Літературка дискусія в Україні 1925-1928 рр.

Під цим тиском Хвильовий  пише свого першого покаянного листа, де відписує тези червневого пленуму  ЦК майже дослівно, зрікаючись орієнтації на Європу, теорії боротьби двох культур (української й російської) на Україні й спілкування з неокласиками. Лист настільки тримається червневих тез, що сприймається майже пародією. Не виключено, що він так і був замислений. Бо Хвильовий — попри все — ще не вважав змагання за програне. Саме починалася публікація двомісячника ВАПЛІТЕ, фактичним редактором якого був Хвильовий (формально — безособова "редколегія"), і журнал мав бути трибуною не тільки для здійснення загальної літературної програми Хвильового, але й для публікації його дальших памфлетів. І справді три нові памфлети з'явилися протягом 1927 року: "Соціологічний еквівалент" трьох критичних оглядів у ч. 1, Одвертай лист до Володимира Коряка у ч. 5 і непідписане, себто редакційне.

У основному ці памфлети спрямовані проти ВУСППу. Але попередня дискусія й партійна нагінка навчили Хвильового більшої обережності і, мабуть, пригасили трохи юнацьку задерикуватість попередніх памфлетів. У новій серії вже годі знайти єретичні політичні кличі, автор оперує як головним доказом зіставленням цитат з ВУСППівців з ортодоксальними цитатами з "отців" марксистської "церкви". Тільки в проміжках блисне в них стара іскра непогамованості й дотепу, рідкішим гостем став жарт. Це Хвильовий ще не приборканий, але вже стриманий.

ВАПЛІТЕ вийшло п'ять  чисел. Шосте було надруковане, але конфісковане через уміщення другого уривка з Вальдшнепів Хвильового. Перші п'ять чисел були жорстоко критиковані, але те, що зчинилося тепер, після ВАПЛІТЕ ч. 6, виходило поза межі поняття критики, навіть з тим епітетом, що тоді саме широко вживався, — "голобельна". 28 січня 1928 року, ВАПЛіте "самоліквідувалася". 18-21 лютого в Харкові відбувся літературний диспут, де стверджено тріумф ВУСППу. Хвильовий, що лікувався за кордоном, у Відні, змушений був написати другого покаянного листа (22 лютого). Чи було це каяття щирим? О. Ган уважає, що в цьому листі "місцями пробиваються щирі почуття”. У світлі документів, що їх Юрій Луцький знайшов в архіві Аркадія Любченка, можна в цьому сумніватися. Є там лист Хвильового до Любченка, писаний з Відня, датований 2 березня, себто за якийсь тиждень після покаянного листа, і він сповнений бадьорості. Цитую: "Горіння попередніх [членів ВАПЛіте — Ю. Ш.} мене страшенно радує ... Я зараз теж сів писати новий роман... Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись — наше попереду ... Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури — хай живе Державна Літературна Академія!". Дмитро Донцов влучно порівняв каяття Хвильового з каяттям Ґалілео Ґалілея. Змушений, перед високими церковними достойниками, зректися теорії про обертання землі навколо своєї осі, за легендою, він при першій нагоді вільного вислову додав: "А все таки вона крутиться!" Та, звичайно, було б наївним думати, що цькування не лишило сліду на настроях і переживаннях Хвильового. В листі до А. Любченка, датованому 10 вересня 1928 року, Микола Куліш писав: "Оце уночі поверталися з Григоровичем [Хвильовим — Ю. Ш.] з полювання, ждали поїзда на полустанку, так Григорович між іншим сказав, що беруть літа своє, не так уже пахне життя, як пахло воно п'ять, навіть три роки назад. Мені страшенно стало жаль чогось. І Григоровича стало жаль... на полустанку (а він його оспівав у своїх синіх етюдах, пам'ятаєш?)".

Повернувшись на Україну, Хвильовий узявся готувати Літературний ярмарок, що почав виходити з грудня 1928 року. З дивною винахідливістю Хвильовий  шукає нових форм організації  й полеміки. Якщо розгромлено попередню  організацію, зробімо неорганізацію, журнал, що принципово відкритий для всього талановитого, але без будь-якої організаційної структури (концепція, здається, Майка Йогансена), аж так далеко, що кожне число матиме свого власного редактора (але переємність незримо забезпечує Хвильовий).

