Літературка дискусія в Україні 1925-1928 рр.

3.4.Наслідки літературної дискусії

Українському письменству 30-х рр. випало пережити смуту тяжких випробувань. Безповоротно відійшов у  минуле яскравий літературний процес попереднього десятиріччя з бурхливими творчими полеміками та розмаїтими жанро-во-стильовимн пошуками. Натомість художнє життя стало  непривабливо одноманітним. Тоді, за спогадами М. Бажана, «бундючна риторика гуркотіла, бряжчала, віддавала монотонною луною від безлічі од, гімнів, величань, дифірамбів» переважно на честь Й. Сталіна, проголошеного «вождем народів».

 
Репресії. Водночас країну затопили потужні хвилі «червоного терору». Було знищено три чверті українських письменників: одні підлягали негайному розстрілові, інші — засланню на острів Соловки, що в Білому морі, ще когось замели колимські сніги... Про справжню творчість, про дух відродження вже ніде не йшлося. Зникла фахова критика, її місце посіла марксистсько-ленінська, керована ідеологами ВКП(б) та КП(б)У. Вона вдавалася до неприйнятних для . мистецтва політичних звинувачень, жорстких інтонацій, висловлюваних переважно від імені компартії: «Партія давно викрила і розгромила контрреволюціонерів та подібних до них ворогів радянської України» (Г. Рамшиділов). Найпоширенішим та найнебезпечнішим для українських письменників виявився націоналізм у більшовицькому тлумаченні цього слова, з якого вилучався його справжній гуманістичний зміст. Затаврований прикметником «буржуазний», він набував кримінального значення, отруюючи свідомість не одного покоління українців.

Хворобливу атмосферу  суцільних підозр і кошмарів із тьмою-тьменною «ворогів народу» підігрівали постійно фабриковані чекістами галасливі судові процеси. Це була глибоко продумана акція, спрямована на винищення національної творчої інтелігенції. Однією з перших масштабних розправ був так званий процес над вигаданою органами ДПУ (Державне політичне управління) «Спілкою визволення України» (СВУ). Це сталося 9 березня 1930 р. в тогочасній столиці України —Харкові. (До речі, в день народження Т. Шевченка—до такого цинізму могли додуматися тільки більшовики, перейняті дискредитацією національних святинь). На лаві підсудних опинилися 48 осіб. Серед них — літературознавець, автор фундаментальної «Історії українського письменства» С. Єфремов, академік М. Сліпченко, письменниця Л. Старицька-Черняхівська, історик Й. Гермайзе, мовознавець Г. Голоскевич та інші безвинні жертви «диктатури пролетаріату». Вони були заарештовані 1929 р., тобто року «великого перелому», коли більшовики розгорнули свій «вирішальний наступ» на «буржуазні елементи»: такий зневажливий ярлик чіплявся на творчу інтелігенцію.

 
Притягнений у справі СВУ, не витримав наруги слідчих і заподіяв собі смерть в Одеській в'язниці А. Казка —  талановитий поет, товариш П. Тичини, вчитель  Мисика. Він так і не встиг видати своєї книжки. Це було перше попередження неминучої трагедії українського письменства, якого, на жаль, ніхто не помітив.

 
 
Класова ненависть, закладена в основи соціалістичного ладу, проникла в  усі прошарки громадського життя, в  людську душу, роз'їдаючи та деморалізуючи  її. «"Добий його!" —ось заклик, що звучить у всіх промовах керівників радянської держави»,—підкреслював начальник союзного Головліту С. Інгулов. Майже не було такого критика, який не користувався б цією настановою. Тому періодика рясніла статтями, трактованими як донос завжди пильним органам НКВС. Тоталітарному режимові було бажано, аби деморалізована творча інтелігенція нищила себе своїми руками, і він цього домігся. Йому ревно служили Б. Коваленко, В. Коряк, С. Щупак, І. Лакиза та інші. Але їх як безпосередніх учасників та небажаних свідків «червоного терору» режим знищив також.

Як же відгукнулася на трагедію свого народу література, яка завжди боронила його інтереси, була невіддільною від його нелегкої долі? А ніяк! Деморалізована більшовицькою  дійсністю, вона втратила не тільки естетичні критерії (художню міру визначення мистецтва), а й принцип народності, з яким вона утверджувалась у несприятливих для творчості умовах XIX ст.

