Проблемою переходу однієї частини мови в іншу

     Хоча  в структурі зазначених і деяких інших вторинних прийменників прислівникового  походження можна виділити первинні прийменники (в (у), з, за, на, о, по та ін.), з погляду структурних особливостей сучасної української мови вони належать до простих, оскільки застигла словоформа є лексикалізо-ваною сполукою, компоненти якої пишуться разом. Аналогічною є структура і відіменникового прийменника внаслідок.

     Проблема  правопису не виникає при передачі на письмі тих вторинних прийменників, які утворилися в результаті переходу колишніх відмінкових зас-тиглих іменних форм або безпосередньо (коштом, край, круг, кінець, коло, пе-ред, протягом, шляхом та ін.), або через прислівники (кругом, мимо, після, серед тощо).

     Компоненти  вторинних складних прийменників, утворених  із різних ка-тюгорій повнозначних слів та простих первинних прийменників, пишуться ок-ремо (згідно з, з огляду на, залежно (незалежно) від, незважаючи на, з причини, незалежно від, з метою, поряд з, у зв'язку з і т. п.).

     Відсубстантивні і віддієслівні прийменники можуть набувати адвербі-альних функцій, зберігаючи словотворний і семантичний зв'язок з вихідними лексемами.

     Певні труднощі виникають у процесі  функціональної диференціації та правопису  одиниць, що входять до складу вторинних  сполучників і часток, походження яких пов'язують із займенниками і прислівниками.

     Вторинні  сполучники найчастіше становлять тісне  поєднання повнознач-них слів із частками або прийменниками і є завершеними лексикалізованими одиницями, що повністю втратили зв'язок із самостійними словами – зате, про-те, причому, втім, тобто, себто, щоб, якби, якщо та ін.

     Чітке розрізнення семантики і виконуваних  у реченні функцій зазначених одиниць сприяє правильній передачі їх і на письмі: лексикалізовані  сполуки пи-шуться разом, прийменниково-відмінкові форми та займенники і прислівники у поєднанні з частками – окремо.[10.]

     1.5 Інтер’єктивація

     Інтер’єктивація (лат. interjectio – вигук) – стилістичний засіб (перехід повнозначних слів у  вигуки), який надає тексту емоційно-експресивного  заба-рвлення: ой матінко!, о леле!, боже ж ти мій!, от тобі й маєш!

     Вигуки  як лексико-граматичний клас одиниць, що мають своєрідне зна-чення, відбивають дійсність нерозчленовано, не відокремлюючи емоційне від раціонального, є характерним елементом певної сфери мовлення, тісно пов’я-заним з паралінгвістичними, невербальними засобами. Така природа вигуків зу-мовлює їхнє особливе місце в системі частин мови. Вони виконують важливі функції у мовленні, в них виразно виявляється прагматичне значення, оскільки вони безпосередньо відображають прагматичний тип інформації.

     Ідеї  нерозривного взаємозв’язку процесів, що відбуваються в людській пам’яті, і процесів, що детермінують утворення  вигуків і їхнє розуміння, ви-значають загальну орієнтацію сучасної лінгвістики на всебічне вивчення ко-мунікативно-прагматичних аспектів мовних явищ, серед яких вигуки посідають окреме місце.

     Проте статус вигуків як частини мови, їхній склад, ознаки та функціону-вання у мовленні ще остаточно не визначені. Між тим саме системний підхід до дослідження вигуків дозволяє повніше описати їхні семантичні та функціональ-ні властивості, встановити зв’язки між елементами мовної системи та об’єктив-ною дійсністю, виявити умови їх мовної реалізації.

     Це  також дає змогу виявити участь вигуків у процесі мовлення, проаналі-зувати, як ці своєрідні одиниці мови використовуються мовцем та адресатом, як вони взаємодіють у процесі комунікації, в різних ситуаціях спілкування.

     Процес  переходу до класу вигуків тривалий, і не всі одиниці, які в дис-курсі виконують роль вигукових висловлень, вже перейшли в цей лексико-граматичний клас.[4]

     1.6 Кон’юнкціоналізація

     Кон’юнкціоналізація – (англ. Conjunctionalization) вживання займенників  у ролі сполучників (який, що): Що сталося? – Я не певен, що це вірне рішення.

     Сполучники, які тісно взаємодіють із омонімічними частками: ніби, ніби-то, наче, начеб, начебто, неначе, неначебто, мов, мовби, мовбито, немов, не-мовби, немовбито, буцім, буцімто. Семантична спорідненість та функціональне зближення дає підстави дослідникам об'єднувати їх у межах одного синкретич-ного класу – «часток-сполучників» (аналогічно виділяються «частки-прислів-ники», «частки-вигуки», «частки–модальні слова»).