Якщо важка цитатобійна полеміка періоду ВАПЛІТЕ нічого не осягла, заступімо її жартом, езопівськими натяками. Адже, працюємо на інтелігентного, не на масового сірого читача, йому не треба розставляти дбайливо всі крапки над кожним і він розбереться.

Дванадцять книжок Літературного ярмарку — один з найбільших досягнень редакційного мистецтва в історії української журналістики. Грайливі інтермедії різних авторів, серед них і Хвильового, були справжнім tour de force в тогочасних умовах. Журнал стверджував ідеї Хвильового, не висловлюючи їх.

Але цькування не вгавало. Мало було журнальних і газетних статтей, — з благословення ВУСППу Микола Новицький видав цілу книжку На ярмарку. Без усякого почуття гумору він  допитувався, чому журнал "про підготовку до весняної сівби... забув. Тракторизації він не помітив... Пакт Келлога — поза... увагою" і закінчував доносом: під усім цим, писав він, "підпишеться кожен буржуазний культуртрегер, кожен просвітянин, кожен націонал-попутник, а під деякими установочками та вибриками — і той, хто давно вже перестав бути попутником або й ніколи не був ним".

1930 року Хвильовий  створив організацію й журнал  Проліт-фронт. Тепер це був  уже справжній відступ. Визнано  першість Москви — в усьому. Визнано масовізм. Визнано — бодай  формально — ВУСПП. Пролітфронт і сам був організацією типу ВУСППу,а його опозиція ВУСППові виявлялася хіба в самому факті його конкурентного існування одночасно з ВУСППом. Тут з'явилися останні памфлети Хвильового. Він уже не наважувався спрямовувати їх проти ВУСППу безпосередньо. Вони скеровані проти футуристів. Причин цих нападів, треба думати, було дві. Однією була загальна антипатія Хвильового до футуризму. Ще 1921 року в альманасі Жовтень він (разом з В. Сосюрою й М. Йогансеном) "відгетькував" "життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйнацію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо)”. Можна здогадуватися, що йому лишалися чужими в футуризмі абсолютизація машини й механіки і заперечення ліризму й романтики, а певну роль; міг відігравати і простий брак визначних талантів в українському футуризмі. До певної міри виявом цієї нехоті був

3.3. Позиція марксистських літераторів та літературознавців

Тим часом монополію  на єдино "правильну" думку в  критиці і літературознавстві дедалі впертіше завойовували найлівіші в поглядах на завдання і специфіку літератури вусппівці і молодняківці. їхні критичні виступи рубежу 20—30-х років стають дедалі наступальнішими й агресивнішими. Один із збірників таких виступів мав назву "Атака" (1932). Атакувалося в ньому все, що хоч якось не узгоджувалось із догматикою марксистської ідеології: "Місто" В. Підмоги л ьного, "Смерть" Б. Антоненка-Давидовича і "Робітні сили" М. Івченка — за утвердження в них нібито ідей дрібної буржуазії; твори О. Кундзича, Д. Гордієнка, О. Донченка — за "нахил до "надкласового" й "об'єктивного" підходу до своїх персонажів"; нарис Б. Антоненка-Давидовича "Землею українською" — за "захворювання" письменника "за перебільшений національний бзик" та ін. (с. 8, 42, 55 та ін.).

