Літературка дискусія в Україні 1925-1928 рр.

"Нові дослідження", про які говорив П. Филипович,  у 20-х роках облікувалися й  вивчалися дуже ретельно, що було тривкою на той час базою для формування вітчизняної бібліографічної справи і написання на нових, філологічних засадах справді наукової історії українського літературознавства. Велику підготовчу роботу в цьому напрямку виконав у 1927 р. колега П. Филиповича по семінару В. Перетца К. Копержинський, опублікувавши в збірнику праць, підготовленому на пошану академіка М. Грушевського у зв'язку з його 60-річчям, детальний бібліографічний огляд "Українське наукове літературознавство за останніх десять років". В основі огляду — великий фактичний матеріал із сфери осмислення літератури і характеристика всіх дослідницьких шкіл (напрямів), які розвивалися протягом пореволюційного десятиліття і в Східній, і в Західній Україні. Серед них учений виокремлював філологічну (переважно як текстологічну), порівняльно-історичну, формально-поетичну, психологічну, лінгвістичну, ідеологічну школи, а також виділяв в окремі підрозділи "Методологічні розправи та суперечки" й "Історію української критики". Незважаючи на те, що завдання статті зводилося до опису праць певної школи, в ній наявні були також елементи аналізу тих праць та оцінок їхньої наукової спроможності. Відтак із статті поставала картина лиш початкового (на думку автора) етапу формування філологічної школи (праці

B. Перетца, М. Марковського  та ін.); розвинутішою видавалася  порівняльно-історична школа (В.  Перетц, В. Адріанова-Перетц, П. Филипович,  О. Білецький та ін.), але Й  вона виглядала часом недостатньо  "оформленою" ("Порівнюються, наприклад,  мотиви, композиція, поодинокі літературні засоби, але не кожен дослідник, перше ніж що порівнювати, добре здає собі справу, що таке є мотив, композиція, літературний засіб та яку літературну функцію відіграє він у даному та в інших літературних творах", XXXIII). Певним набутком формально-поетичної школи автор вважав дослідження Б. Якубського,

C. Родзевича, С. Смаль-Стоцького  та ін., які розглядали питання  поетики (майже в дусі Арістотеля), стилю, композиції, віршування та  ін.; нарікав на пасивний розвиток  психологічних ("потебнянських") традицій у літературознавстві (Я. Гординський, С. Смаль-Стоцький), але значним вважав досягнення С. Єфремова і М. Возняка, М. Грушевського й О. Дорошкевича в ідеологічній (соціологічній) школах. К. Копержинський висловив обережну сподіванку, що якогось нового струменю можна було б чекати від "класового" як відгалуження ідеологічного (соціологічного) літературознавства (В. Коряк, А. Шамрай, А. Музичка й ін.), хоч воно й демонструє "деяку поверховість історичної та літературної сторони" (XLVII).

Тим часом згадана  К. Копержинським "поверховість", яка іменувала себе "марксистським  літературознавством", поступово  виявляла свою новизну лише у витісненні з науки всіх інших методологій  і шкіл і доводила, що в науці  про літературу треба починати все спочатку, відкинувши будь-які традиції і створивши таку історію літератури, яка б мала І нову періодизацію (за суспільно-економічними формаціями), і нове трактування суті літературної творчості (відображення в ній динаміки розвитку тих формацій). Ішлося, отже, про ілюстративно-прикладну методологію осмислення літератури, про цілковите ігнорування її іманентної специфіки. Позначилося це вже певною мірою у підручниках і хрестоматіях, укладених О. Дорошкевичем і М. Плевако, але в найбільш вульгарних формах виявлялось у працях А. Музички (у праці про Лесю Українку він представив поетесу, за словами К. Копержинського, "як послідовного марксівця, мало не комуністку", XIII) чи в "Нарисі історії української літератури" В. Коряк (1889—1937).

