Метафора як стилістичний засіб в поезії Чеслава Мілоша

Отже, Чеслав Мілош  у світі поезії заявив про себе як про індивідуальність, чиї стиль та манера написання не схожі на інші. Він з особливою увагою ставиться до стилістичних прийомів, текст вірша з одного боку наповнює глибокою філософічністю,а з іншого – ясністю і простотою, звертається до історії та релігії.

 

1.2. Проблематика  творів

Важко не помітити багатства та розмаху просторового бачення в поезії Чеслава Мілоша. Поряд із литовськими краєвидами образи центральноєвропейської рівнини, Варшава під час війни зі своїм гетто, долина Везери, бретонські кліфи, пуща над берегами Потомаку, вулиці Парижа, скелясті пустелі та сади Каліфорнії. Цей часопростір розтягається і ширше, і глибше, ніж діапазон досвіду одного людського життя.

Він прагнув говорити за «замовклих назавжди», оскільки те, що не згадано, не омовлено, не проговорено, не описано, зникає без сліду. Чеслав Мілош переймався протистоянням людини хаосу, її, здавалося б, безнадійним спротивом злу, відокремленням нею дійсності від ілюзії, відділенням істини від облуди, розрізненням досконалого та потворного.

На ранньому етапі творчості автор звертався до проблем людства з іскринками легкого гумору, самоіронії, але з роками, зрозумівши всю трагедійність, приреченість людського життя у його творчості все більше почали переважати апокаліптичні нотки песимізму.

Як людина віруюча, Мілош виходив з невідворотного трагізму життя. У нього в свідомості був завжди присутній горизонт трагедії, катастрофи. Недаремно поетична група, до якої належав поет в молоді роки, в польській літературі отримала назву «катастрофістів» [Див. 36].

Дослідивши  поезію Чеслава Мілоша, ми визначили, що у своїх віршах він постійно повертається до рідних країв, малюючи портрети людей із тамтешніх околиць, роблячи нариси забутих краєвидів, старанно фіксуючи місцеві забобони та звичаї. Тому особливо важливе місце у його поезії посідають: «Місто без назви» – про Вільно його молодості, «Литва 52 роки потому», де він розповів про свої відвідини рідного краю, та «В Шетейнях» – ліричне відтворення часу раннього дитинства. Буколічна Польща постає в Мілоша богинею, яка потребує жертвоприношень, служіння та посередників, а ними є поети-романтики, як Адам Міцкевич або Юліуш Словацький .

Поезія Мілоша вібрує між гострими протилежностями добра і зла, глибоко занурена в авторське «я», невід’ємне від проблем своєї доби. Вона приваблює своїми двома тематичними й емоційними полюсами: один із них – захоплення красою життя; другий – це жахіття зла та страждання.

Мілош був чутливою мембраною свого часу й зумів сформулювати ті наріжні дилеми, які й сьогодні бентежать інтелектуалів планети і завтра чи за 50 років будуть предметом їхніх розмислів. Один із найбільших літературних майстрів свого часу, він захоплює енергією письма, інтелектуальною віртуозністю, глибиною філософської рефлексії.

Отже, у рядках Мілошевих поезій присутня трагедія Людини, яка стоїть перед лицем Вічності. Поет дуже тонко відчував дійсність. Автор часто використовував природу, як резонанс для власних почуттів.

Сам автор подає  таку характеристику своїй творчості: «Записи моїх почуттів, що живу, дихаю. Чим були мої вірші – виходить, що гімнами вдячності. A водночас усвідомлював нещастя, рани. І нічого не було в мені спонтанного, а все під контролем волі»[33].

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. МЕТАФОРА В ПОЕЗІЇ ЧЕСЛАВА МІЛОША

2.1. Поняття  метафори у мовознавстві

2.1.1. Види метафор

Метафора є стилістичним засобом, який базується на принципі схожості двох об’єктів. Іншими словами, метафора – це перенесення певних якостей чи властивостей з одного предмета на інший.

 Чим більша розбіжність  між об'єктами, тим більш непередбачуванішою  і експресивнішою є метафора.

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки.

За визначенням Н.Д.Артюнової, в утворенні та аналізі метафори беруть участь чотири компоненти. Це - основні та допоміжні суб'єкти метафори, до яких застосовуються парні терміни (буквальна рамка і метафоричний фокус, тема і «контейнер», референт і корелят) та співвідносні властивості кожного об'єкта та класу об'єктів. Ці компоненти не повністю представлені в структурі метафори, зокрема непозначеними залишаються властивості основного суб'єкта метафори, що складають її семантику. У зв'язку з цим метафора допускає різні тлумачення. Значення метафори формується ознаками названого класу об'єктів (або їх аналогами), сумісними з суб'єктом метафори [1].

