Проблемою переходу однієї частини мови в іншу

Вступ 
В українській мові наявні переходи слів однієї частини мови в іншу.Відповідно, ці слова змінюють своє лексичне значення, граматичні властивості. Такий пере-хід частин мови називається транспозицією. Термін "транспозиція" у загаль-нішому значенні позначає явища використання однієї мовної форми чи одиниці функції іншої. Як лінгвістичний процес транспозицію вчені здавна розглядали. Вперше теорію транспозиції розробив Шарль Баллі. Пізніше цією проблемою займалися О.Єсперсен, А.Селе. Вони досліджували окремі аспекти транспозиції під назвою "трансляція". 
     На сучасному етапі проблемою переходу однієї частини мови в іншу  займа-ються такі вчені: О.Безпояско, К.Городенська, В.Русанівський, І.Вихованець. Ці вчені у своїх працях виокремлюють такі типи транспозиції: субстантивація, ад'єктивація, адвербіалізація, вербалізація, прономіналізція. І. Вихованець та К.Городенська у "Теоретичній граматиці української мови" детально описують ці типи та характеризують їх за семантичними, синтаксичними та морфологіч-ними ознаками. 
     Проблеми транспозиції торкаються також й О.Земська, О.Жарких, О.Кубря-нова, які зазначали, що всередині одного деривата переплітаються два різні ка-тегоріальні значення. Окремі аспекти проблем "Функціональної транспозиції" в системі частин мови розгляне ні в наукових статтях В.Грещута та Джочки. У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять парадигми від-мінюваних частин мови (іменників, прикметників, займенників, числівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змі-нних, так і незмінних.

       У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять пара-дигми відмінюваних частин мови (іменників, прикметників, займенників, чи-слівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змінних, так і незмінних.

       Кожна відмінювана частина мови має свої характерні парадигматичні мікросистеми, які створюють систему парадигм даної частини мови. Отже, існують окремі системи парадигм іменників, прикметників, займенників, чис-лівників та дієслів, що в своїй сукупності складають загальну морфологічну па-радигматичну систему мови. У кожну парадигму входить не лише система фле-ксій (закінчень), а й певна кількість варіантів основ, які сполучаються з одними й тими ж флексіями.

       Актуальність цієї теми полягає в тому, що в нашій мові слова постійно переходять з однієї частини мови в іншу змінюючи своє лексичне, семантичне, морфологічне, синтаксичне значення і є недокінця вивченими.

     Предметом вивчення є частиномовні переходи як субстантивація, ад'єк-тивація, адвербіалізація, вербалізація, нумералізація, прономіналізація.

     Метою курсової роботи є дослідження особливостей перехідних явищ у системі частин української мови.

     Для здіснення мети поставлено такі завдання:

1)     розкрити зміст терміна "транспозиція"; 
2)     розглянути теоретичні аспекти функціональної транспозиції частин мови, зокрема: субманишвації, ад'єктивації, адвербіалізації, вербалізації, нумераліза-ції, прономіналізації;

3)     визначити похідні лексеми, спосіб творення і їх значення в контексті;

4)     проаналізувати частиномовну транспозицією на різних рівнях: синтактичному, морфологічному, семантичному;

5) дослідите явище субстантивації, ад’єктивації, прономіналізації в українській мові на прикладі творів українських письменників; 
 
 
 
 
 
 
 
 

І. Теоретичні основи явища перехідності в українській мові 

        Частини мови не є замкнутими розрядами слів. У живому мовленню постійно наявні явища переходу слів з однієї частини мови в іншу. При такому переході слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні власти-вості синтаксичні характеристики – все, що характеризувало слово, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, слово набуває нового лексичного зна-чення граматичних властивостей, що приводить до появи нового слова.

     Усі частини мови належать до єдиної лексико-граматичної  системи, між одиницями якої існують  певні взаємовідношення і тісні  взаємозв'язки.

     Ці  закономірні взаємозв'язки виявляються  передусім у взаємопереходах  і перетвореннях однієї частини  мови в іншу. О. О. Потебня в свій час писав: “Розуміючи мову як діяльність, не можна дивитись на граматичні категорії [20.35].

     Ці  живі взаємопереходи відбуваються у  зв'язку з різними змінами син -таксичного, рідше стилістичного функціонування частини мови в мовленні. Нове функціонування даного слова в реченні приводить до того, що це слово втрачає свої первинні семантичні і граматичні особливості і одночасно набуває властивостей іншої частини мови.

