрархічній схемі. Будь-який інший текст там відразу ж оголошується єретичним.

Всі перераховані вище розходження  ми можемо представити у вигляді  наступної таблиці:

 

	Ієрархічна комунікація	Демократична комунікація
Приорітетний звязок	пряма	зворотня
Отримувач	підлеглий	вільна людина
Комунікативна дія	наказ	запевнення
Тип комунікації	монолог	діалог
Текст	один	багато

1.2 Ґендерна комунікація: проблеми і перспективи

 

Сучасна філософська думка характеризується комунікативною спрямованістю, яка  ґрунтується на принципах справедливості, відповідальності, взаєморозуміння. Основні  зусилля філософів спрямовані на розв’язання методологічних проблем, етики, практичної філософії та їх розкриття в конкретних формах людської життєдіяльності. “Необхідність переорієнтації суспільного розвитку потребує пошуків нових підходів до прикладної етики, норми якої могли б впливати на діяльність політика, підприємця, вченого, сприяти усуненню соціальних конфліктів, врегульовувати людські взаємини в різноманітних соціальних сферах” [4, с. 13].

Комунікативну теорію можна застосовувати  як у дослідженні різноманітних  сфер людської діяльності – політики, економіки, права, – так і практично з її допомогою впливати на них через механізм дискурсу. Представники комунікативної філософії – К.-О. Апель, Ю. Габермас, Д. Бьолер, В. Кульман, В. Гьосле – акцентують увагу на принципах етики відповідальності, які здійснювали б контроль за розвитком сучасного суспільства. К.-О. Апель, зокрема, розробив комунікативну концепцію порозуміння між людьми.

Проблемами комунікації займаються представники різних наук: філософи, соціологи, культурологи, психологи, лінгвісти. Вони досліджують таку проблему із позицій своєї науки, вказуючи на її особливість та формулюючи відповідні її визначення. Комунікація (від лат. communicatio) – спілкування, обмін думками, зв’язок. Отже, це специфічна форма взаємодії людей у процесі їх пізнавальної діяльності. В сучасній філософській літературі терміни “комунікація” та “спілкування” вживаються як синоніми. Наприкінці ХХ століття в науковій літературі робляться спроби уточнення змісту цих понять та розкриття їх неспівпадіння (теорія комунікації – теорія зв’язку – теорія передачі інформації). У статті такі поняття вживаються як синоніми.

Досліджуючи спілкування як самостійний  процес взаємодії та взаємозв’язку, виділяють такі функції – інформаційну, регулятивну, афективну (емоційну). Ці функції допомагають пізнати  іншу людину в процесі спілкування. Такий механізм пізнання розкривається через: ідентифікацію – самоототожнення індивіда з іншою людиною, соціальною групою; емпатію – здатність відчути емоційний стан іншої людини через співпереживання; рефлексію – самоспостереження, саморозуміння, усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається іншими людьми.

Особлива увага сьогодні надається  ґендерному просвітництву суспільства. Важливість та значимість цієї проблематики дозволяє розкрити нові підходи, глибину  та суть тих змін, що відбуваються у сучасному суспільстві. Впровадження та розкриття жіночих практик, що відображують символи жіночого досвіду, дають можливість нового бачення та спілкування, нових методологічних підходів та переосмислення відношення “чоловік – жінка”.

У XIX столітті та в першій половині XX століття жінки досягли юридичної рівності, виборчих прав, зайнятості у виробництві. Проте складність “жіночого питання” не зникла, а стала ще актуальнішою. Тому ідеологи жіночої емансипації підкреслюють необхідність глибшого соціокультурного аналізу дискримінації, ґендерних стереотипів.

Сьогодні фемінізм – це комплекс соціально-філософських, культурологічних, соціологічних, психологічних теорій, які аналізують стан жінки в суспільстві. С. де Бовуар, Л. Іриґарей, Ю. Крістева, Е. Сіксу (дослідниці західного фемінізму) розкрили патріархатний, маскулінний характер культури. Жінка в традиційній культурній парадигмі ототожнюється виключно з тілом та його функціями – народженням дитини чи сексуальністю. Також виокремлено єдину форму духовного життя жінки – любов (як турбота і піклування про своїх близьких), а основна сфера її діяльності – сім’я.

В історії жіночого руху виділяють  три періоди (хвилі). Перший період починається  в кінці XVIII ст. і триває до першої половини ХХ ст. Фемінізм (від лат. femina – жінка) – жіночий рух, що виник у XVIII ст., за рівні права жінок і чоловіків. Більшість праць цього періоду визначаються полемічно-пропагандистською спрямованістю. Симона де Бовуар підкреслювала, що “демократичний та індивідуалістичний ідеал XVIII ст. сприйнятливий для жінок. Більшість філософів убачало в них людські істоти, рівні представникам сильної статі” [1, с. 107]. Вона наводить вислови Дідро, Вольтера, Гельвеція щодо несправедливого, принизливого становища жінки у суспільстві. У своїх дослідженнях С. де Бовуар аналізує всі стадії розвитку й історію становлення жінки – її біологічні особливості, історію жіноцтва (яку створили чоловіки) та її становище у суспільстві. Жінкою не народжуються, а нею стають. Становлення її як особи визначається сукупністю біологічних, психічних та економічних чинників. Важливе значення має виховання дівчини, що орієнтує на традиційні патріархальні цінності. У заключному розділі своєї праці (“До визволення”) авторка зазначає, що “настав час”, коли жінка має реалізувати свої так довго притлумлювані можливості. В своїх власних інтересах і в інтересах усього людства” [1, с. 372].

Другий період фемінізму пов’язують із виходом книги С. де Бовуар “Друга стать” у 1949 р. Філософська концепція  жіночого розкривається нею з екзистенціалістських позицій. Жіноча суб’єктивність осмислюється як інша стосовно чоловічого типу суб’єктивації в культурі. “…Найсуттєвіша особливість жінки: вона – інша в осерді єдиного цілого, дві складові якого необхідні одне одному” [1, с. 31].

Дослідниця виходить з екзистенційного  буття – пізнання себе, а відтак і світу. Жінка в патріархальному  суспільстві позбавлена самопізнання, свободи вибору для утвердження  своєї самодостатності. С. де Бовуар аналізує численні міфи, які представляють  жінку з точки зору чоловіків. Історія твориться чоловіками, міфи героїзують їх. Жінка постає як вторинна, то ворожа, то покірна, але завжди у співвіднесенні з чоловіком як Абсолютом.

Сучасні різновиди феміністичного дискурсу виходять з екзистенційної концепції С. де Бовуар як теоретичного підґрунтя.

Третій період отримав визначення постфемінізму (конструктивістський, ліберальний, інтелектуальний, радикальний, культурний, антирасистський фемінізм), який виник у 90-ті роки ХХ ст. “Нова  феміністська епістемологія суб’єктивності, яка постулює значимість “інших” типів антропологічних практик суб’єктивації в культурі, базується при цьому на концепціях інакшого – так званого специфічного й множинного “жіночого досвіду” та жіночих способів буття” [1, с. 57]. Поняття “іншого” в ґендерних дослідженнях розкривається не в логічному, а, більшою мірою, в ідеологічному трактуванні – як рівне, а не другорядне чи підпорядковане. Основна мета – не просто аналізувати, розкривати ґендерну нерівність у суспільстві, а викорінити й знищити її в реальному житті, тобто фактично. Мати рівність не лише в праві голосувати, юридично закріпленій у законодавстві, а й мати рівність фактичну – економічну, професійну, статеву.