Образ Жанны де Во в романе Ги де мопассана "Жизнь"

Конфлікти мопассанівських новел, з однієї сторони, пов’язані з уявленням письменника про протиріччя людини, в якій ніби то живуть і вічно змагаються дві протилежні істоти; зображення цієї внутрішньої боротьби людини, зазвичай зумовлені тиском на неї соціальних причин, дозволило Мопассану створити найвищий образ його новелістики – новелу характерів, в якій письменник дуже зжато і виразно висвітлив людину в її вчинках і жестах. З другої сторони Мопассан будував свої новели і на тих соціальних конфліктах, які виникають в боротьбі людей між собою, а також в їх боротьбі з забобонами і умовностями буржуазної спільноти. Змальовані Мопассаном конфлікти іноді дають простір його сатирі – висміюванні ницих, користолюбних прагнень буржуазної людини, його духовної і інтелектуальної убогості, та нерідко ці конфлікти переповнені драматизмом, навіть трагічною силою, коли мова йде про ті людські страждання, які так вміло умів зображати гуманіст Мопассан.

Як художник він був сильніше всього в своєму запереченні буржуазного ладу та його мерзенності. Та великим сатириком  завжди керує любов до Батьківщини. Іван Бунін розпізнав у Мопассані  письменника, який носив у своєму серці жагу щастя всього світу. Він  умів піднімати не тільки моральні, а й найгостріші соціальні  питання, які хвилювали читача, і  робив це тому що хотів змусити  читача «мислити, осягати глибокий і прихований смисл подій». Золя мав рацію, сказавши над могилою  Мопассана: «Читаючи його всі сміялись і плакали, та завжди роздумували».

Об’ єктивність Мопассана була формою його боротьби проти ортодоксальної буржуазної літератури, яка прикрашала дійсність, приховувала її конфлікти, пропогандувала міщанську мораль, ідеалізували буржуа.  
 
 
 
 
 

   ІІ. Трагедія життя Жанни  Де Во.

«Життя» - роман  про зміну двох культур: широка, терпляча, людська (як здавалося Мопассану) дворянська культура XVIII ст., збагачена впливом Просвітництва, поступає місцем вузькій, вульгарній, антигуманній буржуазній культурі ХІХ ст.. Наступом останньої визначаються зображувані в романі загибель колишнього патріархального устрою життя барона де Во і процес розшарування поміщицького дворянства: стара дворянська інтелігенція, вихована в традиціях Просвітництва, йде з життя, не маючи сили змагатися за себе в умовах нового часу; інші шари дворянства або замикаються в кастовій зарозумілості, або дичіють подібно графу Фурвіль, а частина дворянства підкорюється буржуазним впливам, приклоняючись перед божеством грошей.

Дія роману розпочинається в 1819 році, отже «Життя», роман історичний, хоча в ньому не згадується про  великі історичні події Франції: змальовані в ньому події, відповідають часам Реставрації та Червневої  монархії, пробігають на фоні монотонного  і мало в чому мінливого провінційного  поміщицького життя.

Мопассан любив  і інколи навіть дещо поетизував XVII століття. Інші представники дворянської культури того часу здавалися йому втіленням гуманності, терплячості та широти поглядів. Таким показаний в романі барон де Во, учень Руссо, пантеїст, друг природи і всіх живих істот, ненависник всякого роду тиранії: якщо він і відчуває «інстинктивну ворожість» до 1793 року, то лише десь в глибині душі, з цим минулим він уже змирився. Баронеса, його дружина, щк цікавиться дворянською генеалогією, в решті ж вона – сентиментальна шанувальниця романів Вальтера Скотта. Єдиним «пороком» чоловіка та жінки була їх довірливість, марнотратство та доброта. Вони з задоволенням допомагають іншим, легко роздають гроші, живуть вище своїх статків і поступово розоряються. Другом сім’ї являється старий абат Піко, чужий релігійному фанатизму, благодушний добряк, уміючий бути терплячим і пробачати людям їх гріхи. Але, на наш погляд, домінуючим є загальнолюдський, абсолютний сенс роману, який розкривається через образ молодої героїні Жанни.

Жанна де Во – одна з перших мопассанівських страждаючих героїнь, жертва грубощів, егоїзму, жорстокості, правлячих в світі. Драма Жанни висвітлена в романі образом її тітки Лізон, самотня, боязка, завжди боялася бути тягарем для когось, яка з’являлась тільки тоді коли потрібна її допомога, та непомітно зникала, щоб нікому не заважати. Ось Жанна, ще наречена, прогулюється з Жульєном у вечірньому садку, а з вікна на за ними підглядає крізь сльози бідолашна тітонька Лізон, яка ніколи не знала кохання, давно уже захоронивши в душі всі надії і тепер так розхвилювавшись від відчуття чужого щастя. А коли молоді повертаються до дому і Жульєн запитує у своєї нареченої: «Чи не замерзли ваші милі ніжки?», тітка не може здержати сльози і, можливо, перший раз в житті відкриває вічний біль свого серця:  «Ось він запитав у тебе…чи не замерзли ваші ніжки…Мені… николи не казали таких слів…ніколи…ніколи…» А Жанна, не дивлячись на її душевну чуйність, «відчула бажання розсміятися при думці про закохану тітоньку Лізон», такий, очевидно, природній егоїзм щасливої молодості. А головне – і це одна із постійних думок Мопассана – така непроникність людей один до одного, неможливість зрозуміти один одного. 