     Ілюстративний матеріал дає можливість простежити специфіку функці-онального використання даних одиниць: сполучники поєднують компоненти словосполучень, порівняльні звороти і підрядні речення, а частки виражають різні відтінки модальних значень: гіпотетичне порівняння, сумнів, непевність тощо: 1. Тихо-тихо, ліс немов дрімає. 2. Тихо надворі, холодно і вогко, немов у нас над Темзою. У першому реченні частка виражає модальне значення гіпотетичного порівняння; її вилучення із речення не впливає на зв'язок між словами, висловлювання набуває яскраво вираженого метафоричного характеру (Тихо-тихо, ліс дрімає), при цьому змінюється його модальність.

     У другому реченні – порівняльний сполучник, із вилученням якого відбу-вається повний розрив смислового зв'язку між компонентами речення, що веде до порушення змісту висловлювання (Тихо надворі, холодно і вогко у нас над Тереблею).

     Варто зазначити також, що навіть у межах  класу сполучників аналізована  група лексем функціонує у трьох  різновидах: як з'ясувально-об'єктні, означа-льні та порівняльні. Будучи закріпленими за відповідними типами підрядних речень, вони можуть також виконувати важливу додаткову функцію, пов'язану з вираженням модальних значень достовірності, вірогідності, припущення, сум-ніву тощо, що функціонально зближує їх із модальними частками. Зазначена група сполучників і часток привертає увагу ще й тим, що в письмових роботах часто порушується їхній правопис, зокрема передається роздільне написання компонентів, співвідносних із частками. Розуміння цих одиниць як цілісних сполук у структурі сполучників і часток, їх функціональне розрізнення дасть змогу уникнути помилкових написань.

     Невмотивованим, на наш погляд, є розрізнення на письмі незмінних форм прислівника  тим часом і омонімічного сполучника, що виступає у поєднанні з компонентом  як – тимчасом як.

     Етимологічно  прозорі компоненти у структурі  складених сполучників, ут-ворених на ґрунті поєднання інших частин мови: через те що, незважаючи на те що, в міру того як, у зв 'язку з тим що, як тільки, дарма що та ін. Дана група сполучників з'являється вже у період формування нової української літератур-ної мови і продовжує поповнюватися новими одиницями.

     Клас  часток в усі періоди розвитку мови поповнювався також за рахунок  інших частин мови, шляхом партикуляції застиглих форм деяких повнозначних слів (у тому числі й прислівників).

     Перехід у частки супроводжувався повною або частковою десемантиза-цією, а часто й усіченням колишніх словоформ. Наприклад, усіченими формами колишнього давнього дієслова бути та мовити є відповідно словотворча та формотворча частка би (б), переповідна та порівняльно-гіпотетична частка мов, яка функціонує і як сполучник.

     Частки, утворені на ґрунті застиглих форм займенників та за рахунок пе-реходу в них дієслів і неусічених дієслівних форм, мають прозору етимологію та зберігають з ними формальний зв'язок: мені, тобі, воно, собі, все, що, що то за, щось, який; вже, як, мало не, далеко не, трохи не, ледве не; буває, було, давай(те) тощо.

     Специфіку функціонального використання цієї групи часток, на відміну від омонімічних  повнозначних словоформ, можна простежити у наведених при-кладах: Я й собі пройшла в садок; То де вже спокою нам ждать?; Вийшов з хати карбівничий, щоб ліс оглядіти, та де тобі\ Таке лихо, що не видно й світа!; Та що ж воно там за народ!

     Виділені  частки лише за матеріальною формою вираження  нагадують займенники або прислівники, проте яскраво ілюструють розрив семантичного і граматичного зв'язку з ними. їхня роль зводиться до вираження  різних модальних значень, передачі й посилення емоційності висловлювань тощо.

     Перехідні й синкретичні явища в системі  часток, як правило, не вплива-ють на їх правопис.

     Однак, зважаючи на поліфункціональність окремих  одиниць у межах цьо-го класу, особливу увагу при передачі часток на письмі слід звертати на їх функціональне розрізнення: смислові та формотворчі частки, поєднуючись із одиницями різних лексико-граматичних класів (у тому числі й з іншими част-ками), завжди пишуться окремо (крім деяких утворень із частками не та ні), а словотворчі – разом.: 1. Той клятий водяник! Бодай би всох!; 2. Та щоб бодай тобі кістка в горло!.

     У наведених ілюстраціях спонукальна  частка бодай виступає у поєднанні  з підсилювальними (смисловими) би і  та.

     Посилювального  спонукального характеру висловлюванню  надає і сполучникового походження частка щоб, утворена поєднанням колишнього займенника що та підсилювальної частки б, яка виконує функцію словотворчої. Функцію спонукальної частки із значенням  побажання лексема щоб може виконувати і самостійно: Щоб ти був багатий як земля!

     Часто вона виступає і як функціонально  зближувана із формо творчою часткою хай (нехай): Щоб на світанку був ти тут; Нехай на світанку буде тут.

