"Новая Драма" в европейской литературе на основе романов Стринберга и Гамсуна

Сучасна ж людина, залучена в "нервовий" темп життя, і думає, і почуває, і уявляє собі всі інакше, чому тоді Вона "у буквальному значенні слова непослідовна" у своїх діях і вчинках і повинна зображуватися по-новому.

17

Тому головне завдання письменника й драматурга - досліджувати складний внутрішній світ сучасної людини, "висвітити її душу, вивчити її із усіх точок зору, проникнути в усі її схованки".

Нові принципи окреслення характерів К. Гамсун знаходить насамперед у Достоєвського. Він захоплюється його точними психологічними характеристиками, що дозволяють зрозуміти таємний зміст слів і вчинків його персонажів. "Ніхто не проникнув так глибоко в складну людську натуру, як

Ф. Достоєвський. Немає такого заходу, якому можна було б виміряти його талант. Він мав бездоганне психологічне чуття, був ясновидцем. Він - єдиний у своєму роді". [1]

Російські класики любили К. Гамсуна глибоко і осмислено. А. П. Чехов називав роман "Пан" "чудовим і дивовижним". Для А. А. Блоку Кнут Гамсун "витончений поет залізних, північних ночей, північних заходом, дзвінких дзвіночків, що проникли в таємниці природи". О. М. Горький називав його "найбільшим художником, рівного якому немає ні в одній країні". [7]

Видатним досягненням в області драматургії К. Гамсун вважає п'єси

А. Стріндберга i пізні драми Г. Ібсена. А. Стріндберга К. Гамсун називає "живим втіленням епохи, що допитливо й насторожено вникає в усі нове". А. Стріндберг помітив і усвідомив усю неспроможність пануючої нині психології характерів, усю її нездатність відобразити душевно роздробленого, дисгармонійної сучасної людину й почав відважну спробу "увести більш сучасну психологію".

Таким же "справжнім психологізмом", на думку К. Гамсуна, відзначені й п'єси "Жінка з моря" і "Будівельник Сольнес". Рідка щиросердечна сприйнятливість героїв цих п'єс, що будить у них "якісь дивні, небувалі відчуття", "найбiльш витончені думки", - свідчення "непоясненних таємниць їх свідомості", "психологічної складності й глибини". [1]

18

Чи не єдиний серед скандинавських діячів культури рубежу століть К. Гамсун повністю розділяв погляди Ніцше, що згодом зіграло фатальну роль у долі прославленого письменника, що став учасником нацистського руху в Норвегії. Від Ніцше у К. Гамсуна з’явилося презирливе відношення до "маси" і преклоніння перед "духовною аристократією", що володіє "розвиненим інтелектом" і особою "нервовою конституцією"; від нього ж думка про необхідність елітарного витонченого мистецтва, зосередженого на ірраціональних сторонах людського "я". У знаменитих словах К. Гамсуна про "безмежний хаос відчуттів, вигадливому життi фантазії, загадковості нервових явищ, тобто всьому підсвідомому щиросердечному життя", яку він праг відбити у своїй художній творчості, очевидна прихильність містичному початку в тлумаченні людської особистості, що неминуче залишала в тіні проблеми моралі й відповідальності людинb й проте зігравши свою позитивну роль, дозволивши письменникові глибоко проникнути в психологію героїв. [5]

Втім, неоромантична по суті концепція мистецтва, спрямована проти вузького позитивізму й зосереджена на дослідженні щиросердечного життя людини, що пізнає "загадки й таємниці" буття, найбільш послідовне втілення одержала в ліричній прозі письменника 1890- х років (романи "Голод", "Містерії", "Пан"). [1]

Особливе місце відведено у творчості К. Гамсуна темі кохання. Ця тема об'єднує психологічні романи "Містерії" (1892), "Пан" (1894), "Вікторія" (1898). Саме в них найбільш повно й органічно розкрилося новаторство К. Гамсуна.