   2.1. Виховання та юнність Жанни.

   За  висловом І. Тургенєва, в романі розповідається про «ціле  життя чесної, доброї жінки, цілу інтимну драму...» Однак  доля героїні звучить як повнозвучний акорд у симфонії життя, як величезна  частина земного буттєвого космосу.

Жанна, головна  героїня роману, добра, гуманна, прямодушна, сповнена любові до життя і довіри до людей, була гідною дочкою барона де Во. В її душі не було ніякої нещирості, забобонності, корисливості, брехні. Батько віддав Жанну в дванадцятирічному віці до монастиря, де вона отримала освіту, він хотів сам пробудити її душу, щоб вона на лоні благодійної природи зрозуміла «гармонійність законів життя». Коли вона повернулась в рідні «Тополі», буяла весна, життя здавалося їй безмежним неодмінним щастям, якого вона прагнула і в яке вірила. Та з монастиря вона вийшла абсолютно не підготовленою до життєвої боротьби, але сповненою все можливих ілюзій про очікуване щастя. З великою неясністю і чуттєвістю описує Мопассан її чисту душу, її любов до всього земного, притаманну їй «жіночу нервовість, схвильованість чутливої натури, яку найменша дрібниця доводить до безумства, невловиме враження заставляє тремтіти, зводить з розуму від радості чи відчаю».

Північно-захід  Франції. Руан. Травневий ранок 1819 Жанна, білява дівчина з очима, схожими на блакитні агати, дочка барона Ле Пертюі де Во, сама укладає валізи і знову дивиться у вікно: дощ не вщухає ... А так хочеться їхати! 
Жанна щойно повернулася в батьківський дім з монастиря, де виховувалася «у суворому ув'язненні» з дванадцяти років. І ось нарешті свобода, початок життя, і вони з татом і матусею їдуть у «Тополі», в родовий замок на березі моря, в село на все літо! Дощ не вщухає, але вони все-таки їдуть. В екіпажі дивакуватий, найдобріший батько, сильно розповніла матуся і молода служниця Розалі. Замок в «Тополях», звичайно, старий, але батько продав одну зі своїх ферм і на ці гроші привів все до ладу: адже вони з мамою вирішили подарувати цей замок Жанні. Вона стане там жити, коли вийде заміж ... А поки вони їдуть туди на все літо. 
У замку дуже просторо, дуже затишно і цілком безладно: з боків комода в стилі Людовика XIV стоять два крісла (подумати тільки!) в стилі Людовика XV ... Але і в цьому - свобода. Можна де завгодно бігати, гуляти і купатися в морі - суцільне щастя, а попереду все життя і, звичайно, любов. Залишилося тільки зустріти Його, і як можна швидше! Абат Піко, місцевий священик, обідаючи як-то в «Тополях», згадує за десертом, що у нього є новий прихожанин віконт де Лямар, чарівний, порядна, тихий. 
У неділю баронеса і Жанна відправляються до меси, і кюре знайомить їх з молодою людиною. Той незабаром робить перший візит, він чудово вихований, і його запрошують пообідати на наступному тижні. Віконт пообідав. Ще нічого не сталося, нічого ще немає, він тільки дивиться на Жанну оксамитово-чорними очима. Його звуть Жюльєн, і Жанна сповнена передчуття любові, і ось вже нарешті звучить чарівне питання: «Хочете бути моєю дружиною? » 
Обряд складений. Жанна схвильована: як же так - вчора заснула дівчиною, а сьогодні, зараз, стоячи біля вівтаря, вона стала жінкою! Але чому це Жюльєн ніжно шепоче, що ввечері Жанна стане його дружиною? 

   2.2. Життєві випробування  героїні.

   Не  встигнувши отямитися від одурманюючого  відчуття повноти юного життя, Жинна вийшла заміж за людину, яка «їй приглянулась», але яку вона майже не знала і не кохала по-справжньому. Їй здавалося що Жульєн де Ламар найкраща людина в світі. Коли вони каталися на човні Жанна була самою щасливішою в світі; ось воно, її кохання. Та перші враження були хибними про цю людину. Ще мало досвідчена дівчина вірила всім серцем в те, що Жульєн – це її доля, її шаленне кохання, таке захоплююче і п’янке. Вона виходить заміж, майже не знаючи цієї людини (навіть його ім’я вона дізналася тільки на весіллі). Життя здається їй сповненим щастя. Вона з Жульєном відправляється в весільну подорож на Корсику, її мрії збуваються. Саме в цихї місцях розгорається її шаленне кохання до чоловіка, саме тут вона розуміє сенс подружнього життя, вони зближуються.

