Літературні конкурси та фестивалі в Україні кінець ХХ — початок ХХІ століття

У Софії Сітало абсолютно незвичайний рядок, довгий, ніби проза, і водночас неймовірно музичний. Коли читаєш її вірші, і справді здається, що слухаєш музику. Музику, яка вражає своєю глибиною, а дуже часто – ще й просто неймовірними прозріннями.

Коли ви слухаєте музику, чи часто ви ставите собі запитання: “Що композитор хотів нею сказати?” Мабуть, що ні. Бо він нічого не хотів сказати, він хотів написати музику. Софія Сітало теж хотіла написати музику – і вона її написала. Ця книга – музика у словах.

2.2. “Якщо поет — то вже від народження і назавжди”

Оксана Пухонська, її збірка “Вогонь”

Оксана Ярославівна Пухонська в 2006 році вступила до Національного університету “Острозька академія” на спеціальність “Літературна творчість”. Вона є учасницею Всеукраїнської наради молодих літераторів 2007 року в м. Ірпінь, дипломант Міжнародного конкурсу “Гранослов” (2007)

Поезія Оксани Пухонської справжня і стихійна. А ще — красива. Як і сама авторка. За таких поетів завжди трішки страшно. І тому, що поезія сама по собі річ небезпечна, бо не відаєш, чи обніме, чи задушить (за Малишком), і тому, що талант, помножений на красу, це вже більше ніж вогонь — це вибух, бо поєднує у собі полум’я і порох [16; 52].

Це тільки здається, що талант — це благо, а насправді важкий і часто непосильний тягар. За все у цьому світі треба платити, за талант — особливо. Чим платить Оксана за свій поетичний дар, достеменно не відомо (та й ніхто, крім неї, знати не може), але плата ця важка і гірка. Бачимо це хоча б по тому, як вона нарікає на долю і світ.

Так стало багато світу,

Аж хочеться вовком вити…

* * *

Колись навчуся бути не собою,

Щоб світ цей обманути і піти

На берег тиші…

Чи у відсвіт бою,

Аби побути з вічністю на Ти.

* * *

Кров моя праслов’янська

по венах, як по струнах

Виливається болем…

І світ навкруги мов біситься…

* * *

І тільки світ цей тиняється

поміж людьми калікою,

Ніби невиліковно

на душу перехворів…

* * *

“Доля, курва ця клята,

продалась давно сповна…”[15; 45]

Подібні приклади можна множити ще довго, але зрозуміти, чому ця красива і обдарована дівчина не любить Божого світу і ремствує на долю, годі. Про це можна тільки здогадуватися. І жаско, і манливосолодко зазирнути в безмір її душі, випровадженої у слові:

Мені небом лягла на душу

До нудоти весняна синь…

І самотність

сумну зворушила,

Як і ти, не моя Волинь.

Нетутешньо

болить у грудях

Ні не серце, а лиш бузок,

Що під хатою на відлюдді

Ще торішнім

дощем намок…[15; 24]

Відчуваєте, звідки ці мотиви, ця інтонація, цей темп? Цей голос пізнається з кількох нот. Тут повно Єсеніна та Ігоря Павлюка. Як, власне, у багатьох інших віршах поетеси. Навіть генії стають на чиїсь плечі, коли входять у велику літературу, стають, щоб не зависнути у порожнечі. Хіба Лермонтов не виріс із Байрона, а Стус із Свідзинського? Але в достатньо зрілої (не по літах) Оксани Пухонської нині одна проблема — вирватися із силового поля Ігоря Павлюка. І я певна, що вона вирветься, можливо, уже вирвалася, бо збірка “Вогонь” вийшла ще наприкінці минулого року, а становлення юної поетеси відбувається не по днях, а по годинах.

