Гендерні аспекти спілкування

Виділяють багато теорій фемінізму, до яких відносять теоретичні концепції другої та третьої хвилі. Фемінізм визначає свою позицію через критику панівних філософсько-світоглядних орієнтацій як патріархатних. У розвитку феміністичних теорій знання розрізняють такі основні напрямки:

щодо локалізації феміністичних  “шкіл” – англо-американська (Е. Грей, С. Хардінг), французька (Ж. Фрез);

згідно з етапами розвитку феміністичної  епістемології: емпіричний (Р. Хаббард); концептуалістський (Є. Фі); постмодерністський (С. Хекман); постфеміністичний (Р. Брайдотті);

відповідно до філософсько-методологічних позицій дослідників: екзистенціалізм (С. де Бовуар); психоаналіз (Дж. Флекс); постструктуралізм (Л. Іриґарей).

щодо расової ознаки – афро-центристська епістемологія (П. Колінз).

Критикується традиційна епістемологія  як патріархальна, що розкриває об’єктивність, істинність наукових теорій. Теоретичні позиції феміністичної епістемології визнаються як контекстуально-специфічні та такі, що спостерігаються. Метод деконструкції Ж. Дерріди використовується у ґендерних дослідженнях для критики традиційного мислення, для використання нових засобів в інтерпретації текстів, основних термінів. Відбувається постійна полеміка про жіночу творчість, тобто про здатність жінок створювати духовні талановиті праці в різноманітних сферах діяльності. Жіноча творчість – література –виокремлюється не для того, щоб підкреслити унікальність чи особливість жінки, а для того, щоб підняти статус жінки – письменниці, художниці, драматурга, науковця. У суспільній свідомості – це утвердження рівності статей.

Постфеміністичні теорії відрізняються своєю специфікою від інших критичних дискурсів сучасності. До них відносять концепції класових, расових і національних типів ідентичності. Загальною характеристикою концепцій є їхній антифундаціоналізм і спрямованість проти традиційних класичних моделей мислення та культури. Також відзначається політична спрямованість постфеміністичних теорій, що має на меті змінити патріархатний порядок у суспільстві. Завдяки феміністичним дослідженням у “сучасні дискурсивні практики було внесено новий дискурсивний критерій – фактор статевої (сексуальної) відмінності” [2, с. 58]. Сучасні підходи в контексті феміністичного дискурсу спрямовані проти закостенілого патріархатного мислення.

Проблеми жіночої суб’єктивності досліджуються двома методологічними підходами: есенціалістським та антиесенціалістським. Перший підхід (есенціалістський) розкриває специфічну структуру жіночої суб’єктивності через її відмінність від чоловічої. Жіночий досвід і жіноча суб’єктивність розглядаються як єдині, тому їх аналізують з допомогою єдиного дискурсу та єдиних аналітичних засобів. Другий підхід (антиесенціалістський) розкриває структуру жіночої суб’єктивності як децентровану перформативну. Перформативність — лінгвістичне висловлювання, яке творить дію і має функцію щось робити, а не тільки казати. Жінки самі мають творити свою історію, своє визволення, змінювати ставлення до себе. Е. Сіксу підкреслює те, що жінки мають “писати самі про себе”, а також писати про інших, про їхнє пробудження, супротив традиційному устрою. Для того, щоб досягнути рівності, необхідно трансформувати свою історію через індивідуальні дії. Жінки мають працювати, досліджувати, аналізувати мову, тексти, історію, щоб стати за власною волею завойовницями, ініціаторами, творцями права у всіх сферах життєдіяльності. Отже, жінка має “писати про себе, оскільки це є акт винаходу нового бунтарського письма, яке в час приходу її визволення дозволяє їй завершити необхідний прорив, трансформувати власну історію” [7, с. 75].

Ідентичність визнається плюральною, а досвід – суперечливим і децентрованим. Отже, жіноча суб’єктивність репрезентує різні форми та контрасти між жіночою та чоловічою ідентичностями (гей-лесбійською, чорною та білою, кольоровою та європейською). Представники сучасного постфемінізму як нового типу дискурсу в культурі намагаються проаналізувати нові теоретичні проблеми, політичний вплив відомих європейських феміністичних теоретиків – Люсі Іриґарей, Розі Брайдотті, Джудіт Батлер.