Після приїзду до дому з Корсики розпочинаються її життєві випробування. Подружнє життя виявляється не таким як вона очікувала, це вона розуміє з того як ставиться до неї її чоловік. Він економить на всьому, звинувачуючи батьків Жанни у марнотратстві, запускає собі бороду, що робить схожим його уже не на молодого чоловіка, а на зрілого, пиячить, Жанна все більше переконується в його жадібності, чванливості і егоїзмі. Далі його зрада з служницею і народження дитини Розалі. Жанна схвильована, хоче допомогти Розалі (вони молочні сестри), треба знайти батька дитини, змусити одружитися, але Жюльєн категоричний: служницю треба гнати разом з незаконним дитям! Жанна розпитує Розалі, а та тільки ридає. Чоловік на все це злиться, але чомусь повертається «до обов'язків любові». 
На дворі зима, в замку холодно, Жанна нездужає, а Жюльєн забажав. Жанна просить його відкласти візити в спальню на день-два. Вночі Жанну б'є жахливий озноб, вона кличе Розалі, та не відгукується, Жанна босоніж, в напівмаренні, йде в її кімнату, але Розалі там немає. Відчуваючи, що вмирає, Жанна кидається будити Жюльєна ... На подушці поряд з його головою - голова Розалі. 
Виявилося, що вихований віконт, ще коли в перший раз обідав у «Тополях», пообідавши, не поїхав, а прокрався на горище, затаївся, а потім «зійшов» до Розалі. А потім все відновилося, після їх повернення з Корсики. 
Жанна ледь не померла в гарячці, а доктор виявив у неї вагітність. Всіх примирив сільський кюре, який і знайшов чоловіка для Розалі. А Жанна породила хлопчика. Його назвали Поль, і любов до нього замінила Жанні все інше. 
Нещастя ж продовжують сипатися на бідну Жанну: померла матінка, Жюльєн завів роман по сусідству - з графинею де Фурвіль, ревнивий граф виявив коханців і вбив їх, представивши справу як нещасний випадок ... А Полю минуло п'ятнадцять, довелося віддати його у коледж . І ось йому двадцять, і він зв'язався з повією, вони втекли до Лондона. Син тягне з матері гроші і вкрай розоряє. Старий барон клопочеться, закладає, перезаставляли маєток, раптово помирає.  

   2.3. Крах життєвих  ідеалів Жанни.

   Жанна не була охоплена порожніми ілюзіями на кшталт Емми Боварі, вона не шукала собі коханців, сподіваючись видужати від нудьги «світу кольору плісняви», вона навпаки обожнювала свою дитину і навіть пробачала своєму чоловікові, в якому ніколи не було й близько  почуттів, які відчував Шарль до Емми, і в боргах вона була через  бажання жити, як в романтичних  романах.

Незважаючи на те, що письменник в цьому творі  наслідував «об’єктивну манеру» Г. Флобера, ліричний струмінь в ньому є надзвичайно виразним, відчутним. Багато власного досвіду і думок про життя, про самотність людини у світі, навіть і з близькими людьми, вклав письменник у образ Жанни, тому такі сильні враження і емоції викликає твір. Жанна багато думала про фатум, про те, чому її так карає доля. Але відповіді не було. Черствість, цинічність, «буржуазність» чоловіка, його зради, думки про самогубство, смерті батьків, народження мертвої дитини, байдужість сина, втрата родинного «гнізда» - чи не забагато для слабкої жінки з глибокою і чуйною, вразливою душею, яка щей виросла в любові й благополуччі?! Жанна приходить до висновку, що «все у світі – лише страждання, горе, нещастя і смерть. Все обманює, все зраджує,  все примушує плакати і страждати». Такий її життєвий досвід.

Жанна – дівчина  романтичної епохи, наділена багатством різного роду ілюзій про велике кохання, про щасливий шлюб, про вірного  чоловіка зникли. Зникла і її ілюзія про подружню вірність батьків: серед  речей покійної матері вона найшла листи її коханця. Весь хід роману – тільки в утраті Жанною її ілюзій, та на їх місце приходили нові. Якщо Жанні не вдалось особисте щастя, то вона палко вірить, що буде щаслива  успіхами свого сина, який безсумнівно  стане великою людиною! Та і ці ілюзії гинуть: ні барону, ні їй не вдається виховати Поля. Він погано навчається, а потім стає ледащем, гульвісою і заплутується в боргах, які приходиться виплачувати барону. Дальше Поль намагається поправити свої справи і бере участь в деяких торгових спекуляціях, характерних для Червневої монархії, та він терпить поразку і приводить свою сім’ю до остаточного розорення. Барон померає з горя і в кінці роману у Жанни від усіх її фамільних володінь залишається маленький цегляний будиночок і скудна рента. Нікому більше непотрібна Жанна в світі користолюбців і лицемірів, і бажає її лише колишня служниця Розалі: повернувшись до Жанни і вражена її відчаєм, вона Бере в свої руки її справи. І в це бідне життя з’явиться Поль зі своєю дитиною від покійної коханки – і з цією внучкою будуть пов’язані останні ілюзії Жанни…