У кожному з цих трьох романів К. Гамсун ставить перед собою завдання посвятити читача в таємниці людського серця, і в кожному з них справжня героїня - любов. Очевидно, сюжетним схожістю можна пояснити деяку повторюваність образотворчих засобів і композиційних прийомів, що використовуються письменником.

19

Наприклад, всіх головних героїв доля зводить з кількома жінками (Нагель-Дагнія, Марта, Камм; Глан-Едварда, Єва; Юханнес - Вікторія, Камілла), неповторними натурами з індивідуальним розумiнням кохання. У всіх романах центральна сюжетна лінія доповнюється численними вставними новелами та ліричними відступами, а світ об'єктивно діючих персонажів - казковими образами. Другорядним є подієвий аспект розповіді, основна ж дія переміщається в духовний світ героїв.

Одночасно К. Гамсун працює і над соціальними романами. Саме в них отримали розвиток такі тенденції у світогляді письменника, як недовіра до цивілізації, патріархальні настрої. Письменник звертався до різних сфер суспільного життя, створив образи героїв, що належать до найрізноманітніших груп і станiв: журналістів, які обслуговують інтереси "сильних світу цього"; політичних діячів, серед яких - і історичні особистості; художників богеми, спритно маскуючих радикальною фразеологією свою бездуховність, нетерпимість по відношенню один до одного, аморальність і паразитизм; мешканців сільської Норвегії, одні з яких стоїчно віддані рідной "землi", а інші-добровільно або вимушено-поривають з нею, за що К. Гамсун і стає в кінцевому рахунку першопричиною їх моральної і навіть економічної неспроможності. Найбільш відомі з соціальних романів

К. Гамсуна - "Доктор Люнг" (1892), "Новина" (1893). [8]

У драматургії ж головним досягненням К. Гамсуна стала реалістична психологічна драма, насамперед трилогія про Іваре Карено й п'єса "У владі почуттів", хоча риси неоромантичної драми чітко видні в другій частині трилогії "у п'єсі "Гра життя"", а також в "Мункене Венде" і "Цариці Тамарі".

Свою першу "Нову драму", трилогію про Іваре Карено, К. Гамсун, дотримуючись досвіду Г. Ібсена й Б. Бйорнсона, присвячує проблемам сучасної дійсності, досліджуючи в ній тему зради ідеалам молодості.

20

Ні погроза бiдності, що насувається, ні сімейна драма, ні відступництво друзів не можуть змусити молодого вченого, що працює над твором по соціології, піти на угоду зі своєю совістю й відмовитися від радикальних поглядів. Багато суджень Карено, що відбивають погляди самого К. Гамсуна, продиктовані явною антидемократичною позицією, негативним відношенням героя до ідей демократії й рівності. Карено презирливо озивається про англійський лібералізм, буржуазно-позитивістську етику. У дусі ортодоксального ніцшеанства обрушується на вчення про "панування більшості". У цьому Карено нагадує ібсеновского Стокмана. Але якщо Стокман мріє про загальне щастя, то Карено уїдливо насміхається над тими, хто звеличує "так званий гуманізм". Він схиляється перед сильною особистістю, "природженим владарем, деспотом по природі", "хто не обирається, але сам проголошує себе вождем цих черід земних".

"Ніхто до Гамсуна, - писав Горький, - не вмів так вражаюче розповідати про людей, якi нібито незначні, і ніхто не вмів так переконливо показати, що незначних людей не існує". [1]

К. Гамсун писав, відповідаючи на запитання професора Лангфельдта, який проводив його обстеження: «Я ніколи не аналізував себе і свою душу, зате в книгах створив кілька сотень різноманітних типів характерів - і кожен був мій, виріс з моєї душі, з усіма достоїнствами і недоліками, як будь-який вигаданий персонаж.

... Не думаю, що в моїх творах є хоч один цільний персонаж, який не роздирають протиріччя. Вони всі без «характеру», їх усіх мучать сумніви, вони не погані і не хороші, вони такі, які є, з усіма своїми нюансами, своєю мінливою свідомістю і часто непередбачуваними вчинками. Без всякого сумніву, і я такий.