Ґендерні дослідження виникають  у Західній Європі як міждисциплінарна сфера знань у кінці 60-х на початку 70-х років ХХ ст. В Україні – в 90-х роках ХХ століття. Запроваджуються такі дослідження в різних гуманітарних науках – філософії, історії, культурології, соціології, психології, лінгвістиці.

Фемінізм та ґендерні дослідження зробили суттєвий внесок у зміну поглядів на суспільство. Науково-дослідницька діяльність, а також практичний феміністичний рух дали можливість сформулювати свій дискурс – спосіб говорити про жіночі проблеми. Дискурс, здебільшого, в гуманітарних науках вживається як специфічний спосіб організації мовної діяльності. Філософи-структуралісти, зокрема М. Фуко, Ж. Лакан, розширили таке поняття. Вони доповнили його соціальними засобами, які прийняті в конкретному суспільстві та зумовлені певними правилами мови. Отже, дискурс – це не просто спосіб правильно говорити, але й засіб формування мислення особи. Ґендерний дискурс формує, визначає та закріплює у суспільній свідомості та у свідомості особи соціальні ролі жінки й чоловіка, їхню значимість.

У ґендерному дискурсі розмежовують поняття “патріархальний” і “патріархатний”. Патріархальний пов’язується з традиціями, звичаями. Патріархатний – це устрій, що характеризується батьківським родом, в якому чоловік займає панівне становище. Тому в ґендерних дослідженнях використовується поняття “патріархатний”, виходячи із принципу архаїчної організації суспільства, в якому прослідковується нерівність і жорстка регламентація статевих рольових відносин. Аналізуються також поняття “маскулінний” (від лат. maskulinus – чоловічий), “мачизм” (від ісп. macho – самець). Вони підкреслюють ієрархічну організацію соціуму, а також агресивність, грубу силу, брутальність, енергійність, мужність, які характеризують особливості чоловічого роду. “Особливістю феміністичної теорії є її політична спрямованість – спрямованість на зміну патріархатного ґендерного порядку в суспільстві” [ 3, с. 100].

У наш час позиція жінки в  суспільстві набула особливого резонансу  в останні роки. Ці дискусії зосереджуються на відношенні “жінка – чоловік”. Різні культури мають різні виявлення ґендерних відносин. Так, у деяких культурах складається традиція, що жінка йде позаду чоловіка. В інших, навпаки, чоловік відчиняє двері перед жінкою, пропускаючи її вперед. Залежно від місцезнаходження, національності, віку ґендерні ролі можуть бути різними. Отже, ґендер – це поняття про систему ролей та відносин між жінками та чоловіками. Воно визначається не біологічним походженням, а соціальними, політичними та економічними відносинами. Стать дається від природи, а ґендер – поняття, що конструюється. Ґендерна індивідуальність розвивається протягом усього життя. Створення ґендерних ролей та стосунків є постійним процесом. Такий процес – це не просто створення двох окремих рівних ґендерних ролей для жінок та чоловіків, але також їх гармонійне поєднання.

Ґендер – це новий прогресивний погляд на роль чоловіків та жінок  у суспільстві, який ґрунтується  на розумінні рівності їхніх прав і можливостей та вирівнюванні соціального  статусу. В англомовній літературі ґендер (від лат. gender – рід) вживається для позначення соціальної статі, на відміну від слова “sex”, що означає біологічну стать.

У ґендерних дослідженнях типові моделі сучасного суспільства характеризуються чоловічими рисами – войовничістю, рішучістю, боротьбою за першість. Таку парадигму потрібно змінювати, переорієнтовувати авторитарно-тоталітарні устрої на демократичні. Демократія з “жіночим обличчям” вимагає стабільності, співчутливості, милосердя. Перехід від сили та боротьби – до єдності, гуманності, духовності. Ґендерний консенсус – органічне поєднання жіночого та чоловічого начал у всіх сферах діяльності.

У філософських, культурологічних, психологічних, соціологічних дослідженнях відбувається пошук нових теоретико-методологічних підходів до проблеми статі. Аналізують класичні підходи, традиції від Арістотеля до Г. Геґеля, від Платона до М. Бердяєва. Філософський аналіз проблеми взаємовідносин чоловічого та жіночого в різних культурах, мистецтві, міфології виділяється як окрема галузь філософії статі. Такий напрям отримав назву культур-антропологія статі. Виокремлюють також психоантропологію статі як напрям філософії статі. У ній досліджуються світоглядні, екзистенційні засади чоловічої та жіночої психології (маскулінність, фемінність, інфантильність, зрілість). Виділяють екологію статі, що аналізує протиріччя між традиційними статевими ролями та свободою вибору людиною своєї дії (колективна та персональна ідентичності); футурологія статі моделює можливі трансформації ґендерних ролей та взаємодії особистості зі суспільством.

