Гендерні аспекти спілкування

Окремо слід зупинитися не значимості вивчення гендерно чутливої невербальної семіотики у її семіотичному вияві (праці Г. Крейдліна) та вербально-семіотичному. Мова голосу, жесту, очей, запаху та ін. повинна стати об’єктом фіксації та ретельного аналізу. Неабияку цінність мав би словник таких кодів на матеріалі безпосереднього спостереження та із залученням текстів художньої літератури, з-поміж яких неважко віднайти й національно специфічні ознаки. <... > і саме народні пісні лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звідкіль, ота природна, жіноцьки-грудна – колодязним провалом углиб – етнічна інтонація, яку фіґ підробиш <... > (Забужко, Польові. .)

У спектрі культурних та комунікативних проекцій жіночого / чоловічого мовчання, ми переконані, неважко віднайти національно озвучені ознаки.

Не зупиняючись докладно на методологічних принципах лінгвістично орієнтованих гендерних студій, які докладно описані  в літературі, хочу акцентувати деякі  моменти. Окреслені аспекти вимагають неабиякої теоретичної підготовки дослідника, копіткої праці із залученням технічних засобів, методу анкетування, експерименту, неабиякої спостережливості та наукової інтуїції. Але іншого шляху на ринок інтелектуальних ідей із своїм товаром у царині гендерної лінгвістики немає. Практичне дослідження української гендерної картини світу мусить вписатися у світовий контекст науково-пізнавальної парадигми саме в аспекті своєї специфічності, інакшості, закоріненої в культурні традиції, ментальні та соціопсихологічні стереотипи тощо.

Окремо хотілося б наголосити на ролі українського художнього дискурсу у пізнанні мови взагалі і розглядуваній  на сьогоднішньому зібранні проблеми зокрема. Українська нація літературоцентрична  за своєю суттю. Не в тому розумінні, що художній текст справляє помітний вплив на дискурсивну діяльність пересічного носія мови, а сенсі доволі точної, нетиражованої, якщо говорити про справжнього майстра слова, а не епігона, фіксації етно- та лінгвоментальних підвалин дискурсивної діяльності

Особливо хотілося б наголосити на пізнавальній значимості такого метамовного  коментування, яке розкриває глибинні лінгвальні механізми гендерної  комунікативної лінгвістики Пасаж  з повісті В. Шевчука “Декоративна жінка” я став об’єктом, здебільшого мовчазним, не тільки материнських, але і її словесних виливів і скарг; жінки, здається, потребують для себе такої смітнички, здається, фіксує гендерний вимір лінгвософського розуміння співрозмовника як точки прикладання чиєїсь вербальної сили, своєрідної “продуховини”, печери, яка поглинає слова. Гостре відчуття жінкою браку спілкування як іманентної ознаки її психічної структури блискуче демонструє самохарактеристика Ірини Жиленко із специфічно жіночими благальними інтонаціями: І клопотам моїм кінця не видко. / Пери, сапай, неси земний свій хрест. / Хоч би озвалась з-за струмка сусідка. / Хоч би навчився говорити пес.

Накреслені проблеми й аспекти, ясна річ, не вичерпують усієї перспективи  гендерних досліджень. Але й наведений  перелік переконливо свідчить, що упоратися з цими завданнями не під силу одному колективу. Потрібна консолідація та скоординована робота усіх науковців, які працюють у цій царині. Власне, на таку консолідацію та координацію наукових пошуків і спрямований семінар, який, сподіваємось, переросте у конференцію з видрукуваними матеріалами.

2.2 Гендерний аспект сучасного українського літературознавства

Розгортання дискусій про природу  жіночого й чоловічого начал із залученням нової соціокультурної аргументації та перегляд домінуючих позицій біологічного обумовлюють становлення гендерного дискурсу.

Міждисциплінарність поняття «гендер» – передумова його активного використання у всіх дисциплінах гуманітарного  циклу. Гендерні дослідження ведуться на межі загальної гендерології і  багатьох інших наук, у тому числі і літературознавства, про що свідчать теоретичні роботи В.Агеєвої, Т.Дороніної, Н. Зборовської, Г. Улюри та ін.

Гендер репрезентує соціальні  і «культурні маски статі» у межах  тих або інших соціокультурних  уявлень, що закріпилися у певному суспільстві. Зокрема, літературознавча енциклопедія Ю.Коваліва розглядає поняття гендер «як рольові, зумовлені впливом соціуму особливості поведенки представників обох статей, зафіксовані у поняттях «фемінність» (жіночість) і «маскулінність» (чоловічість), тлумачення яких відрізняється від біологічного трактування статі» [ 3, с.215].

Окремо слід відзначити колективні збірники, у яких підіймаються, як питання  наукового трактування «гендеру»  та гендерного підходу, так і питання  його використання у літературознавстві: «Гендер і культура» (Київ, 2001), «Ґендерна перспектива» ( Київ, 2004), «Основи теорії ґендеру» (Київ, 2004), «Ґендерний розвиток у суспільстві» (Київ, 2005), «Пошуки ґендерної паритетності: український контекст» (Ніжин, 2007) та вже згадуваний, присвячений гендерним студіям випуск культурологічного часопису «Ї» (2000).

