Образ Жанны де Во в романе Ги де мопассана "Жизнь"

1. Основні віхи творчості Гі де Мопассана.

Творчість Мопассана  завершує собою розвиток французького реалізму ХІХ ст., і разом з  тим у ній чітко виділяються  риси, які стануть характерними для  літератури ХХ ст.

Англійський драматург  Б. Шоу відмітив: «Життя Мопассана  набагато трагічніше, ніж смерть Джульєти», маючи на увазі героїню Шекспіра. Справа не лише в тому, що письменник прожив досить коротке життя, померши у сорок три роки. Впродовж творчого шляху Мопассана песимістичні настрої письменника набували все більш поглиблену і загострену форму. Песимізм Мопассана зумовлювався глибокою огидою письменника-гуманіста до буржуазної дійсності і разом з тим свідомістю свого безсилля в боротьбі з існуючим порядком речей. Мопассан був переконаним, непримиренним, фанатичним заперечувачем буржуазної цивілізації з її убогістю і не людяністю. «Ми живемо в буржуазному суспільстві, - писав він, - Воно страхітливо посереднє і боязке. Ніколи ще, можливо, погляди не були так обмежені і менш гуманні». Мопассан постійно показував, як нескінченно несчасна величезна більшість людей при буржуазному ладі, яких пригноблюють, тримають в полоні і спотворюють „мерзотні забобони, помилкові поняття про честь, більш відштовхуючу, ніж сам злочин, ціла гора лицемірних відчуттів, показної благопристойності, обурливої чесності”.  
Події історії Франції 70-х років тільки сприяли наростанню песимістичних переконань Мопассана. Поразка Франції в пору війни 1870—1871 років поховала його юнацькі ілюзії про непереможність французької зброї. Час безпросвітної буржуазної реакції після загибелі Паризької комуни переконувало Мопассана лише у тому, що правлячі класи абсолютно не здатні стояти на чолі нації.

У 70-х роках  існування республіканського ладу у Франції було чисто номінальним  і висіло на волоску; палач комунарів Тьер заявив: „Республіка буде консервативною або її не буде зовсім”. Республіка була настільки консервативною, що Франція в цю пору заслужила прізвисько „республіки без республіканців”.  Існуючі монархічні   партії   при   активній   підтримці   з боку кругів клерикалізму двічі намагалися — в 1873 і 1877 роках — відновити у Франції королівський трон; спроби втіхи викликали у Мопассана крайнє обурення.    

 Трагічне  нещастя Мопассана було, однак,  у тому, що в своїй різкій, пристрасній  критиці буржуазного суспільства  сам він залишався на позиціях  цього суспільства і, скільки  не намагався знайти вихід з положення, знайти його не міг. Все життя тужив він тугою, гострою тугою художника-гуманіста, по людях цільних, по характерах сильних, по тому великому і прекрасному, що піднімає людину над непривабливістю буржуазної дійсності. Він знаходив часом це велике в силі людських відчуттів, в уявленні людини про честь, в силі його любові до рідної землі і ненависті до її ворогів. У ряді його розповідей зустрічаються цільні, мужні характери, говорячі про красу людського відчуття і захоплюючі письменника своєю закінченістю („Заповіт, „Клозет”, „В дорозі”, „Щастя”, „Дядечко Мілон”, „Дочка Мартену” та  ін.). Такі характери Мопассан найчастіше знаходив в середовищі народному, і це було не випадкове: тільки народне середовище, як бачив він, опиралося спотворюючим впливам буржуазного ладу, зберігало свою людяність, моральне здоров'я. Зображаючи навколишню дійсність, Мопассан нерідко виказував чисто народну точку зору, наближався до народної мудрості, і це було його інстинктивною спробою відшукати собі опору в своїй критиці сучасного суспільства. Проте глибокий соціальний скептицизм Мопассана, засвоєний їм ще в школі Флобера, і його розхолоджуюче уявлення про вірність всіх людських зусиль заважали йому до кінця повірити в народ як в можливий перетворювач існуючих суспільних відносин. Мопассан стояв далеко від революційної боротьби, був байдужий, до його мети, а тому, з огидою і ненавистю викриваючи мерзотний буржуазний спосіб життя, залишався тільки самотнім протестантом, блудним сином того ж буржуазного суспільства.