На думку Н.А.Купиної, метафора розкриває багато аспектів, тому вона становить предмет вивчення цілої низки галузей знань та розділів лінгвістики. Як певний вид тропів метафора вивчається в поетиці (стилістиці, риториці, естетиці). Як джерело нових значень слів метафора вивчається в лексикології, як особливий вид мовленнєвого використання - у прагматиці, як асоціативний механізм і об'єкт інтерпретації та сприйняття мовлення - в психолінгвістиці та психології. Метафора вивчається як спосіб мислення та пізнання дійсності в логіці, психології та когнітивній психології. Найповніше метафора вивчена в лексикології. Обидва основних типи повнозначних слів - назви предметів і позначення ознак - здатні до метафоризації значення. Серед назв це, перш за все, конкретні іменники - назви природних родів, реалій та їх частин, а також назви реляційного значення, що створюють метафоричні перифрази. Серед означальних слів - це прикметники, що позначають фізичні якості, описові дієслова. Іноді метафора породжена аналогією між цілими ситуаціями [11].

В сучасній мовознавчій  науці яскраво проявляється тенденція  використовувати метафору в різних напрямах: семіотиці, психолінгвістиці, соціолінгвістиці, когнітивному мовознавстві, структурній лінгвістиці і, звичайно, стилістиці .

В.Телія стверджує, що «для когнітивного напряму сучасної мовознавчої науки характерне розуміння метафори не лише як лінгвістичний, а як ментальний факт, що концептуалізує нашу картину світу» [19;14]. Особливо цікавим в цьому аспекті є підхід до метафори, що його запропонували в 80-х роках Дж. Лакофф і М.Джонсон у своїй знаменитій монографії "Метафори, якими живемо". Він отримав назву концептуального аналізу. Основні положення цього підходу полягають у тому, що метафора відноситься не до рівня мовної техніки, а до рівня мислення і діяльності. Людський досвід виступає основою для творення метафоричних концептів. Суть метафори полягає в розумінні і досвідному переживанні одного роду речей в термінах іншого.

  У полі зору лінгвістів поряд із рутинними (мовними) й індивідуальними (художніми) перебувають так звані ядерні (кореневі, базові, фундаментальні, архетипні) метафори, які розщеплюються і за аналогією і асоціаціями між різними групами понять творять дрібніші метафори і різновиди метафор. Семантичне поле метафори тісно пов’язане з національно маркованими образними картинами світу, онтологічними моделями світу.

  Метафора в лінгвістичних  працях є дієвою когнітивною  моделлю. Вона здатна висвітлювати  і затемнювати різні сторони  об’єкта, вона складна і багатогранна, допомагає виявити не тільки універсальні, а й національні аспекти мислення.

Г.О.Винокур метафору в художньому мовленні поділяє на індивідуально-авторську (є найулюбленішим і найпоширенішим засобом в творчому арсеналі автора), метафору-символ (повне сприйняття символу потребує духовної напруги реципієнта, іноді для розуміння розгорнутого значення метафори-символа необхідно знати зміст всієї книги) і фразеологічну метафору [4].

На думку  постмодерного філософа і літературознавця Ж. Дерріди, метафора сама є філософським концептом, що діє в самій системі протиставлень (сутність проти випадковості, властиве проти невластивого, осмислювань проти чуттєвого) [Див. 37].

Дослідивши поняття метафори, ми дійшли висновку, що метафора в художньому тексті несе великий заряд суб’єктивного сприйняття, індивідуального світовідчуття, особистої системи цінностей митця.

За словами В.Вовка, метафора може бути виражена будь-якою частиною мови. Для утворення метафори необхідний контекст, в якому члени виступають в одному предметно-логічному значенні та уточнюють те слово, яке несе подвійне значення, тобто метафору [5;50].

Існує Безліч класифікації метафор. О.О.Потебня подає таку класифікацію:

• За граматичним вираженням метафор серед них виділяють кілька типів:

• Субстантивні (одночленні, двочленні, тричленні) ( „Czerwone skrzydło wstawało,..” вірш «Spotkanie»; „Wybierając się na ... wyprawę do krain intelektu” вірш «Wy, pokonani »);
• Атрибутивні (“Fioletowo-czarna ziemia warzywnych ogrodów…” поезія «Rozmowa z Jeanne»);
• Дієслівні ( „Morze będzie jak dzisiaj oddychać głębinowow.” );
• Комбіновані ( „należy zamknąć wszystkie tamy na rzece żalu,” вірш «Tabu»);

• За способами впливу на адресата метафори поділяються на:

• Епіфори (основною є експресивна функція (апеляція до уяви));
• Діафори (основною є сугестивна (апеляція до інтуїції));

• За когнітивною функцією метафори поділяються на:

• другорядні (побічні) ( визначають уявлення про конкретний об'єкт або окрему категорію об'єктів);
• базисні (ключові) ( визначають спосіб мислення про світ або його фундаментальну частину) [17].

В залежності від  особливостей семантики, розрізняють стерту та оригінальну метафори.