Проте, не дивлячись на вже значну кількість бібліографічних даних (перш за все в Інтернеті), гендерного літературознавства як системи дотепер  немає, є окремі думки і спостереження, які необхідно проаналізувати та привести в цілісну теоретичну систему.

Теорія гендеру дозволяє по-новому інтерпретувати твори художньої  літератури. В.Агеєва підкреслює: «Гендерний аналіз, зміщуючи акценти на індивідуально-психологічну проблематику, враховуючи часто не визнані суспільством чи панівною патріархальною ідеологією погляди, дає змогу відчитувати різні рівні художнього тексту, враховувати різні ціннісні орієнтації» [1, с. 426].

Гендерне літературознавство постає на засадах психоаналізу, марксизму, культурного матеріалізму, антропології і структуралізму, базується і використовує теоретичний апарат постструктуралізму, зокрема концепцій Ж. Дельоза, Ж. Деріди, Ж. Лакана, М.Фуко. Методологічною основою гендерних досліджень у літературознавстві є концепція суб'єкта, теоретичні основи якої закладені в роботах В. Вулф «Друга стать», з її ідеєю «Іншого», дослідженнях Ю. Крістевої, Л. Ірігарай, Ж. Дерріди, Ж. Лакана, в яких була розкрита особлива роль жінки в оформленні структури свідомості людини. Ю. Крістева, синтезувавши в своїх роботах концепцію Лакана і Дерріди, відмовившись від опозиційності чоловічого/жіночого, від ієрархії, що утвердилася в традиційній культурі, у структурі гендерного суб'єкта, сформулювала теорію подвійної детермінованості суб'єкта, відповідно до якої людина постає у боротьбі двох початків: семіотичного і символічного. У цьому випадку йдеться про інший тип людської свідомості, людини не як індивіда, тобто цілісного, нероздільного суб'єкта, а як фрагментованої, розірваної, сум'ятної, позбавленої цілісності людини Новітнього часу.

У контексті сучасного українського літературознавства у ґрунтовній монографії «Психоаналіз і літературознавство»  Н.Зборовська вперше формулює чітку  дефініцію: «Гендерне літературознавство спрямоване на вивчення соціальних і культурних конфігурацій жіночого та чоловічого, різних форм сексуальності у літературних текстах» [2, с.294].

Об'єктом гендерного літературознавства вчені визначають гендерну картину  світу, засновану на стереотипах  маскулінності і фемінності, специфіку авторської свідомості, що визначається гендерною ідентичністю, особливу точку зору автора – чоловіка або жінки – і його героїв, жанрову систему, що також має гендерне вимірювання. Об'єкт досліджень, що безперервно розширюється, стимулює розробку критеріїв ідентичності, в якій головну роль виконує не біологічна стать автора, а його гендер і художня своєрідність його творів.

На означення понять «жіночність», «чоловічність» вітчизняне літературознавство сприйняло і використовує конкретні, вільні від емоційних нарощувань терміни «фемінний» і «маскулінний» як культурно осмислені відмінності жінок і чоловіків.

Дослідники віднаходять найхарактерніші  стереотипи, що дозволяють уявити собі культурне наповнення антиномії  «маскулінність» – «фемінність» у різних пластах художньої свідомості. Це виражається у тому, що багато непов'язаних з статтю понять і явищ (природа, культура, стихії, кольори, божественний або потойбічний світ, добро, зло і багато іншого) асоціюються з «чоловічим/маскулінним» або «жіночим/фемінним» началом. У результаті, виникає символічне значення «жіночого» і «чоловічого», причому «чоловіче» ототожнюється з Богом, творчістю, світлом, силою, активністю, раціональністю і т.д. (і, відповідно, бог, творчість, сила і інше символізують маскулінність, чоловіче начало). «Жіноче» асоціюється з протилежними поняттями і явищами – природою, тьмою, пусткою, підпорядкуванням, слабкістю, безпорадністю, хаосом, пасивністю і т. д., які, у свою чергу, символізують фемінність, жіночне начало.

Класифікація світу за ознакою  маскулінне/фемінне і статевий символізм  культури відображають і підтримують  існуючу гендерну ієрархію суспільства  в широкому значенні слова і тому широко відображаються в художній літературі. Виникає питання про можливості виявлення співвідношення фемінного/маскулінного у характерах героїв та авторів художніх творів, тобто визначення їх гендерної ідентичності, типології характерів письменників, як жінок, так і чоловіків.

Таким чином, постають базові поняття  гендерного літературознавства: фемінне і маскулінне письмо.

Г. Улюра у тексті доповіді «Деякі міркування щодо базових понять гендерних  студій з літературознавства» завважує, що потрібно розрізняти поняття жіноча література, жіноча проза і жіноче (фемінне) письмо, стосовно використання яких авторка відзначає мішанину. Дослідниця висновує, що жіноча література розглядається у межах жіночих студій, жіноча проза – феміністичною критикою. «А отже, на долю гендерних студій з літературознавства припадає поняття жіноче письмо, а точніше фемінне ( із аналогом – маскулінне)... Вивчення фемінних і маскулінних практик з опертям на методологію деконструкції (тобто предмету і методології гендерних студій), приводить до передбачуваного висновку про те, що не обов’язково бути біологічною жінкою, щоб творити жіноче письмо» [4].