Суперечність  поглядів Мопассана виявилася і  в його відношенні до популярної у  той час позитивістської філософії, яка особливо зміцнилася у Франції  після загибелі Паризької комуни. В даний час, поки що не опубліковані повністю нариси, статті, листи, записники  Мопассана, немає можливості з повною точністю судити, про його відношення до найбільшої революційної події його часу - Паризької комуни. У деяких нарисах Мопассана зустрічаються заперечні зауваження про революцію 18 березня, а в ранніх оповіданнях 1880—1881 років є два - три шаржованих портрети колишніх учасників Комуни. У подальшому Мопассан робив спробу зрозуміти істоту Комуни, хоча і розглядав  її лише як республіку з обов'язковою для всіх працею.

Його головна  задача — зображення „законів”     людської фізіології, як нібито єдино вічних, незмінних і характерних ознак людини. Позитивізм невпинно твердив про біологічну й інтелектуальну неповноцінність людину, діяльність якої нібито визначається лише властивими йому інстинктами, не контрольованими його розумом; звідси робився висновок про згубність і даремність революцій, в яких нібито знаходять собі прояв темні і руйнівні інстинкти людини, бо він, жалюгідний і нікчемний, нічого не здатний поліпшити в житті суспільства. 

З багатьма положеннями  позитивізму Мопассан не погоджувався і боровся з ними. Так, наприклад, він зовсім не вважав, що фізіологічний  початок в людині завжди володарює  над його інтелектуальним початком. У його уявленні існували епохи —  античність, Відродження, - коли людина була фізично і духовно гармонійною, коли в людях жило відчуття краси. Мопассан вважав, що тільки рідкісним    генієм є в сучасності такі люди, як і Тургенєв.

Така людина-одинак  найбільше впевнена, що він приходить в світ тільки для особистого щастя, радості, насолоди; всією своєю істотою рветься він до цього щастя. Але Мопассан показував, що щастя трагічно недосяжне для цієї людини, і не тільки через сторонні перешкоди, на зразок тих або інших буржуазних забобонів і лицемірної міщанської моралі, але і тому, що людина сам по собі слабка, нікчемна, не уміє зрозуміти, де і в чому щастя, проходить мимо нього, не здатний бути його дбайливим хранителем, і його долею залишаються тільки пізні жалі, гірка свідомість життя, що безплідно йде, наступаюча старість.

Ця суперечність переконань Мопассана пронизує всю  його творчість і своєрідно відображається в художньому методі письменника. З  одного боку, Мопассан мріяв бути „сатириком лютим і глузливим комедіографом, Арістофаном або Рабле”. І ми бачимо, що в багатьох своїх творах він наближався до цієї мрії, даючи різко-оцінне зображення навколишньої дійсності, відкрито виражаючи свою авторську точку зору — то співчуття що відбувається, то іронічне або гнівне до нього відношення. Ця манера виявилася в його книгах „Під сонцем”, „Бродяче життя”, „На воді”,  і в деяких інших романах, у ряді новел, особливо ліричних.  
З другого боку, дуже багато розповідей Мопассана і його роман „Життя” написане в іншій, об'єктивній, зовні не оцінювальній  манері: художник як би тільки бажає зі всією точністю змалювати життєву подію, зі всією ретельністю відтворити вчинки і поведінку своїх персонажів, та варто немов осторонь, утримуючись від особистих оцінок і надаючи читачам самим зробити потрібний висновок. 

У 1880 році Мопассан надрукував повість „Пампушка”, яка принесла йому  широку популярність. Письменник  описує тут сміливу правду про минулу франко-прусську війну 1870—1871 років і про відношення до неї французького суспільства. Він показав, що в час великого національного випробування  суспільство не знайшло згуртованості. Невблаганно, крок за кроком викриває Мопассан підлу поведінку цих „порядних людей”. Якщо спочатку вони хоч на мить розділяють патріотичне обурення Пампушки, що відмовляє зухвалим домаганням прусського офіцера, то потім лицемірно і настирливо прагнуть зламати її опір. І ці ж люди, після того, як Пампушка поступилася проти волі їх доводам, знову перетворюють її, свого рятувальника, в об'єкт гидливого презирства... Але Мопассан повністю переконує читача, що справжнього презирства заслуговують саме ці „чесні мерзотники”, як він їх називає.