На чільні позиції  в критиці цього часу виходять С. Щупак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хоменко, П. Колесник і деякі  менш відомі автори. Поряд з ортодоксальними "відкриттями" усіляких "ворожих  вилазок" у літературі вони пробують поглиблювати теоретичні питання марксистської критики і пролетарської літератури винятково в ідеологічній сфері. С. Щупак доводить пряму залежність тематики й стилю письменника від його "соціального оточення", а зміну художніх напрямів у літературі трактує тільки як зміну світогляду письменників; тенденційність у літературі він трактує як спрощене розуміння письменниками своїх творчих завдань і водночас підкреслено тенденційно закликає літераторів бути послідовними в утвердженні пролетарської ідеї в мистецтві, творити "магнетобуди літератури" та ін. Б. Коваленко видавався своєрідним двійником С. Щупака, коли брати до уваги його відвертий і послідовний ідеологізм у мисленні. Але мав він ту особливість, що свої критичні виступи завжди пов'язував із секретами письменницького стилю. Стиль для Б. Коваленка — це винятково ідеологічна категорія. Ідеологія в стилі (вважав критик) виявляється не тільки на змістовому, а й суто формальному рівні. Аналізуючи твір Івана Ле "Роман міжгір'я", Б. Коваленко означив, зокрема, такі, на його думку, класово зумовлені, характерні саме для "пролетарського реалізму" риси: динаміка дії та образу, "матеріальність" образних виразів (порівнянь, метафор), забраження вольових (позитивних) героїв, що пов'язані з пролетарським класом, та ін. ("Атака", с. 96). Цікаво, що пристрасть до критичних міркувань на рівні стилю стала предметом звинувачень Б. Коваленка в насадженні формалізму в літературі, що було рівнозначно звинуваченню В. Коряка в побудові "теорії перших хоробрих" (В. Коряк доводив, що "першими хоробрими" в українській пролетарській літературі були "боротьбисти", як виявлялося, В. Еллан-Блакитний, Г. Михайличенко, А. Заливчий, В. Чумак), С. Щупака — в пропаганді й утвердженні вульгарно-соціологічної "воронщини", "переверзівщини" (за прізвищами уже розвінчаних вульгарних соціологів О. Воронеького і В. Переверзєва) та ін. У 1937 р. за ці "гріхи" і Б. Коваленка, і В. Коряка, і С. Щупака було зачислено в лави "ворогів народу" і репресовано. Почалося, отже, вбивство "своїх", щоб менше всіляких слідів залишалося.

У бік комсомольсько-молодняківського критика І. Момота випускалось порівняно  менше компрометуючих стріл. Одна, щоправда, була дуже дошкульною: поет П. Усенко (лідер  комсомольських поетів), якому І. Момот  зробив чимало зауважень щодо його примітивної творчості, в одному з виступів наголосив, що І. Момот "не любить читати Леніна, Маркса, Плеханова". До оргвисновків тоді, щоправда, не дійшло, а І. Момот продовжував дуже активно "воювати" з графоманством у так званій комсомольській літературі (плакатність, низька професійна майстерність, неприйняття "національної романтики" та ін.). Він часом полемізував навіть з В. Коряком і Б. Коваленком, але його полеміка спиралась на ту ж саму марксистську ортодоксію В. Коряка та Б. Коваленка, і відбувалось щось на зразок відомої гризні павуків у банці. На якомусь етапі, щоправда, І. Момот почав доводити, що ніякої спеціальної молодняківської, комсольської літератури немає, що література завжди одна, і це стало причиною виключення критика з комсомольських літературних лав. У 1931 р. критик несподівано помер.

Схвалення соціалістичного  реалізму як єдиного художнього методу радянської літератури являло собою  дуже знаменний акт: те, чого домагалися колись пролеткультівці та їхні пізніші  послідовники з РАППу, ВУСППу і "Молодняка", спрямовуючи художню літературу на службу єдиній марксистській ідеології, було, отже, возведено в закон, який однаково чинний і для письменників, і для дослідників літератури. Щось протиставити цьому законові, показати, що він суперечить самій природі мистецтва, яке є волевиявленням духовності людини, у Східній Україні вже майже не було кому. Стару філологічну еліту пересаджено до в'язниць, значна частина "непокірних" молодших літераторів перебувала теж під арештом або чекала арешту з дня на день (почалася нагінка навіть на ♦ своїх": В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко й ін.), а недоторканими залишалися тільки ті, хто цілком змирився із ситуацією або ставав на шлях найактивнішого пристосуванства. Чекати від них якогось критичного, аналітичного погляду на "узаконений" соціалістичний реалізм було марною справою. Єдине, що вони збирались тоді пропонувати, зводилось до примирливого розмірковування з приводу теоретичних основ "узаконеного" методу, історичного коріння його та можливого практичного виявлення його в поточній критиці й історії літератури.

Українське  письменство переживало свій розквіт  поза лініями, постійно перекреслюваними компартією,  всупереч «політиці в галузі літератури», бо формувалось у роки національного відродження початку XX ст. та в період національної революції 1917 р. Тому в такій, занадто суперечливій, ситуації літературна дискусія 1925—1928 рр. була неминучою. Вона не тільки сконцентрувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила чільне питання; бути чи не бути українській літературі, культурі нації? Розпочав її М.. 
 