Те, що вона зустріла на своєму шляху такого справжнього поета як Ігор Павлюк, передусім благо. Але благо може обернутися катастрофою, якщо не вивільнити власний голос. Сильний учитель може підвести до трампліна, а може до безодні. І. Павлюк, безперечно, зацікавлений, щоб його оточувала армія епігонів, і чим обдарованіший і яскравіший наслідувач, тим більше це лестить йому, але ходити в епігонах такому самородку як Оксана — гріх. Це можна сказати і про Юхима Дишканта — не менше диво тернопільського феномена ХХІ ст. Ігор Павлюк залишається у ХХ ст., за Пухонською і Дишкантом — ХХІ ст. Автор “Стихії” і сам це розуміє, бо пише: “Поет Оксана Пухонська — готовий образ дзвінкої сучасності, яка приречена бути нашим медіумом у ХХІ ст. поміж космосом і косами, між предками й нащадками, коренем і крилами…”.

Однак конкретніше про збірку. Вогню в ній справді немало, але він не палахкотить, як домна, він латентний, як у застиглому вулкані, натомість домінує біль, що має засвідчити — вулкан росте і має вибухнути.

Серцевина мого болю

Розростається до безмежжя…

* * *

Бракує слів,

Щоб виказати душу…

Тебе бракує,

Щоб відчути біль.

* * *

Ти прощаєш за все,

Вчиш любити глибокий біль…

Нанизую ті строфи, де біль називається болем, але ним, як невидимим струмом, пронизане майже все, що народжується під пером цієї сильної дівчини, яка пише так само зухвало сильно і відчайдушно сміливо. Чого варті хоча б її еротичні мотиви:

Ніжність, гостра, як бритва,

Душу мені поріже.

Віршами сльози витру…

Пісня, як вечір, свіжа

Так еротично плаче

На берегах Дніпрових…

Ти мені все пробачив,

Я тобі — теж готова.

Зір павутинні вени

Струнами стануть ночі…

Знаєш, а не даремно

Ти мене хочеш…[15; 27]

А як багато тут ось таких озонно свіжих зблисків, метафор і незабутніх образів: “Вітер осені вміє любити душу…”, “Поламаний слізьми вітер, Душа на тіла розбита”, “Заговорена кров небес”, “Нам би ще якось навчитися вміти, вміти так не думати про смерть…”, “Наша спільна душа, мабуть, спільного тіла хоче”…

Це лірика, яку хочеться читати, яку варто досліджувати. І якби у нас справді існувала висока культура і градація художніх цінностей, так воно було б. “Вогонь” розходився б багатотисячними накладами, а молода авторка змогла б долучити до таланту і вроди ще славу і гроші. На жаль, сьогодні час не Пухонської, а Карпи. І це треба пережити.

Про кожен із прочитаних віршів Оксани можна написати велике дослідження, наскільки вони місткі і незглибимі. А це вже ознака справжньої, із геніальними знахідками зблисками поезії.

Насторожує — такі нежіночі архетипи цієї збірки, як от шаблі, списи, корчми і вино, пиво, або й цілі рядки: “Дай-но шаблю мені і спис”, “шаліють ночі”, “любити … ножово”, “тільки хочеться вкрити терпким благородним матом”, “сигарета і чай зі снігом”, “корчма матюками стогне”…

Але ми вже знаємо звідки це, од якого “козацького Бута”. Та будемо сподіватися, що все-таки це вже велике прощання. Бо Оксана Пухонська, незважаючи на свою стихійність, не амазонка і не “єдиний мужчина”, вона надто сильна, щоб приховувати жіночі слабинки і притлумлювати своє майбутнє материнство, ніби його бути не може.

Звісно, будь-яке пророцтво в долі поета небезпечне. Але зважуюся на це і скажу ще ясніше: якщо Оксана Пухонська буде рости від збірки до збірки так, як вона виросла від часу своїх перших публікацій і дебютної книжечки “Крізь вени Всесвіту” до “Вогню”, то українська література отримає першокласного поета у своєму класично-хрестоматійному варіанті, з усіма регаліями, титулами і нагородами. Безперечно, багато тут залежить від самої поетеси, якій варто було б не ремстувати на долю, а віддатися на її волю, примножуючи отримані від Господа таланти, бо сказано, кому дано, то дасться ще більше, а в кого віднято, то відніметься до решти.