Вустами старої селянки, вустами народу Мопассан висловив в „Пампушці” своє різко-негативне відношення до загарбницьких воєн, згубних для творчої праці, для досягнень   людської культури. Та ж думка ще енергійніше виражена в пізнішій книзі письменника — в його ліричному щоденнику „На воді”, де Мопассан заявив, що суспільству слід було б піднімати повстання проти урядів, що нав'язують йому війну. Але участь у війні оборонній була для Мопассана священним боргом людини. Не тільки у „Пампушці”, але і в цілому ряду подальших розповідей про війну 1870—1871 року він любовно малював образи простих людей Франції, благородних патріотів, мужньо і самовіддано боролися проти прусських загарбників. Такі розповіді  „Дядечко  Мілон”, „Стара Соваж”, „Полонені”    належність  до всенародної справи оборони батьківщини облагородила його персонажі, збагатила їх образи рисами героїзму і патетики, навіть якщо це були Пампушка і Рашель Мадемуазель Фіфі. 

Флобер назвав „Пампушку” шедевром і стверджував, що оповідання „залишиться”, тобто його ніколи вже не забудуть. Літературний дебют Мопассана, одночасно видавши свої  „Вірші” був останньою радістю автора.  
Смерть Флобера була страшним ударом для Мопассана, глибоко і вдячно люблячого свого вчителя. Мопассан став діяльним учасником комітету із споруди пам'ятника Флоберу, писав про нього статті і гаряче захищав його пам'ять від нескромних і лихослівних мемуаристів.  
У 70-х роках і особливо в період роботи над „Пампушкою”  Мопассан досить близько зійшовся з Емілем Золя і з групою молодих письменників, що іменували себе його учнями.

З 1883 по 1890 роки Мопассан написав шість блискучих  романів. Перший з них, найвідоміший, той, який приніс йому заслужений величезний успіх, має назву «Життя». Він  вперше з’явився в газеті «Жіль Блаз» фейлетонами, що друкувалися з 27 лютого по 6 квітня 1883 року. В тому ж році роман вийшов окремою книжкою. Добре відомо як відгукнувся на роман старший друг Мопассана І. Тургенєв. У листі до свого видавця М. М. Стасюлевича (редактор журналу «Вісник Європи») він назвав Мопассана «найталановитішим з сучасних французьких письменників» і написав, що від роману «прийшов у захват: з часів появи «Пані Боварі» нічого подібного не з’являлося...роман Мопассана надзвичайне явище, найкапітальніша річ», і в інших листах він продовжував захоплюватися твором: «...роман – чарівність і чистоти хіба що не Шиллерівської». Л. М. Толстой також хвалив «Життя», вважаючи цей роман не лише найкращим твором письменника, а й хіба що не найкращим французьким романом після «Знедолених» Гюго. Сучасні читачі й літературознавці також не залишають цей твір без уваги, тому що роман «Життя» містить в собі такі значущі, багатошарові смисли, що тлумачити і розбиратися в них можна нескінченно. Твір має просту і водночас глибоку, всеохоплюючу назву, яка лаконічно й могутньо розкриває тематику роману, адже у ньому йдеться про «життєве море» (І. Тургенєв), в якому дехто тоне, губиться, безкінечно страждає, розчаровується, сумує, а дехто вміє виборсатися із злиднів і горя, вистояти і ще допомогти іншим. Таким само ясним і широким є епіграф до твору «Нехитра правда», який підкреслює глибоку життєву основу роману, до речі, Мопассан спирався на справжню історію, яка, за твердженням самого письменника, в реальності була ще повнішою і виразнішою.

Наступним твором Гі де Мопассана, який приніс йому такий  само шаленний успіх, був роман «Любий друг» (1885). В цьому соціально-психологічному творі письменник сатирично змальовує реалістичні картини абсолютно продажного суспільства: продаються і підкупляються політики і фінансисти, державні чиновники і журналісти, вуличні жінки і світські дами; він проникає за куліси і зображує механізм життя «сильних світу сього», коли, прикриваючись турботою про народне благо, заможні і владні люди штовхають країну до загибелі, руйнують правові й етичні норми, традиції, правила. Тема продажності журналістської братії була поширеною у французькій літературі, але Мопассан підкреслює в образі Жоржа Дюруа типовість такого характеру для часів Третьої республіки: «Головне, - пише він, - життєвий шлях одного з тих авантюристів, з якими нам в Парижі випадає стикатися кожен день і які зустрічаються серед представників всіх професій». Літературознавці віднайшли майже всіх прототипів персонажів твору, описали реальні історичні події, які мав на увазі письменник, створюючи роман. Але необхідно підкреслити, що Мопассан, спираючись на дійсність, ніколи не копіював її, а майстерно узагальнював життєві явища, акцентуючи увагу на самих типових, значущих проявах суспільного життя.