Ситуацію, що склалася в  українській літературі середини 20-х  років, Д. Донцов оцінював як дуже тривожну, навіть кризову. М. Хвильовий у тій ситуації — лише частка великої драми, яка почалася в умовах підневільного стану України після приєднання її до Росії, а значно поглибилась у перші ж роки більшовицького режиму, після жовтневого перевороту. Уже в XIX ст., писав Дмитро Донцов (1883—1973) у статті "Криза нашої літератури" (1923) українське художнє слово розкололося на дві частини — активну, динамічну (Т. Шевченко, Леся Українка й ін.), що традиціями своїми мала "Слово о полку Ігоревім" та енергію І. Вишенського, і сентиментально-пасивну (П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Олесь та ін.), яка фактично змирилася зі своєю підневільністю і замкнулася на почуттях суму, печалі й милосердя. Активних письменників вабила героїка й жадоба визволення, а для пасивних "ідеал — це щось не в нас, а поза нами... стремління до нього — не активна боротьба, а пасивне чекання й виглядання, мрії про нього"20. Після жовтневого перевороту, писав Д. Донцов у статті "Невільники доктрини" (пізніша назва — "Роздвоєння душі", 1928), когорта "динамічних письменників" стала значно потужнішою, оскільки в неї влилися талановиті автори (Г. Михайличенко, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Сем єн ко й ін.), але які повірили в більшовицьку доктрину і почали наснажувати літературу відповідним героїчним пафосом. Окремі письменники вагалися з прийняттям цієї доктрини ("Хіба й собі поцілувать пантофлю папи?" — П. Тичина) або свідомо уникали будь-якого ідеологічного пафосу (неокласики). А в середині 20-х років свідомість майже всіх письменників радянської України розколов глибокий сумнів: вони побачили, що імпортована в Україну більшовицька ідея в народі не приживається, що з її червоної обгортки став показувати своє диявольське обличчя імперський біс, і літературу, замість героїки й динаміки, заполонило "безсиле борикання роздвоєної душі, бунт ображеної національної стихії проти силоміць їй накидуваних догматів, чужих нашим історичним споминам, нашому сучасному і нашим мріям про майбутнє" (85). Вихід із такої ситуації був різним: певна частина письменників пристосовницьки змирилася з більшовицькою доктриною і наповнювала літературу "бляшаним пафосом" (96); непоступливі неокласики чи в чомусь солідарні з ними ланківці-марсівці ставали ізгоями в творчому процесі і майже всі в 30-х роках "дочекалися" репресивного знищення, а такі, як

М. Хвильовий, продовжували терзатися між сумнівом і вірою  в більшовицьку ідею. Його подальша поведінка доводила цілковиту переконливість думки Д. Донцова, що прищеплення  людині й народові якоїсь ідеї тільки логічною волею, але без волі емоційно-ірраціональної, здатне породжувати тільки драми і трагедії. М. Хвильовий двічі "кається" в існуючих і неіснуючих гріхах перед партією, літературна дискусія 1925—1928 pp. відтак захлинається, а в критиці та літературознавстві на чільні позиції починають виходити не європейські наукові й мистецькі традиції, за які він ратував, а оперті на марксизм більшовицькі догмати, сформульовані В. Леніним ще в 1905 році: "Літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарської справи", "Література повинна стати партійною" і т. ін.*° Трубадурами цих ідей стають замасковані у ВУСПП пролеткультівці та їхня молода зміна, що гуртувалася в літературній організації "Молодняк". На рубежі 20—30-х років жевріли ще якісь надії на осмислення літератури більш-менш об'єктивно, плюралістично (критика "Літературного ярмарку", "Універсального журналу" тощо), але вони стають дедалі менш відчутними, бо зовсім поруч потужно гули вітри догматичної критики зі шпальт новоствореної "Літературної газети" (1927), зі сторінок журналу "Критика", численної популярної і підручникової літератури. Об'єктивно-наукове, хоч і не завжди достатньо кваліфіковане літературознавство, яке розвивалось на сторінках львівського "Літературно-наукового вісника", у Східну Україну майже не доходило, натомість у 1929 р. припиняється видання "Записок історико-філологічного відділу ВУАН" і в тому ж році починається фізичний наступ на все академічне літературознавство, що вів до згадуваного судового процесу над неіснуючою СВУ. Як свідчила тогочасна більшовицька преса, народ "сприйняв" розправу над контрреволюційними академіками (більшість із 45-ти засуджених "членів СВУ" одержала, як і С. Єфремов, найбільшу на той час кару — 10 років ув'язнення) "с чувством глубокого удовлетворения". Диктатурний тиск, отже, поширювався на всі тогочасні сфери життя, в т.ч. і на науково-творчу. Навіть М. Хвильовий разом з кількома іншими письменниками (М. Куліш, Остап Вишня та ін.) у "Літературному ярмарку" й особисто в газеті "Харківський пролетар" гнівно засудив "недобитка української контрреволюції" академіка С. Єфремова, не забувши, до речі, і ще раз (після згадуваного вже каяття) вдарити по "хвильовізму", який, мовляв, теж повинен сидіти на лаві підсудних поруч із С. Єфремовим. Стаття в "Харківському пролетарі" писалася за матеріалами "Щоденника" С. Єфремова, які довірила М. Хвильовому відповідна служба КДБ. Йшлося до того, що ця служба таки підібрала ключ до М. Хвильового. Невдовзі після процесу над СВУ більшовицький вождь України О. Косіор закликав колишніх опонентів М. Хвильового: "...Час уже припиняти цькування тов. Хвильового за його старі гріхи, що роблять деякі наші гарячі, дуже принципові товариші". Це була, либонь, остання крапка в драмі М. Хвильового, в драмі шукань нового слова українською критикою і в драмі сподівань, що таке слово можна поєднати з більшовицькою ідеологією.