Для уточнення  функцій метафор у ліриці Чеслава  Мілоша ми користуємося класифікацією  Х. Ортеги-і-Гассета:

• Абсолютна метафора – це коли немає зв’язку між предметом і метафорою ( “bo dom nasz jest otwarty, we drzwiach nie ma klucza a niewidzialni goście wchodzą i wychodzą” вірш «Ars poetica?», мається на увазі душа людини, її внутрішній світ );
• Активна або жива метафора – вона широко використовується в поезії та виступах, щоби спонукати слухача уважно слухати. Якщо слова не співпадають за своїм значенням, ви напружуєте своє мислення для того, щоб зрозуміти їх. Переважна більшість метафор є активними;
• Мертва метафора – “мертва” в тому значенні, що вона більше “не працює” як метафора, а стає простим словом із елементарним функціональним значенням ( “... ginie obolała pamięć” з поезії «Udane życie»);
• Прихована метафора – це та, де предмет повністю неописаний, проте здогадки про нього виникають із контексту речення ( “Ciężka tkanina haftowana w gwiazdy i zwierzęta,..” з поезії «O aniołach», де автор має на увазі нічне небо );
• Проста метафора – це метафора, в якій є певний зв’язок між предметом та метафоричним засобом вираження та поширення думки ( “Gasną sine oka telewizji.” вірш «Bieg», „Duch pustki” «Pokusa» );
• Складна метафора трапляється тоді, коли проста метафора базується на другорядному метафоричному елементі. Складна метафора із додатковим значанням заставляє людей більше думати і вражає лінгвістичними здібностями авторів. Інколи така метафора викликає плутанину ( „Albo litery zlizywał buzujący płomień,...” поезія «Ale książki»);
• Розкрита метафора пояснюється самим автором на протязі тексту ( „Na ziarnku maku stoi mały dom,..” потім поет розтлумачує, що „Ziemia to ziarnko,..” вірш «Przypowieść o maku») [16].

Також виокремлюють метефору-символ (kret-strażnik у вірші «Biedny chrześcijanin patrzy na Getto»), персоніфікацію як окремий вид метафори („Ale książki będą na półkach, prawdziwe istoty...” вірш «Ale książki»), метафоричний епітет („syntetyczne miasto” «Zanurzeni») та метафоричне порiвняння ( „Ziemia to ziarnko - naprawdę nie więcej” «Przypowieść o maku»).

Отже, розглянувши класифікації метафор, ми дійшли висновку, що нині в лінгвостилістиці відома низка типології метафор:

• за морфологічним виявом головного компонента метафори поділяють на: іменникові, прикметникові, дієслівні (Л. Андрієнко, М.Варламов, Г.Гасанова, І.Нечитайло та ін..);
• за структурою: прості (однокомпонентні), складні (багатокомпонентні) (Н. Арутюнова, Н.Варич, Є.Ільїна, Л.Кноріна, Л.Кравець, В.Миргородська та ін..);
• за функцією: порівняння, протиставлення, загадка, номінація, базисна метафора, приписування властивостей, відкриття (Н.Арутюнова, О. Балабан, А. Вежбицька, В.Петров, І.Степанченко);
• за належністю до систем мови і мовлення: узуальні (або стерті, мертві, згаслі, мовні), авторські (образні, оказіональні, мовленнєві) (В.Вовк, В.Гак, Т.Гончарова, В.Телія, А.Шамота);
• за семантикою: антропометафори (персоніфікація, прозопопея, уособлення), зоометафори, ботанометафори (або біометафори), метафори – опредмечування ознак, метафори – синестезії (сенсорні метафори) (Б.Болквадзе, О.Вербицька, Т.А.Єщенко, О.Потебня, О.Тимченко, А.Ткаченко);

Чеслав Мілош  у своїх працях найчастіше звертався  до персоніфікації та анімізації, метафор-символів та складних поширених метафор, які акивізували сприйняття адресата і прикрашали мовлення його віршів. 
2.1.2. Функції метафори

За словами  П.Дудика метафора подібно до епітета, а також порівняння, конкретизує уявлення читача про предмет, залучений із реальної дійсності в художній текст, вказує на його ознаку не в прямому смислі, прямо, безпосередньо, не називаючи її, а шляхом заміни словом, що містить у собі дану ознаку [6].

На нашу ж думку, метафора в поезії не стільки виокремлює певні особливості даного предмету, що значно розширює образ, але інколи і затирає його виразність. Вона може послужити своєрідним образом в мініатюрі і ключем до інакомовлення, в метафорі – символіка пізнаної і стисло закодованої в формі поетичної ідеї.

Ю.Тимошенко  у своїй статті про феномен  метафори виділяє три основні  її функції: естетичну, когнітивну та комунікативну. Ці три функції виявляються в усіх віршових текстах, але з різною мірою інтенсивності, що залежить від жанру та тематики тексту [20].