У романі виведена ціла галерея яскравих жіночих характерів. Вони всі різні за характером і  соціальним статусом, але схожі в  аморальних життєвих принципах: живучи з розумінням, що все продається і купується, вони самі готові продавати кохання, роблячись тим самим типовими представницями буржуазного суспільства, пустими «буржуазками».

Тема нащасної жіночої долі, тема розчарування в коханні міцно переплітається в творчості Гі де Мопассана з темою безпросвітності людини, зокрема жінки в світі. У 1887 році вийшов ще один ліричний роман письменника «Монт-Оріоль», який деякі дослідники вважають одним з найкращих в доробку письменника. В ньому, як і в перших двох творах, соціальні мотиви є значимими, вони поєднуються із ліричними, становлять його важливу частину.

Витончений і  глибокий психологічний аналіз, починаючи  з роману «Монт-Оріоль», стає найсуттєвішою ознакою творів зрілого письменника, і в останніх трьох романах психологічні студії не тільки поглиблюються, а й ще стають домінуючими, зводячи соціально-критичні картини майже на нівець. Це було викликано не лише еволюцією творчої манери Гі де Мопассана, його все більш пильною увагою і цікавістю саме до внутрішніх пошуків душі, до несвідомого і таємничого в серці людини, але й загальними тенденціями культурного процесу, що виявилися в літературі «кінця століття».   

1. 2. Індивідуальність авторства Мопассана.

Визначити художній стиль ,Мопассана як художника слова – нелегко, оскільки його твори (це стосується і «великої» і «малої» прози) , написані дещо по-різному, залежно від того, що в них переважає тематично: чи викривальні моменти, як, скажімо, у відомому його романі «Любий друг» (де образ пройдисвіда Жоржа Дюруа – нікчеми й циніка стає «образом вічним» у його сконцентровано негативному розумінні), як у його страшному оповіданні «Мати потвор» - про лудей-виродків, що зробили фізіологічне «вироблення» дітей-потвор жахливим бізнесом, чи, навпаки, де домінує настрій сумно-ліричний, як от у романі «Життя» - показі нащасливої долі дівчини з добропорядної родини, навіки зв’язаної «подружнім життям» з цинічним і розпусним чоловіком.

Сила Мопассана-художника полягає в дивовижному поєднанні різних ліній розвитку французької і взагалі західноєвропейської літератури другої половини ХІХ ст. – від реалістично-психологічної, часом навіть відверто натуралістичної й хворобливої деталі – до узагальнено-символічної й романтично-піднесеної.

Збірники творів Мопассана, особливо ті, які інтенсивно друкувалися в 1882- 1885 роках, затвердили славу письменника як найкращого французького новеліста. Мопассан підняв мистецтво французького оповідання на небувалу висоту і, як справедливо  зазначив Чехов «поставив такі величезні  вимоги, що писати старим стилем стало  уже неможливо».

Твори Мопассана  відрізняються прекрасними художніми  достоїнствами. Їм притаманні рідкісне поєднання форми і змісту, сувора відповідність усіх компонентів, майстерність захоплююче і зжато викладате суть твору. Читаючи мопассанівський твір, ніколи не можливо передбачити його фінал – і не тому що цей фінал побудований на якійсь неочікувані розв’язці, як у О’Генрі, а тому, що Мопассан уміє з самого початку заволодіти увагою читача, він веде розповідь з наростаючою напругою конфліктів, що у читача немає ніяких пауз в сприйнятті, немає часу подумати чим все ж таки закінчиться твір.

Матеріалом новел  Мопассана являється сучасна  для нього французька повсякденність. У них, як у краплі води, повстала вся Франція, яку письменник так  добре знав і описував в такому переконливому світлі. Національна  своєрідність мопассанівських тем, персонажів і картин природи французи з особливою гостротою сприйняли в роки Опору. Порівняно небагато у Мопассана новел, навіяних враженнями з його подорожей по Корсиці, Італії, Алжиру, Тунісу, Швейцарії і тільки одна-єдина написана з чужих слів про Індію, де Мопассан ніколи не був.