Цілком можливо, що я агресивний, що в мені є потроху всіх тих якостей, які називає професор - вразливості, підозрілості, егоїзму, доброти, ревнощів, прямоти, логічності, чутливості, холодності натури ...

21

але всі ці якості притаманні будь-якій людині. І я не можу вирішити, яке з них переважає в моєму характері.

Те, що я зміг зробити, пояснюється Даром Божим, завдяки якому я зміг писати книги. Але його-то якраз я аналізувати і не можу. Г. Брандес назвав цей дар «Божим божевiллям».

К. Гамсун один із великих письменників останнього століття, що вплинув практично на всіх відомих сучасних європейських письменників. [6]

22

3.1 Роман К. Гамсуна «Пан»

Традицiйно роман норвезького письменника Кнута Гамсуна розглядається як твiр iмпрессiонiстичний. I такий погляд має пiдстави. Дiйсно, в романi «Пан» пейзажнi картини  виконанi в дусi iмпресiоналiстичного письма. У коло асоцiацiй одразу потрапляють творчi здобутки франзуцьких малярiв: Клода Моне, Огюста Ренуара, Камiля Пiссаро та iн. Не залишається непомiченим вплив художникiв-iмпресiонiстiв  на творчу думку норвезького прозаїка. I все ж не слiд забувати, що пейзаж у романi «Пан» - це лише тло, котре акомпанує змiнам емоцiйного стану головного героя твору: доповнює, пiдсилює або контрастує.

Щож стосується сюжетних колiзiй, учинкiв, характерiв персонажiв – тут треба аналiз проводити, враховуючи особливостi розвитку захiдноєвропейської лiтератури кiнця XIX – початку XX столiть, зокрема скандинавської. [9, 18]

Роман «Пан» ("Pan", 1894) написаний у формі спогадів Томаса Глана, що відмовляється від цивілізованого існування й живе життям мисливця і рибалки поблизу провінційного містечка в Нурланн. «Я спробував за аналогією з Руссо представити щось на зразок культу природи, чутливості, точніше, надчутливості душі», - зізнався К. Гамсун своєму другові, коли працював над «Паном». Піднесені описи природи виражають ту ейфорію, яку прагнув знайти і сам Гамсун, і його головний герой, містично і пантеїстично ототожнював себе з нурланским селом. Полум'яна пристрасть Глана до Едварди, розпещеної, свавільної дочки місцевого купця, породжує в його душі емоційний хаос, який в кінцевому рахунку приводить героя до самогубства. [7]

Глан був істотою "у відомому сенсі незвичайною". Він любить і "кожну хвилину" відчуває природу, відчуває свою спільність з нею, він - її органічна

23

частина. Природа для Глана - "опора", "будинок", де "ніхто не підкрадеться ... зі спини", мешканцi якого не сковані умовностями і забобонами. У цьому відношенні Глан передує знаменитих рибалок і мисливців Е. Хемінгуеля, льотчиків А. де Сент-Екзюпері, в природі знаходили природність і простоту, можливість у спілкуванні з нею висловити і зберегти себе морально. [8]

Глан постає як найбiльш характерний персонаж раннього К. Гамсуна. Вiн вiдчуває себе сином лiсу, може вiдчути настрiй сiрого камiння поблизу свого житла, пiдводний камiнь у морi в нього на очах оживає i пирхає, наче напiвбог. Глану видається, що в лiсi вiн бачить самого бога природи Пана, котрий близький йому, оскiльки Глан поєднує своє життя з ритмом життя природи. Вiн i кохає як син природи, вiддаючись своєму почуттю безмежно i не роздумуючи.  Гамун помiстив героя у реальний свiт, де природностi немає мicця, i тому його кохання до Едварди – жiнки, по-гамсунiвськи зламаної цивiлiзацiєю, егоїстичної, двоїстої, марнославної, котра прагне панувати i водночас бути щасливою, переростає у ряд випробувань i принижень, яких вiн не позбувається до кiнця свого життя, хоча намагається самому собi довести, що забув Едварду. Кохання героїв К. Гамсуна не можна назвати свiтлим почуттям. Воно завжди поєднується зi стражданням, внутрiшнiм самокатуванням i бажанням мучити коханого. Це пристрасть-поєдинок, i в цьому прослiдковується концепцiя