Еккерман розповідає як одного разу попросив великого Ґете заопікуватися долею винятково обдарованого юнака, але той відмахнувся: “Ні-ні, звільніть мене від цього. Скільки їх приводили до мене — обдарованих і перспективних, — але жоден із них не виправдав надій”. Така небезпека, зрозуміло, тяжіє і над Оксаною Пухонською. Але хочеться вірити, що їй вистачить мужності й мудрості гармонійно поєднати Космач і космос, Сковороду і сковорідку, шарм і шрами…

2.3.    Істина поза словами. Олена Степаненко “Передчуття Авалону”

Олена Степаненко народилася 28 травня 1974 р. в селищі Талалаївка на Чернігівщині. Студентка музичного факультету Київського педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Учасниця всеукраїнського конкурсу “Свято Муз” (звання дипломанта), літературного конкурсу “Спробуй” (м. Ніжин, I місце). Вірші друкувалися в періодиці. Лауреатка премії видавництва "Смолоскип" 1999 року.

В 1995 в одну з аудиторій гоголівського корпусу Ніжинського університету, де проходить літературна студія, заходить незнайома дівчина, їй надають слово, вона без нудних словесних «передмов» читає 5-6 віршів і... сенсація!

Цей невеликий епізод з життя Олени Степаненко невипадковий. Читаючи їі книгу «Передчуття Авалону», присутнє оте первинне враження від дивної стихії, де органічно переливається дитинність і казковість, легка тривога і пікантна іронія. Це поезія надзвичайно пластичної, насиченої кольорами, культурологічними алюзіями (які, як не дивно, не шкодять) уяви. «Географія» цієї буйної уяви мінлива: наче в мерехтливих кадриках раз-по-раз виринають і зникають античні, ірландські, орієнтальні, поганські (українські), іспанські, християнські, єврейські сюжети, феномени. Все це переливається одне в одне, витворюючи екзотичну і динамічну реальність. Подібне, здається, у збірці «Пальмове листя» намагався робити Агатангел Кримський, хоча тематично він орієнтувався на внутрішній світ людини [20; 5].

Але почну з іншого. Олена Степаненко уникнула однієї суттєвої вади — песимізму. Спершу не сприймається назви книги, оскільки більш імпонувала попередня (робоча) — «Авалонські мадригали». Мене збила з пантелику віра в можливість раю, в можливість його навіть неземного (ілюзорного) існування, її художнє мислення оминуло екзистенціально-провіденційні жахи, якими переповнена світова література XX століття і альтернатива цьому — здорова, романтична енергетика —така, що возвеличує життя в його унікальності, життя як неповторного явища. Це поезія, де соціальне, суспільне, громадсько-трибунне, ідеологічне просто чуже й немислиме, банальне й несуттєве.

Подібна поезія, можливо, започатковує новий тип художнього мислення, яке стомилося від виснаженого людства з його історією, трагедією, землетрусами і катастрофізмами, з його пошуками банальних істин і — відповідно — з черговими розчаруваннями. Але якщо подібні речі подекуди в поезії Олени і виринають, то лише спорадично, на далекому плані (повністю асоціальним, звичайно, бути неможливо). Тому Добро і Зло у такому світі дуже далекі від християнського (історіософського, дидактичного) розуміння, яке монополізує їх через мораль та етику. Це, радше, міфопоетичні цінності (якщо це слово придатне для подібного контексту), зважуся сказати, навіть гностичні феномени, неосмислені, нераціоналізовані свідомістю, оскільки постають взаємопричетністю єдиної всесвітньої причини — фатуму, долі, а страх, радість, бадьорість, збентеженість — це якраз природне, віталістичне реагування на процеси життя і смерті, народження і згасання. Оскільки такі процеси не сприймаються крізь призму трагічного і реального (адекватного), то закономірно, що в такому світі повноправними «громадянами» є не лише люди. Вони навіть непомітні серед отих духовних, сакральних, міфологічних та казкових істот, які мешкають у поетичному царстві Олени Степаненко. Тут хочеться на мить стати несерйозним. Це відкрита поезія. Якщо у відкритого суспільства Поппера є вороги, то в цієї відкритої поезії вони також можуть бути. Саме надмірна присутність людей шкодить химерним і невідомим законам цієї казкової світобудови. Це, вочевидь, єдина зрима конфліктна лінія «ілюзорність — реальність», яка пронизує збірку. Казкові персонажі викликають симпатію, натомість все, що репрезентує низьке, земне, тілесне —ні («щелепи ходором, хлібно-ковбасні танці») [19; 50]. Але повернімося до відкритості цієї поезії. Олена Степаненко доволі легко почувається в поетичній традиції, вона навіть трохи бавиться нею, не боячись викликати у читача підозру наслідування або залежності від літераторів-попередників (Аполлінер, Єйтс, Мейрінк, Мандельштам, Лорка, Целан, Борхес, старокитайські поети). Хоча насправді вона їхній досвід залучає в орбіту власного художнього мислення, так як це робили всі великі. Подібна творча «селекція» витворює окрему, неповторну поетику, багатство та розмаїття якої залежить якраз від великої кількості «контактів» з іншими культурами. Це робить поезію інтригуючою, цікавою, барвистою. На думку спадає творче кредо старого дідуся Ван Вея — істина поза словами, вона відкривається тоді, коли ми споглядаємо найбільший дар — життя у всій повноті. Милуємося побаченим і тоді розуміємо те, чого не можемо пояснити, про що не можемо нічого путнього сказати.