ВИСНОВКИ

В роботі проаналізовано теоретичні підвалини українізаційного курсу, висвітлено основний зміст та напрями впливу політики на культурне  та літературне життя в Україні, розглянуто основні дискусії щодо змісту політики українізації, які мали місце в 1920-і роки.  
Основна увага приділена аналізу проблеми діяльності інтелігенції та її вплив на літературне життя літератури та письменників того часу. В роботі висвітлено проблему дерусифікації складу інтелігенції, проаналізовано форми і методи “українізації” інтелігентського середовища, розглянуто опір “українізації”, який чинила частина російськомовної інтелігенції. 
Поштовхом до літературної дискусії стала криза в середовищі українських літераторів. Ідейне підгрунтя полягало в спробах молодих літераторів переосмислити наслідки впливу російської народницької літератури на українську. Крім того, літературна дискусія засвідчила живий відгук серед українських письменників на ті зміни, що відбувалися в культурному просторі Європи. 
Особливістю суспільно-політичного життя України першої половини 1920-х років було співіснування двох протилежних напрямів. Перший - це початок утвердження тоталітарної моделі суспільства, другий - це відголоски національно-культурного відродження. Ці дві тенденції постійно вступали в протиріччя й яскраво проявлялися в суспільно-політичному житті. 
У першій половині 1920-х років відбувався процес встановлення ідеологічного та адміністративного контролю органів влади над літературним життям. Цей процес розвивався у двох напрямах - конструктивному та репресивному. Конструктивний проявлявся в утвердженні політизованої літератури, яка б виконувала пропагандистсько-агітаційні функції. Головним організатором цієї політики виступав ЦК КП(б)У, діючи через підзвітні йому органи - відділ агітації і пропаганди (Агітпроп), відділ преси, Головне управління політичної освіти (Головполітосвіта). Репресивний напрям полягав у створенні широкої мережі цензурних органів, що повинні були обмежувати творчість літераторів. Головним цензурним органом в Україні стало Центральне управління у справах друку, що існувало при НКО, але підпорядковувалося ЦК КП(б)У. 
Діяльність літературних об`єднань характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі українських літераторів. Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами. В цей період в Україні існували різноманітні літературні течії та напрями (імаженізм, акмеїзм, футуризм, символізм), що свідчить про органічний зв`язок української культури з культурою Європи. Таким чином, поєднання нових європейських тенденцій зі зростаючим національним мистецтвом спричинило появу нових явищ в українській літературі. 
Ідейне підгрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з національним відродженням, виходом української культури на європейський простір та усвідомленням її ролі в загально-цивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною причиною літературної дискусії. 
Основні положення дискусії були діаметрально протилежними русифікаторській політиці Москви, що й викликало згортання українізації та посилення ідеологічного наступу більшовиків у літературі. Протягом 1925 р. головними учасниками дискусії були літератори, однак після листа Й.Сталіна Л.Кагановичу (в квітні 1926 р.) ситуація змінилася. Опонентами М.Хвильового стають високопоставлені партійні працівники. Партійні органи через контрольовані ними засоби масової інформації почали активно втручатися в літературну дискусію, перетворюючи її на політичну. 
Дискусії, присвячені змісту політики українізації, відіграли вагому роль у реалізації самої українізаційної програми. В процесі ідейної боротьби кристалізувалися форми і методи, важливі для розвитку української культури та розширення сфери вживання української мови, і відкидались непотрібні, малоефективні. Дискусії розкривали не лише необхідність здійснення політики українізації, а й доводили більшовицькому керівництву, що цю політику підтримує частина українських комуністів та переважна більшість українського суспільства. В час розбудови радянської держави дискусії стали своєрідним “маяком”, який вказував владі, що “українізація” зайшла “занадто далеко”, перетворившись з тимчасово необхідного засобу в могутнє джерело українського національно-культурного відродження.