Літературка дискусія в Україні 1925-1928 рр.

  

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІЇ ТА ЖУРНАЛІСТИКИ

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ

 

 

 

 

 

Літературна дискусія в  Україні 1925-1928 рр.

 

 

 

Виконавець -                                                                                                                                                                                                               Науковий керівник -

студент ІІ курсу спеціальності «Журналістика» денної форми навчання Ткачук Олег     кандидат філологічних наук, доцент   В. Загороднюк

 

 

Херсон - 2011

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………….…………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА МЕТОДИ…………………………..……………………………………………...…5

1.1.Методологія…………………………………………………….………………..6

1.2. Стан наукової розробки теми………………………………………………......7

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ 1925-1928РР……………………….…………………………………8

2.1Наслідки жовтневої революції для українського суспільства……………….8

2.2.Спроба створення пролетарської культури…………………………………..10

РОЗДІЛ 3 . ПРОБЛЕМАТИКА ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ……………...19

 

2.1Початок та зміст літературної дискусії……………………..……………….19

2.2.Микола Хвильвоий – головна дійова особа дискусії………………………..21

2.3.Позиція марксистських літераторів та літературознавців…………………...33

2.4.Наслідки літературної дискусії для української літератури……………..….39

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..…44

БІБЛІОГРАФІЯ………………………………………………………………...…46

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Література, як і мистецтво в цілому, є складовою частиною культури, в  якій відображаються всі суспільно-політичні  й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі  існування. Кожна історична епоха породжує своє мистецтво, з своїми видами, формами й стилями, які вбирають у себе всю складність періоду. Також література є наслідком політичної діяльності держави та прилеглих країн, тому не можна говорити про літературу як про окрему існуючу одиницю. Література прямолінійно відтворює процеси, які відбуваються насамперед у мові, а це значить, що мовні злети та падіння вона відображає на собі. 
Дана робота відображає основні напрями підкорення владою літературного життя України в 1920-х роках. Містить аналіз українізації та проблем національно-культурного розвитку держави, вплив на літературу із різних політичних напрямків у державі, тобто аналіз існуючих політичних організацій та внесок відомих українських письменників М. Хвильового, М. Зерова, С Пилипенка, зокрема, та інших в літературне життя України. 
По-перше, порівняльний аналіз суспільно-політичних процесів та культурного життя України в зазначений період дає можливість повніше реконструювати процес встановлення тоталітарного режиму в Україні в 1920-х роках. По-друге, вивчення літературного життя в добу сталінізму, як складової частини тоталітарної культури, дає можливість детальніше пізнати це явище, яке в українській історичній науці не досліджувалося. По-третє, комплексне вивчення літературного життя в контексті суспільно-політичного процесу, їх взаємовпливи, відносини та суперечності відкриває широкі можливості перед історичною наукою для більш повного та об`єктивного пізнання. 
Об`єктом дослідження є літературні організації в Україні 1925 -1928 рр., їх діяльність, устрій, культурні та ідеологічні засади, а також їхнє місце й роль у суспільно-політичному житті країни та подальший розвиток літератури в Україні. 
Предметом дослідження є конкретні заходи партійного й радянського керівництва по підпорядкуванню своєму впливові всіх сторін життя літературних організацій України в 1925-1928 рр., методи і засоби їх реалізації та реакція на них українських видатних письменників. 
Мета дослідження полягає в комплексному аналізі, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел та наукових публікацій, літературного життя в Україні в суспільно-політичному контексті. 
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити основні завдання: 
- розкрити основні протиріччя у суспільно-політичному житті України першої половини 1920-х років; 
- дослідити процес встановлення більшовицького контролю над літературним життям в цей період; 
- всебічно висвітлити діяльність літературних організацій у першій половині 1920-х років; 
- здійснити систематичний і детальний аналіз боротьби суспільно-політичних ідей у ході літературної дискусії 1925-1928 рр.; 
- реконструювати процес перетворення літературної дискусії на політичну кампанію; 
- дослідити силові методи органів влади на завершальному етапі літературної боротьби; 
- визначити основні етапи підпорядкування владою структури й діяльності літературних об`єднань на початку 1930-х років та далі 
 
В курсовій роботі аналізуються дискусії, присвячені політиці українізації та проблемам національно-культурного розвитку. Серед цих дискусій, що продовжувались протягом першої і другої третин 20-х років й наклали свій відбиток на культуротворчий процес тієї доби, найгострішою була дискусія навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У ній брало участь багато провідних партійних діячів. Багаточисленними були також дискусії стосовно змісту і методів здійснення “українізації”, ролі інтелігенції в культурному будівництві. До важливих політичних суперечок, що мали значний вплив на подальший національно-культурний розвиток, слід віднести і правописну дискусію, яка була оголошена Державною комісією для розробки правил правопису. Вона розпочалась у серпні 1926 р. після опублікування проекту нового українського правопису.  
Згадується й загальна літературна дискусія 1925-1928 рр., під час якої було порушено ряд проблем культурного розвитку УСРР, зокрема таких, як “українізація”, шляхи розвитку національної культури та роль інтелігенції у цьому процесі, зв’язки української культури з російською та культурами інших народів. Однією з центральних фігур зазначеної дискусії був український письменник М. Хвильовий. 
Аналогічні дискусії мали місце і в інших сферах культури, зокрема в мистецтві. 
Дискусії були відображенням тодішнього суспільно-політичного і культурного життя. Їх наявність свідчить про те, що радянській Україні у 20-і роки були притаманні окремі ознаки демократії. Однак згортання “українізації” і посилення тоталітарного режиму припинили ці процеси. 
РОЗДІЛ 1.