     Перехідні явища характеризують перетворення в системі, розвиток мови, її життя. Сама система, як певна цілість, не тільки не руйнується наявністю пе-рехідних категорій, а, навпаки, ще більше зміцнюється й урівноважується. Без них система застигла б, стала нерухомою, а через те й змертвілою. Перехідні лексико-граматичні явища скріплюють систему частин мови в процесі її роз-витку… Отже, перехідні лексико-граматичні категорії-це носії нового… Без перехідних явищ немає нового, немає руху, немає розвитку мови».

     При цьому, як зазначає В. С. Ващенко, “не можна заперечувати того, що в живій мовній структурі наявні такі елементи, які не вкладаються у типові виз-начені категорії. Такими й є явища переходу серед частин мови. Однак це не означає, що вони стоять за межами мовної закономірності. Навпаки, вони — цілком закономірні. Перехідні явища характеризують перетворення в системі, розвиток мови, її життя. Сама система, як певна цілість, не тільки не руйнується наявністю перехідних категорій, а, навпаки, ще більше зміцнюється й урів-новажується. Без них система застигла б, стала нерухомою, а через те й змерт-вілою. Перехідні лексико-граматичні явища скріплюють систему частин мови в процесі її розвитку... Отже, перехідні лексико-граматичні категорії-це носії но-вого... Без перехідних явищ немає нового, немає руху, немає розвитку мови” [4.14-15].

1.1 Транспозиція

     У сучасній українській літературній мові, як і в інших сучасних слов'ян-ських мовах, перехідних явищ досить багато. Вони охоплюють сферу майже всіх повнозначних і службових частин мови.

     Перехідні явища характеризують перетворення в системі, розвиток мови, її життя. Сама система, як певна цілість, не тільки не руйнується наявністю пе-рехідних категорій, а, навпаки, ще більше зміцнюється й урівноважується. Без них система застигла б, стала нерухомою, а через те й змертвілою. Перехідні лексико-граматичні явища скріплюють систему частин мови в процесі її роз-витку… Отже, перехідні лексико-граматичні категорії-це носії нового… Без пе-рехідних явищ немає нового, немає руху, немає розвитку мови».

     Найбільше перехідних явищ спостерігається в  сфері повнозначних частин мови. Сюди належить субстантивація прикметників і дієприкметників (варто-вий, молода, учительська, майбутнє, минуле, трудящі, незримий, лежачий, пер-ший, відживаюче, вмираюче, відстале, вчений), адвербіалізація — перехід імен-ників, прикметників, числівників, дієслів у прислівники (вниз, догори, весело, тричі, лежачи), ад'єктивація — перехід дієприкметників у прикметники (уче-ний, печений, тухлий і под.), прономіналізація — перехід числівників у займен-ники (наприклад, один — у значенні “якийсь” — хлопець), кон'юнкціоналізація — вживання займенників у ролі сполучників (який, що). Інколи займенникові форми можуть виступати у функції часток: собі, мені, тобі. У лінгвістичній лі-тературі поширена не цілком обгрунтована думка, що в процесі переходу однієї частини мови в іншу форма слова лишається незмінною. Так, О. О. Шахматов вважав, що “одні частини мови можуть переходити в інші, не міняючи своєї форми”[5.105]. Проте треба визнати, що насправді в процесі взаємопереходу однієї частини мови в іншу відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і фор-ми слова. Саме тому одним із важливих завдань морфології є з'ясування жи-вих способів переходу з одного лексико-граматичного класу слів у інший. Адже ж з цими переходами органічно пов'язані зміни і в межах словозміни, і в сфері сло-вотворення[7.65]. Так, наприклад, в основі субстантивації прикметників лежить про-цес опредмечення ознаки. При цьому в процесі субстантивації прикметник на-буває лексико-семантичних і граматичних ознак іменника: самостійних кате-горій роду, числа й відмінка. Субстантивація не лише охоплює лексико-сема-нтичну сторону прикметника, але й поширюється на граматичні значення, а тим самим і на граматичну форму. У зв'язку з цим явище переходу слів із сфери однієї частини мови в іншу треба кваліфікувати і як зміну змісту слова, і як змі-ну його парадигматичної чи словотворчої форми.

     У процесах взаємопереходу однієї частини  мови в іншу спостерігаються різні  ступені перехідності, про що переконливо  свідчить повна і часткова су-ботантивація прикметників та інших частин мови, О. О. Потебня називає грама-тичними категоріями і частини мови), якими є дієслово, іменник, прикметник, прислівник, як на щось незмінне, раз назавжди виведене з постійних влас-тивостей людської думки. Навпаки, навіть у відносно невеликі періоди ці кате-горії помітно змінюються”

     Проте треба визнати, що насправді в  процесі взаємопереходу однієї час-тини мови в іншу відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і форми слова. Саме тому одним із важливих завдань морфології є з'ясування живих споробів переходу з одного лексико-граматичного класу слів у інший.