Узагальнюючи сучасний стан теоретичної  розробленості питань гендерного літературознавства, не можна не відмітити втрат у  тій його частині, що орієнтована  на стиль західної практики. Українського читача відлякує її зухвала для українського вуха термінологія. Але за незвичними термінами постає цілком зрозумілий зміст. Введене Л. Ірігарай поняття «вагінального символізму», на відміну від «символізму фалічного» визначається через множинність, децентрованість, дифузність значень і синтаксичної структури. Також, не зважаючи на значний потенціал гендерного літературознавства і увагу до нього дослідників, його теоретико-методологічні аспекти залишаються майже не висвітленими у джерелах, які активно використовуються при отримані філологічної освіти.

Здійснений теоретичний аналіз показав, що гендерний підхід враховує гендерну диференціацію, виявляє субтексти, що відображають символи жіночого і  чоловічого досвіду, а також дозволяє деконструювати, здавалося б, непорушні  поняття.

ВИСНОВКИ

Сучасна вітчизняна лінгвістична теорія спирається на розуміння дискурсу як довільного фрагмента тексту, який складається з більш, ніж одного речення або незалежної частини  речення; часто, але не завжди, концентрується навколо певного опорного концепту, створює загальний контекст, який описує дійові особи, об’єкти, обставини, часи, вчинки тощо, визначаючись не стільки послідовністю речень, скільки тим загальним для того, хто дискурс створює, та того, хто його інтерпретує, світом, який “будується” по ходу розгортання дискурсу.

Вихідна структура  дискурсу має  вигляд послідовності елементарних пропозицій, пов’язаних між собою  логічними відношеннями кон’юнкції, диз’юнкції і т.д. Елементами дискурсу є події, про які йдеться, їх учасники, перформативна інформація та “неподії”, тобто а) обставини, які супроводжують події; б) тло, що пояснює події; в) оцінка учасників події; г) інформація, яка співвідносить дискурс із подіями. Сутність цієї дефініції полягає у тому, що дискурс визнається не величиною, рівною текстові, або навіть, як зрозуміло з наведених вище визначень, синонімічною йому, а значно ширше, як зв’язний текст, занурений у екстралінгвістичний контекст.

Дискурс є об’єктом дослідження  різних наук та їх окремих галузей  (прагмалінгвістика, прагмастилістика, лінгвістична семантика, теорія комунікації, граматична стилістика, лінгвістика тексту, граматика тексту), міжгалузевих наук (психолінгвістика, соціолінгвістика). Для аналізу дискурсу застосовується метод дискурс-аналізу, який полягає у виявленні як вербальних компонентів, так і прагматичних чинників.

Проте, незважаючи на розмаїтність методів  та підходів, основною метою дискурсивного  аналізу є не тільки охарактеризування  структури одиниць, більших за речення, але й також встановлення взаємозв’язків цієї структури з контекстом, в якому вона реалізується. Для адекватного аналізу організації певного типу дискурсу необхідно залучати чинник контексту, тому що контекст різною мірою та різними способами впливає на текст або його фрагменти.

Дослідження діалогічного дискурсу як тексту, що актуалізується за певних умов, проводиться у рамках дискурс-аналізу з погляду його лінгво-когнітивної, прагматико-когнітивної структури та інтерактивної діяльності комунікантів. Умовами для актуалізації формальної, текстової основи дискурсу є, зокрема, позамовні чинники – психологічні, соціальні, етнокультурні, історичні, ситуативні. Саме ці чинники сприяють відображенню в комунікації мисленнєвих процесів мовця, одним з яких є оцінювання. Формою фіксації дискурсу є текст з певними структурно-композиційними параметрами, першочергове значення з яких відводиться цільності (когерентності), а також семантичній, логічній та комунікативній зв’язності (когезії), а одним із домінуючих типів дискурсу є діалогічний дискурс. Діалогічне мовлення первинне порівняно з монологічним через комунікативну, діяльнісну природу мови. Монолог у зв’язку з цим розуміється в лінгвістичних парадигмах як моносуб’єктний дискурс.

Основними  компонентами дискурсу є тактики та стратегії, а також  одиниці нижчого порядку – комунікативні ходи. Стратегія мовленнєвої поведінки є інтенційно спрямованим комплексом мовленнєвих дій комуніканта, що ґрунтуються на когнітивних процесах узагальнення минулого комунікативного досвіду для планування дискурсу в сукупності з реалізацією цього плану. Тактика є засобом здійснення стратегічного задуму, тобто охоплює одну або декілька комунікативних дій, що сприяють реалізації стратегії. Аксіологічні тактики сприяють реалізації глобальної аксіологічної макростратегії в оцінному дискурсі або є компонентами інших стратегій в оцінному субдискурсі.