Зміни патріархальної цивілізації  визначають нові стосунки між чоловіками та жінками. В кінці XX ст. виокремлюється філософія статі як нова галузь філософських досліджень. Сьогодні принципово змінюються відносини між чоловіком і жінкою. Так, жіноче, яке перебувало у сутінках багато століть, тепер виходить на перший план. В історії європейської філософської думки феномен статі, здебільшого, пов’язують із феноменом любові. Так, М. Бердяєв аналізує поняття “філософія статі”, “філософія любові ”. У працях Н. Хамітова “Межі чоловічого та жіночого”, “Філософія і психологія статі” розкривається чоловічість як духовність, а жіночість як душевність. Сутність статі виявляється у її екзистенційності. Екзистенційна чоловічість як духовність, є “здатність до творчого поривання, радикального самотрансцендування, до виходу за будь-які межі” [9, с. 48]. Екзистенційна жіночість як душевність є “здатність до співчуття та любові” [9, с. 48]. Духовність та душевність – характерні ознаки будь-якої людини незалежно від її статі. Тому потрібно говорити про гармонійну взаємодію духовності та душевності людської особистості. Отже, опозиція чоловічого як духу та жіночого як матерії, що розглядалися впродовж сторіч, сьогодні не має підстав і знімається. “Філософія статі — галузь філософського знання, що досліджує екзистенційну стать в її єдності з іншими виявами статі – біологічним, соціально-культурним та психологічним” [9, с. 49]. Філософія статі досліджує різні екзистенційні виміри людського буття. Аналізуються конфлікти чоловічого та жіночого, їх продуктивне розв’язання, проблеми свободи та любові, гармонії, що розкриває внутрішню свободу через самореалізацію і самоствердження. Н. Хамітов уводить поняття “андрогінізм” (від грец. andros — чоловічий, giness — жіночий), що відображає гармонію екзистенційної суті жіночого та чоловічого. Використання андрогінізму (як і андроген-аналітики, андроген-аналізу) “виводить філософію статі за межі як маскуліноцентризму, так і феміноцентризму” [9, с. 2]. Такий аналіз із позиції філософії статі допомагає встановити взаєморозуміння, взаємоповагу між жінкою і чоловіком на психологічному та соціальному рівнях. Консенсус можливий завдяки спілкуванню.

Філософія статі впродовж доволі тривалого  часу сприймалася в українській  філософській думці як марґінальна. Лише наприкінці ХХ ст. почали усвідомлювати жіночу духовність як феномен, який заслуговує на визнання та вивчення. Сьогодні важливим є розкриття простору духовності, який створили жінки в процесі культурного розвитку. Особливо це стосується усвідомлення ними своєї ролі в суспільстві, самопізнання та самореалізації своєї особистості.

Феміністичний рух у Західній Європі, США в кінці ХХ ст. – досить впливова сила в інтелектуальному житті  суспільства. Такий вплив відчутний  сьогодні й в Україні. У квітні 2001 року відбулася конференція в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України “Філософія статі: методологічні та світоглядові засади”. У жовтні 2001 р. відбувся “Перший міжнародний ярмарок жіночого підприємництва та ґендерних проектів”. Проведено Всеукраїнську конференцію “Ґендерне виховання та освіта в Україні”. Відкрито інститути, лабораторії, центри та фонди ґендерних досліджень у різних містах України. У 2003 році затверджено науково-методичною радою Міністерства освіти і науки України навчальну програму курсу “Основи теорії ґендеру”. Міждисциплінарний курс соціально-гуманітарних дисциплін розкриває ґендерні відносини у суспільстві, формує аналітичне мислення студентів. Ґендерна проблематика висвітлюється в науково-академічних, культурологічних, літературознавчих працях В. Агеєвої, О. Забужко, Н. Зборовської, Л. Смоляр, С. Павличко, І. Жеребкіної.