     У загальному процесі розвитку мови найактивнішими і найпомітнішими є зміни її словникового складу. Ці зміни відбивають якісні і кількісні перет-ворення в семантичному просторі мови,  а також у складі її номінативних спо-собів і засобів.  Зміни складу елементарних номінативних одиниць у сучасних мовах,  що мають значний обсяг номінативних ресурсів,  виявляються не лише у двопланових інноваціях (похідних словах і запозиченнях),  а й в одноп-ланових.  Однопланові інновації є результатом семантичної деривації,  втори-нної номінації або транспозиції  (переходу слів або форм слів до іншої частини мови). 

     Напевне,  для визначення специфіки еволюції мови як комунікативно-семіотичної  системи значимими стали б  статистичні характеристики,  співвід-ношення двопланових й однопланових інновацій.  Однак навіть за відсутності статистичних даних цілком переконливим є той факт,  що однопланові іннова-ції належать до активних засобів поповнення номінативних ресурсів сучасних мов,  зокрема української.  Очевидно,  сам цей лінгвальний факт,  щоб стати фактом лінгвістичної теорії,  вимагає наукового осмислення у світлі загальної проблеми мовної еволюції та відповідно до функціональних й експланаторних настановсучасноїлінгвістики [11. 144-238].

     Дослідження семантичної деривації, вторинної  номінації, транспозиції є відносно новим напрямом розбудови лінгвістичної  теорії. Типовим явищем для початкових етапів розвитку певних наукових напрямів є відсутність усталеної поняттєво-термінологічної бази.  Зокрема,  це стосується й терміна транспо-зиція. У лінгвістичній терміносистемі він фіксується як полісемічний і водночас синонімічний термінам конверсія, перехід частин мови,  що,  у свою чергу,  та-кож виявляють полісемічність.  Ми зупиняємося на терміні транспозиція,  ос-кільки,  на відміну від терміна конверсія, він застосовується лише до функ-ціонально однорідних одиниць – номінативно елементарних (а не до комуніка-тивних).  Вважаємо доцільним обмежити обсяг цього терміна таким значенням:  процес перетворення семантичної структури слова,  за умови збереження фор-мальної структури,  результатом якого є утворення омонімів,  що належать до різних частин мови. 

     Сучасний  стан дослідженості явищ транспозиції характеризується вичер-пним визначенням різновидів транспозиції  (субстантивація, ад’єктивація, ну-мералізація, прономіналізація,  вербалізація,  адвербіалізація, предикативація,  препозитивація, інтер’єктивація тощо), спробами з’ясувати системні співвідно-шення між цими різновидами транспозиції і первинною частиномовною належ-ністю слова [7. 26-28]. У розгляді цих системних співвідношень спостерігаємо непослідовно диференційований підхід до явищ мови і мовлення.  Цілком вірогідною причиною цього є те,  що всі транспозиційні процеси об-ов’язково починаютьздійснюватися в мовленні.  Однак не всі такі процеси заве-ршуються формуванням мовних транспозитів. 

     У транспозиційних змін виявляється  глибоке історичне коріння.  При-чому як результат транспозиції розглядається не лише омонімія слів,  що нале-жать до наявних частин мови,  а й становлення лексичного складу нової части-ни мови.  Загальновідомими є такі факти історії мови,  які свідчать,  що резуль-татом мовної транспозиції було формування нової частини мови –  числівника,  оскільки прості непохідні числівники утворилися в результаті транспозиції іменників або прикметників [15.34].

       Крім опису транспозиції, в сучасній  україністиці здійснюються спроби  виявити закономірності,  що супроводжують  перехід слів або їхніх форм  до ін-ших частин мови. Н.Ф. Клименко відзначає можливе звуження парадигми транспозита порівняно з транспонованим [6.21]. 

     Отже,  за обсягом дослідженості транспозиції в сучасній україністиці,  визначаються такі специфічні риси цього мовного  явища:

     •  транспозиційні зміни спостерігаються  протягом тривалої історії мови і  сягають навіть праіндоєвропейського періоду;

     •  у сучасній українській мові мовна  транспозиція виявляється в субстан-тивації прикметників і дієприкметників, ад’єктивації дієприкметників,  адвербі-алізації іменників і дієприслівників,  препозитивації іменників і прислівників; 

     •  результатами мовної транспозиції є  поповнення номінативних ресурсів наявних  частин мови;

     •  утворення мовних транспозитів,  що стають засобами поповнення номі-нативних ресурсів наявних частин мови, супроводжується звуженням парадиг-ми;

     Теорію  транспозиції вперше опрацював Ш.Баллі, а Л.Теньєр описав різ-новидди транспозиції, під назвою трансляція .