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА МЕТОДИ

  1.1.Методологія.

У ході дослідження приділена увага вивченню історичного досвіду, аналізу та оцінюванню історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. При написанні курсової роботи використовувався історичний підхід, який  дав змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Згідно з цим використовувався порівняльно-історичний метод, тобто сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити загальне й специфічне в їхньому розвитку.

Будь-яке теоретичне дослідження  потребує описування, аналізу та уточнення  понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають. Згідно з цим у дослідженні використовувався допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Об’єкт дослідження  опрацьовувався з допомогою принципу цілісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принципу ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принципу структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови.

Для даного дослідження  характерний також інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

1.2.Стан наукової розробки теми.

 

РОЗДІЛ 2.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ 1925-1928 РР.

2.1 Наслідки Жовтневої революції дял українського суспільства

 

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Ще російський царат, усвідомлюючи масове пробудження українського народу до державного життя, намагався  всякими засобами стримувати його розвиток, а кращих представників еліти  спроваджувати на заслання, гноїти по в’язницях, залякувати й т.п.

Революційна боротьба 1917-21 років, хоч закінчилась тимчасовою поразкою, мала епохальне значення для закріплення національної свідомості серед усіх прошарків українського народу, що виріс у новітню, з усіма належними складниками, сформовану націю. [13, с. 115-118]

Найбільших і найжорстокіших переслідувань зазнавала українська культура після приходу до влади  більшовиків, перефарбованих спадкоємців  царського устрою. Назовні декларовано  інтернаціоналізм, а насправді вже на початку тридцятих років наступив розгул шовінізму найбільш удосконаленими засобами. Щоб знищити українську націю (як і всі інші неросійські народи), повернути її в стан аморфної несвідомої народності, а потім повністю «зросійщити», новітні імперіалісти під проводом Сталіна повели організоване плюндрування двома рівнобіжними шляхами – нищення української інтелігенції, еліти нації, мозку народу; нищення українського селянства, основи нації.

За шовіністичним планом Кремля український народ мав  би стати безмозким – сліпою, нерозумною отарою. Тим часом величезні багатства України (зерно, залізна руда і метал, кам’яне вугілля тощо) мають текти на північ, до Москви.

Крім окремих, принагідних  випадків, яких ніколи не бракувало, більшовицько-енкаведистське знищування можна поділити на три періоди, старанно заплановані та вчасно й повністю виконані імперіалістичними загарбниками. [25, c. 14]

Виразні симптоми деспотії відчувалися не лише у дедалі густішому  павутинні з колючого дроту, а  й у розбійницькому ставленні влади до інтелектуального багатства країни, до її духовності. [10, с. 14-15]

Воістину, свою «українську  політику» компартійно-більшовицька система незмінно будувала на великій  крові.

Добиваючись необмеженого беззаперечного панування над українським народом, підкорення його своїй деспотично-тоталітарній волі, компартійна система не лише прирікала його на муки (зрештою, й на вимирання), а ще й підступно намагалася витравити живу душу народу — винищити інтелігенцію, задушити культуру, духовний потенціал нації.

Так, у 1917-му-початках 20-х років основні зусилля більшовики концентрують на боротьбі з національно-визвольним рухом в Україні, на поваленні її молодого демократичного устрою, встановленні свого тоталітарно-неподільного, в глибинній суті своїй імперського панування. [24, с. 7]

У більшовиків після  захоплення ними влади з'явилася  тьма-тьмуща найзаклятіших ворогів, які й гадки не мали ховати свої обличчя. їх запросто міг назвати  кожен свідомий революціонер.

 

 

 

2.2. Спроба створення пролетарської культури

 

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під  керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася  перша з масових літературних організацій - "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх".

Через рік Василь Еллан-Блакитний  організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для  створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин  Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990 р.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед  них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію ВАПЛІТЕ ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Вона об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов), а першим її президентом — М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".

Противниками ВАПЛІТЕ були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У складних умовах наступу  компартії на духовно-національне  відродження й творчу думку виникла  літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в  ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Історико-літературні  й теоретичні праці науковців  у 20-х роках являли собою тривкий  уже ґрунт для подальшого розвитку українського, в широкому розумінні філологічного літературознавства. На думку С. Єфремова, історіографія українського письменства у 20-х роках уже "доходила свого довершення"15, а П. Филипович у статті "Українське літературознавство..." наголошував, що кількісне і якісне зростання нових досліджень у цій галузі "дасть змогу через деякий час скласти синтетичний огляд не тільки старої української, а й нової та новітньої літератури" (22).