Виходячи з філософського тлумачення людини як найвищої цінності суспільства  потрібно надавати їй можливості для  активної діяльності та реалізації своїх здібностей і талантів. Одним із напрямів такої діяльності є участь у громадських організаціях, тому й створюються громадські жіночі організації. Діяльність жінок ґрунтується на засадах ґендерної філософії. Мета ґендерної філософії – вивести жіночу духовність із “сфери мовчання”, аналізуючи досвід роду, а не досвід статі (не біолого-анатомічні, а культурно-психологічні характеристики). Як зазначають дослідники, в ХХІ ст. в академічному житті жіноцтво буде відігравати важливу роль. Насамперед це стосується виховання студентської молоді – свідомих громадян, що будують Українську державу своїми руками.

Закріплені в законодавстві  України права і свободи жінок  суперечать фактичному становищу жінок  у суспільстві. Високий освітній рівень жінок (кожна третя жінка має вищу освіту) практично мало використовується в соціально-економічному та громадсько-політичному розвитку країни. В колишній Радянській державі “уявна” рівність накладала потрійний тягар на жінку – виховання дітей, сім’я, робота. Особливо, така проблема не вирішена в Україні. Проблемою залишається тому, що рівність лише декларується, а не функціонує як у країнах Західної Європи. У нашому суспільстві існує жорстка патріархатна субординація та розподіл ролей.

С. Павличко у своїх статтях розкриває  важкий стан сучасної української жінки. “Суспільство, в якому відсутня рівність чоловіків і жінок, інакше, як хворим чи недорозвинутим, не назвеш. Патріархат нищівно впливає на ментальність, культуру, спотворює її, робить однобокою, неповноцінною, провінційною, хуторянською, нарешті, дидактично-фальшивою. Навіть під маскою оспівування така культура несе в собі глибинні структури зневаги до жінки, апологію її експлуатації, в тому числі й насамперед сексуальної” [5, с. 26]. Українські чоловіки не просто бояться поділитися з жінками владою та відповідальністю, а зруйнувати міфи, стереотипи, національно-культурні ідеали та культи про жінку – дружину й матір. Вона дає феміністичний аналіз літературних текстів, історії української культури. В українському суспільстві фемінізм необхідний тому, що він – добрий оздоровчий засіб, особливо для чоловіків, які негативно ставляться до ґендерної проблематики. Відродження фемінізму в Україні “логічне в час, коли суспільство навертається до свободи й одночасно до джерел власної інтелектуальної культури, вивчає національну інтелектуальну історію” [6, с. 29]. Такий стан характерний і для сучасного суспільства. Становище жінки в суспільстві – віддзеркалення стану та розвитку самої держави.

В. Табачковський розкриває діалогову  ситуацію взаємостосунків “іншостей”: “а) нездатність “зважити свій передсуд”; б) нерозуміння чужого (часто – приховане ілюзією розуміння); в) конфлікт між моїм і чужим; г) конфліктний діалог та як наслідок його; д) конфліктно-ситуативний консенсус і відповідна йому толерантність” [8, с. 21]. За Полем Рікером, позитивно-конфліктна толерантність розкриває культурне співжиття між представниками різних світоглядних орієнтацій. Тому толерантність виступає як активна сила, як “мужність толерантності”. Та зовсім непросто визнати, що інші мають право сповідувати свої переконання, своє бачення та навіть право на помилки. Потрібно мати мужність, щоб відкинути свою зарозумілість і зневажливість до інших, а до своїх поглядів ставитись критично. Отже, “толерантність є мужністю, а консенсус – конфліктним у тому розумінні, що конфліктувати доводиться передусім… з власною затятістю, з власним передсудом” [8, с. 22]. Співвідношення “Я” та “Іншого” – це усвідомлення своєї самодостатності – та здатності до поєднання. Відбувається взаємовплив, взаємозбагачування статей, але зберігається їх самоідентичність. З’ясувати, ким ти є та що ти думаєш про іншу особу (“зважити свій передсуд”) можливо лише за допомогою іншої людини, що є дзеркалом, без якого неможливо побачити себе.

Індикатором культурно-світоглядної толерантності є готовність до діалогу. Він передбачає потребу в обох сторін вчитися та усвідомлювати істинність протилежної позиції. Толерантність вимагає поваги до свободи іншого. Актуалізація толерантності як органічної поваги до свободи іншого призводить до світоглядних змін патріархатного суспільства. Культивуються нові стосунки між чоловіками та жінками. Відбувається глибоке осмислення проблем, пов’язаних із минулим та сучасним життям жінок. Проводяться філософсько-антропологічні, історичні, культурологічні дослідження проблем статі, фемінізму, ґендеру. Потреба в їх теоретико-методологічному осмисленні пов’язана із встановленням в Україні громадянського суспільства.