 Помітний, злам у літературній дискусії стався після появи "Апологетів писаризму" навесні 1926 р. У цьому памфлеті М. Хвильовий вдавсяідо рішучого протесту проти «диригентської палички Москви», яка постійно паралізувала національне життя в Україні. Зокрема, у 13-му розділі «Московської задрипанки» він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: «Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якою М. Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППі (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи величезний вплив на панфутуристів, «плужан», вуспівців, котрі перетворювались на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації. 
 
Відмінні акценти поставила в цій дискусії комуністична влада. Й. Сталін, ознайомившись із «Апологетами писариз-му», вичитав там гасло «Геть від Москви!» у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У, який сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів. Розмова блискавично живосилом перевелася з естетичної площини на політичну. Вкотре відбулася груба підміна понять. Більшовики керувалися твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого домоглися. Літературна дискусія «захлинулася». її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. М. Хвильовий наклав на себе руки.  

На самих початках становлення голос марксистської критики (тодішня назва — пролетарської) в українському літературному процесі був не дуже чутним. Нею цікавилися, зокрема, В. Дорошенко (1879—?), який пробував знайти певні дотичні між марксистським і загальносоціологічним підходами до літературних явищ, і В. Винниченко, який у статті "Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво" (1914) пробував показати, що марксизм має право "на свою літературу", сповнену духу класового, активного протесту проти гнобителів. В теоретичному аспекті марксистська критика і літературна теорія пізніше стали предметом міркувань А. Ковалівського (1895—1969), який у зв'язку з цим опублікував у "Червоному шляху" (1923, № 1) статтю "Питання економічно-соціальної формули в історії літератури". Він обґрунтовував "залежність" художньої творчості від форм господарювання і психології класів, доводив "прямий зв'язок" літературних течій і напрямів з класовою свідомістю інтелігенції, в середовищі якої саме й народжуються митці, тощо. Подібні мотиви звучали в окремих публікаціях журналів "Мистецтво" (1919—1920), "Шляхи мистецтва" (1921—1923), але це були поки що поодинокі голоси, які особливої ролі в науці про літературу не відігравали. Зате, починаючи з 1922—1923 pp., намітилося очевидне "вирівнювання": зразки марксистської критики почали відігравати домінуючу роль у періодичних виданнях "Плугу" й "Гарту", у щоденних партійних та радянських газетах, у журналі "Червоний шлях" (1923—1936), а всім іншим методологіям у літературознавстві почалося послідовне й "прещільне заклепування уст", як скаже згодом С. Єфремов.

Крім В. Коряка, значною  активністю в галузі марксистської  критики відзначалися поети Д. Загул  і Я. Савченко, а також І. Кулик, М. Доленго, професійні критики А. Музичка, Ф. Якубовський, В. Коваленко, С. Щупак та ін. Вони публікували вже не тільки статті та рецензії, а й збірники та монографії, основний пафос яких ґрунтувався на тих же вузько тенденційних настановах, що зводили роль літератури до класового ілюстрування суспільних процесів і слугування її "пролетарській" ідеї ("Критичні етюди" М. Доленга, 1925; "Поети й белетристи" Я. Савченка, 1927; "Силуети сучасних українських письменників" Ф. Якубовського, 1928; "Марксистська метода в літературознавстві" П. Петренка, 1928 та ін.). Характеризуючи здобутки цих авторів, Я. Гординський пізніше напише: "Всі вони виявляють вузький світогляд і брак солідної освіти, що мало виходить поза партійну літературу та сучасну російську теорію, політичну й літературну з деякими відтінками світової літератури, пересіяної через російське сито. Тому їх писання характеризує тон партійної агітки, часто крикливої, з типовими партійними аргументами, що приймаються за абсолютний авторитет без будь-якої критичної думки". Особа письменника, його стиль, тропіка, мова трактуються ними винятково в соціально-політичному аспекті. Про зміст і форму вони прагнуть говорити в дусі гегелівського монізму, пересадженого на ґрунт діалектико-матеріалістичної методології (твір являє собою єдність змісту й форми). Для них нібито неприйнятний розгляд лише ідеології художнього твору; мають значення, мовляв, і суто формальні чинники його, але в кінцевому наслідку їм безумовною ортодоксією видається примат змісту над формою, який (зміст) повинен бути наскрізь пройнятий пролетарською ідеологією. "Партія стежить і повинна стежити за тим, — писав І. Кулик. — щоб за лаштунками змагань (формальних напрямів) не крилися спроби легалізувати ідеологічну боротьбу проти пролетаріату та його диктатури" ("Гарт", 1927, № 2—3).