2.4.    Тетяна Малярчук. Згори — наверх або “Згори вниз (книга страхів)”

Тані Малярчук двадцять три роки, але вона вже є досить відомим українським прозаїком. Як і кожного автора, народженого в Івано-Франківську, її можна вважати черговим втіленням легендарного «станіславського феномену». Наразі вийшло друком дві її книги — «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» та «Згори вниз» у харківському «Фоліо». Оглядачі пов’язують ці тексти то з сюрреалізмом, то з «магічним реалізмом», то з поп-культурними трилерами (обкладинка «Згори вниз», до речі, — типова палітурка «кишенькової книжечки на одну поїздку в громадському транспорті»).

Загадкові циклічні сюжети, стильна й пластична мова, промовисті деталі, специфічний сентименталізм та архетипні мотиви — так можна схарактеризувати письмо Тані Малярчук. Олена Северин у «Дзеркалі Тижня» пише, що «від повістей Тані Малярчук виникає враження, ніби ти щойно відбув довготривалу підводну мандрівку» і що деяким її пасажам «позаздрив би Квітка-Основ’яненко… і будь-який ботанік — особливо Тарас Прохасько, бо він іще й письменник», у Марії Лапаєвої («Афіша») ці тексти викликають «відчуття космічного буття, запакованого у файли буденних подій», Богдана Матіяш («Критика») вважає, що Малярчук вибудовує «тотальний роман», а Юрій Володарський («Шо») пробачає їй навіть неоковирне словосполучення «більша половина» [9].

Таню Малярчук, чи не єдину з молодих літераторів, з подання Загребельного та Вінграновського навіть висунули на Шевченківську літературну премію. Втім, знайшлися й більш «форматні» претенденти, що краще вписуються в гордий образ Радянськ…, даруйте, Українського Письменника.

Виявилося, що «в житті» Малярчук є співробітником одного з київських телеканалів і зовсім не такою епічною та магічно-реалістичною, як у своїх книжках та чужих рецензіях.

Вона говорить про свої книжки так: “ Я не знаю, про що мої книжки! Якби я знала, то не писала б їх, бо нащо писати цілу купу сторінок, коли можеш вкластися в одне-два речення? Сподіваюся, що мої книжки про «все те саме», тільки трохи інакше, звичайно. Те саме, тільки моїми очима. Але так, найперше, — це історії, багато різних історій про все, що завгодно. Літературні прикраси для мене нічого не значать, тільки історії і деталі. Я б навіть сказала так: деталі — найважливіші, вони оживлюють історію, роблять її візуальною. А я люблю, коли можна легко щось уявити, наблизити слова до кінематографії. Очевидно, в минулому житті я була режисером (або богом).»  [9]

Тетяна Малярчук - «псишка». Принаймні вона не соромиться так про себе говорити, їй бо необхідно запропонувати якесь більш-менш пристойне пояснення непристойній буйності фантасмагорій, про які вона пише час від часу.