А. Стрiндберга. [4,342]

З перших роздiлiв ми бачимо дику природу i героя Томаса Глана, що оселився на «дикiй пiвночi Норвегiї» i зажив одиноко серед природи «безтурботним життям». Дослухався до лiсу, придивлявся до моря, розмовляв лише зi своїм псом Езопом. Глан – «природна людина», що протистоїть у ХХ ст. «цивiлiзацiї» свого часу. Проживаючи «анахоретом» (як i Чайльд Гарольд Байрона, Євгенiй Онєгiн Пушкiна), гамсунiвський пустельник все ж спiлкується з людьми. Вiдвiдує крамницю купця Мака, де знайомиться з його дочкою Едвардою. 

24

Перше враження Глана про неї просте: «Дитя, школярка… була висока на зрiст, але ще й без натяку на жiночi округлi форми, десь п’ятнадцяти, шiстнадцяти рокiв». У наступному роздiлi виявлена i друга героїня твору, «дочка» коваля Єва: «…блакитнi очi. Молоде дiвча, пов’язане бiлою вовняною хусткою… Бiла хустка рiзко вирiзнялася на тлi її дуже темного волосся».

Визначенi риси характеру головного героя в його портретi доповнюються ще кiлькома. Так, мабуть, найважливiшою з них слiд вважати його прагнення до свободи, поєднання з прородою. Це помiчаємо вже iз опису його блукань над морем i лiсом: «Вiльний, наче всевладний володар, я обходив свої володiння, брiв умиротвореним лiсом, поволi, не наддаючи ходи. Усi птахи вмовкли, тiльки десь далеко токував тетерев…»  Потяг Глана до Едварди був настiльки сильним, що вiн став її невiльником, ще не визнаючи цього. « На мене вiяло чимось чужим… я вiдчув нiби я вже не в своєму домi», - такий психологiчний стан героя свiдчить про його глибокi переживання i прагнення до кохання.

Взаємини героя з дiвчиною розвивались не по прямiй лінії. Вище за цi взаємини вiн цiнує пророду, яка уособлюється в образi мiфiчного Пана.

Глан- побожна людина. Вiн бачить в природi не лише Пана, але й Божу руку. До його щастя приєднується i почуття до Едварди. Письменник передає найтоншi нюанси почуттiв, сумнiвiв, побоювань закоханих. Якщо Едварда була «добре» зiпсована «цивiлiзацiєю» то Глан залишався «прородною людиною». Протистояння «цивілізації» природнiй людинi ще рiзкiше виявлено при порiвняннi з Едвардою Єви. Вона не розбещена i не слiпа в коханнi, а чиста i щира. Якщо Едварда засуджує поведiнку Глана, то Єва жалiє його.

У назвi роману є символiчний змiст. Людина, вважає К. Гамсун, - частина природи, яка є в романi в образi могутнього Пана, який живе у кожному з героїв i розпоряджається його долею. Роман К. Гамсуна "Пан" за словами О. I. Купрiна, - "це молiння про красу свiту, нескiнченна вдячнiсть вiд серця за

25

радiсть iснування, а також гiмн перед страшним i прекрасним обличчям бога любовi".

Людина не може жити без кохання, але стосунки мiж людьми, людськi якостi можуть зруйнувати красу цього почуття. Але в свою чергу кохання може впливати на стосунки мiж людьми: воно може безжалiсно нищити. Менi здається, що тiльки сильнi i прекраснi душею можуть витримати його випробування.

     К. Гамсун був визнаний гідним Нобелівської премії в 1920 році за роман "Плоди землі" ("Соки землі", 1917), що став гімном селянській праці, роман, що Горький у листі до норвезького побратима по перу назвав "епічною ідилією", а син Турі, художник і письменник "євангелієм землі і праці".