У передмові до "Нарису..." В. Коряк не приховував, що це "перша спроба марксистського нарису історії українського художнього слова", і навіть іронізував, що "отакі "перші спроби" бувають фатальними зразками того, як не треба починати"17. Однак з усією серйозністю далі доводив, що пропонований ним спосіб розгляду літератури є єдино правильним, доцільним і вкрай потрібним для будівників комуністичного суспільства, "Історія літератури, — на думку автора, — має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, а відповідно до змін матеріальної бази кожної ідеології, залежно від пануючої форми господарської діяльності, яка зрештою зумовлює певні ідеологічні надбудови і зокрема певний стиль мистецтва". Щодо української літератури, то її історія, "виложена систематично", повторює "етапи історичного процесу з деякими незначними змінами заради зручності систематизації життя" і вкладається в таку періодизаційну схему: "1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капіталізм. 5. Доба фінансового капіталізму. 6. Доба пролетарської диктатури" (12—13). Як у цих "добах" розгорталися теоретичні міркування автора про зв'язок з ними літературних ситуацій, видно, наприклад, з міркувань про ренесансні видання в "добу торговельного капіталізму": "Доба Ренесансу — доба розвитку міського крамового господарства, яка дає нові сюжети — є краєвид (ландшафт) і побутове малярство... В поезії, в мистецтві слова відбувається процес виділення з ліро-епічних пісень, із загибелі цієї форми, нової форми — лірики — поезії сепарованої людської одиниці, її почувань, що випинаються в її свідомості — наслідок розладу первісних колективних суспільних форм. Процес індивідуалізації відбувається в формах розверстування суспільства. Кожна суспільна верства пануюча плекає свою відрубність. У цю добу зароджується драма. Вихід з культу, цілковите розірвання зв'язків з церквою є початком драми міщанської. На початку драма схоронила весь синкретизм старовинного обрядового хору, моменти дії, казання, діалогу" (149—151). Практичний аналіз творів чи характеристика постаті письменників рясніє після такої "теорії" не менш вульгарними міркуваннями: "...Еней зображений кріпосником" (207); Шевченко "не мав т. зв. національної свідомості (витвору буржуазної, а не поміщицької літератури...). З його був ворог Росії — імперії; "німцеїд", "жидоїд", "кацапоїд", як із поміщиків письменник, але культурно він був тим, що потім почало зватися "общеросом" (302). Коли виникала потреба означити в тому чи тому творі своєрідність образної мови, різновид символу чи метафори, то В. Коряк користувався єдиним, раз і назавжди виробленим кліше: образність може бути селянська, буржуазна, пролетарська... Навряд чи хтось колись візьметься "с ученым видом знатока" розмежувати, де тут соціологізм, котрий є все-таки науковим означенням явища, а де повна втрата здорового глузду. Тим часом "Нарис..." В. Коряка Наркомос УРСР рекомендував як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів.

Такого типу "літературознавство" сформувалось, звичайно, не на голому місці і не одразу. Живильним ґрунтом для нього був основоположний постулат марксизму, що вся людська діяльність зумовлюється типом суспільно-економічних відносин, які формуються в умовах певного державного ладу. Культуру, художню творчість людини підгонили під цей постулат В. Ленін, Й. Сталін, Г. Плеханов, А. Луначарський, В. Фріче й багато інших марксистів. Напередодні жовтневого перевороту 1917 р. та одразу після нього найлівіші позиції в ньому займали діячі Пролеткульту. Коли ж їхня лівизна була піддана критиці навіть Леніним, а сам Пролеткульт у першій половині 20-х років формально перестав існувати, його рудименти в ще більш вульгарній формі знайшли прихисток у критичних роботах членів літературних організацій "Гарт", "Плуг", "Молодняк", ВУСПП та ін. Деякі інші тогочасні об'єднання письменницьких сил у своїх статутах і деклараціях теж запевняли, що за основу своєї діяльності беруть марксистську ідеологію (за винятком неокласиків, що існували без офіційних декларацій), але до таких вульгаризацій, як у "Гарті", "Молодняку" чи ВУСПП, там не доходило. Змагатися з ними могли хіба що футуристи на чолі з М. Семенком, які і в цій галузі протягом усіх 20-х років намагалися бути найлівішими. У "Платформі й оточенні лівих", опублікованій 1927 p., вони, зокрема, наголошують, що їх ні з ким не можна переплутати. "Наш лівий фронт молодої, української культури там, де йде класова боротьба, боротьба за комунізм. Ми були там, там ми є, там ми будемо. Наша база: індустріалізація, раціоналізація — з неї виходить і нею живиться наша творча, будівнича, пропагаторська робота, ідеологічно зв'язана з політичним завданням Комуністичної партії"18. В цьому річищі розвивалась і їхня літературно-критична діяльність.

Менш нав'язливо (чи й  із застосуванням "фігури умовчання") така лобова ортодоксія звучала в суто теоретичних працях, присвячених поетиці прози, поезії, інших жанрів (В. Поліщук. "Як писати вірші", 1921; Ст. Гаєвський. "Теорія поезії", 1921; М. Йогансен. "Елементарні закони версифікації", 1921; Д. Загул. "Поетика", 1923; Б. Якубський. "Наука віршування", 1922 та ін.). Тут більше йшлося про художню "техніку", ніж ідеологію; посилаючись на відомі авторитети з вітчизняної філології, а почасти й зарубіжної (О. Потебня, 0. Веселовський, Г. Лессінг, Б. Кроче, З. Фрейд та ін.), автори пробували розкрити секрети віршобудування, стилю і стилістики прози, сюжету і конфлікту в драматургії тощо. Марксистський догмат у розгляді цих питань найочевидніше актуалізувався в "Поетиці" Д. Загула, який намагався обґрунтовувати ідеологічне, соціальне значення поетичної творчості, залежність образної мови від суспільної еволюції та ін.

На рубежі 1924—1925 pp. у  середовищі критиків і письменників, що іменували себе марксистами, зародився  сумнів: чи правильний шлях вони обрали і чи "туди" їх орієнтує марксистська критична думка. Непокоїло, зокрема, те, що з "плужанського" та "гартованського" оточення в літературу прорвалось чимало "малописьменних письменників", які вважали, що для соціально детермінованої, ілюстраторської творчості особливого художнього хисту не потрібно, достатньо лише грамотно переказати зміст якоїсь події чи втілити пафос, де гору в кінцевому підсумку брала робітничо-селянська ідея, яка в державній транскрипції іменувалась диктатурою пролетаріату. Різко знижувався відтак критерій головної якості літератури — художності; письменством почала верховодити тільки ідейна заданість, яка до мінімуму скоротила відстань до графоманства, примітивізму й неприхованої кон'юнктури. "Життя... йде походом на мистецтво, — писав укладач хрестоматії "З історії української критики" А. Ковалівський, — знову хочуть примусити мистецтво "служити". І це ще в значно гірший, ніж раніше, спосіб... Новий рух (марксистська методологія тобто. — М.Н.) вимагає, щоб був "зміст", погляд, світогляд, але ще щоб погляд цей був один за всіх. Та й засоби творчості не індивідуальні, а колективні, не "Я", а "Ми". Більше того, щоб це все здійснити, запроваджуються спеціальні організації". Далі А. Ковалівський писав, що письменники хоч і "впираються руками й ногами", але змушені йти в ті організації. Бо ж "крім досконалості в формі, протиставити нічого не мають"; матеріальних засобів для друкування творів немає, немає кваліфікованої читацької аудиторії, і тому лише дехто з письменників замкнувся в собі, а всі інші змушені йти в ті новостворені письменницькі організації22.

Розшарування в письменницькому  середовищі одразу ж породило в критиці  й методику ярликування: за тими, хто  входив в організації "на марксистській  платформі", закріплювався ярлик " пролетарський", " радянський"; хто лише тяжів до тієї "платформи", того називали "попутником", а хто замикався в собі, того прописували по відомству буржуазних чи буржуазно-націоналістичних письменників. Все це спричинювало напруження й нервозність у літературі, які неминуче вели до конфронтації й розколу. Про можливість розколу й кризи в літературі писав у своїх передсмертних статтях В. Еллан-Блакитний ("Перед організаційною кризою в українській революційній літературі", "Гартованцям" та ін.), але як розгортатимуться події, йому не судилося бачити. Розколи почалися після його смерті, найочевидніше — в ході літературної дискусії 1925—1928 pp. Увертюра до цієї дискусії прозвучала ще чи не в червні 1922 p., коли в Києві відбувся літературний вечір-диспут, на якому присутні письменники — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт та інші — фактично сформулювали платформу відмінного від плужансько-гартівського уявлення про нову українську літературу, про необхідність орієнтації її на Європу, світовий контекст, загальнолюдські цінності. Літературна дискусія 1925—1928 pp. лише розвинула й загострила ці головні для того часу питання. В дискусію були втягнуті літературні сили майже всіх письменницьких об'єднань 20-х років, згодом до неї прилучилися партійні й державні працівники, і всіх цікавили нібито лиш одні питання: місце письменника в боротьбі за соціалізм, творчий індивідуум і колектив. Про власне літературу як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, постійно побоюючись бути звинуваченими в назадництві чи названими "спецами від естетики".

РОЗДІЛ 3.

ПРОБЛЕМАТИКА ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ

3.1. Початок та зміст літературної дискусії

Спочатку треба пояснити, що ж таке ця літературна дискусія.

Літературна дискусія (лат. discussio — дослідження, розгляд) — публічні обговорення назрілих, звичайно спірних питань про шляхи розвитку літератури чи історико-теоретичних проблем, зумовлені потребою пошуків істини. Л.д. незрідка виявляла поворотні пункти у складній еволюції естетичної свідомості в досить широких загальноєвропейських та світових масштабах, як, принаймні, бурхлива полеміка між прихильниками романтичної художньої концепції (А. та Ф.Шлегелі, Ж. де Сталь, С.-Д.Колрідж та ін.), які наполягали на першорядному значенні митця в ірраціональних світотворчих процесах та раціоналістичних, замкнених на собі принципів класицизму (кінець XVIII — початок XIX ст.).

Дискусія виникла через  глибокі розходження у розумінні  природи і мети художньої творчості  серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію  літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Почался дискусія з статтi М.Хвильового "Про "сатану в бочці" або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" у відповідь на виступ "Про критику і критиків у літературі" початківця Г.Яковенка.

Дискусія проходила  в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що  почалася статтею Г.Яковенка «Про  критиків і критику в літературі»,  відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа  Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та  членам політбюро ЦК КП(б)У»  до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту  «Шляхи розвитку сучасної літератури»  в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р.  На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний, С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;