     На  відміну від частки, омонімічний  сполучник виконує функцію засобу поєднання компонентів складнопідрядного  речення мети (рідше – з'ясувально-об'єктного): То це ми стільки вибули війни, щоб знов сюди вернулися вони? Сполучник-частку щоб слід відрізняти від омонімічного словосполучення (за-йменник що + підсилювальна частка б): Що б це сталося з моїми добрими та щирими земляками? Міркую, міркую і гадки не дам.

     Вживання  частки є факультативним (вона може бути вилученою із вис-ловлювання), у той час як у ролі словотворчої вона є обов'язковою. Аналогічне розрізнення, мотивоване смисловим принципом орфографії, спостерігається і в інших співвідносних лексемах, наприклад якби і як би (сполучник-частка і при-слівник із часткою), розрізненню яких сприяє і диференційований наголос: Якби мені черевики, то пішла б я на музики (сполучник-частка); Вже дехто й занудився при дозвіллю: Якби хоч стрельнуть, хоч пшоном, хоч сіллю (оптативна частка); Якби видніше, поблукати скрізь би (умовний сполучник) – Як би йому натякнути, що я й заміж за його [нього] ладна вийти?; І як би там він міг співати, Коли вітчизна вся німа! (прислівник як у поєднанні з часткою би). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

            ВИСНОВОК

     Зазначається, що проблема перехідності в галузі частин мови – одна з найактуальніших  у сучасній лінгвістиці. Вона виникла  ще в XIX ст., але підви-щена увага до неї з боку лінгвістів спостерігається лише в ХХ ст. Досліджуючи процес перехідності, вчені використовують різні терміни на його позначення: перехід (Н.І. Греч, А.Х. Востоков, Г.П. Павський, В.В. Виноградов та ін.), пере-хідність (А.С. Бєдняков, В.В. Бабайцева, Н.А. Каламова, М.Ф. Лукін, Є.М. Си-доренко та ін.), діахронна трансформація (В.М. Мігірін, Є.М. Сидоренко та ін.), транспозиція (Е.С. Кубрякова, В.М. Нікітевич, О.М. Кім та ін.), конверсія (О.І. Смирницький, В. Соболєва та ін.).

     Останніми роками з’явилися спеціальні роботи, присвячені теорії пере-хідності (див. роб. В.В. Бабайцевої, Є.П. Калечіц, О.М. Кім, В.М. Мігіріна, В.М. Нікітевича, Є.М. Сидоренко, Т.С. Тихомирової та ін. учених). Такий інтерес до цієї проблеми викликаний, по-перше, необхідністю дати теоретичне обгрунту-вання питанням, пов’язаним із взаємодією частин мови; по-друге, – практик-ними потребами, починаючи з визначення належності до частин мови омоніміч-них лексем і закінчуючи спробою визначити межі слова взагалі.

     У сучасній українській літературній мові, як і в інших сучасних слов'ян-ських мовах, перехідних явищ досить багато. Вони охоплюють сферу майже всіх повнозначних і службових частин мови.

     Найбільше перехідних явищ спостерігається в системі повнозначних частин мови: предикативізація, субстантивація, ад’єктивація,прономіналізація, адвербіалізація, остання з яких представлена найширше. 
 
 
 
 
 
 
 
 

ЛІТЕРАТУРА 

1. Андерш Й.Ф. Особливості адвербіалізації іменників // Мовознавство. – №1. – С. 3–7.
2. Безполяско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія. – К.: Либідь, 1993. 
3. В.В. Виноградов, Словообразование в его отношении к грамматике лексикологии, «Вопросы теории и истории языка», C. 117.
4. Ващенко В.С. Явища переходу в системі частин мови // Українська мова в школі. – 1953. – №6. – С. 14–15.
5. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови. – К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – 400 с.
6. Гнатюк Г.М. Ад’єктивація дієприкметників у сучасній українській літературній мові // Мовознавство. – 1983. – №1. – С. 19–29.
7. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. – Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954–1989. (укр.)
8. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс СУЛМ. – К.: Вища школа, 1972. – С. 393–396.
9. Карпенко Ю.О. Ще раз про критерії виділення частин мови // Мовознавство. – 2001. – №3. – С. 76–80.
10. Колодяжний А.С. Прийменник. – Харків, 1960.
11. Кубрякова Е.С. Эволюция лингвистических идей во второй половине ХХ века (опыт парадигмального анализа) //Язык и наука конца 20 века. – М.: Рос. гуманит. ун-т, 1995. – С. 144-238.
12. Кучеренко І.К. граматична характеристика дієприкметника і його місце в системі частин мови // Мовознавство. – 1967. – №4
13. Гнатюк Г.М. Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. – К.: Наукова думка, 1982. – 248 с.
14. Дубова О.А. Структурно-семантичні зміни синтетичних та аналітичних конструкцій в умовах морфологічної транспозиції (на матеріалі сучасних української та російської мов) // Вісник Київського лінгвістичного університету.  Серія: Філологія. – 1999. – Т. 2, № 2. – С. 86-91.
15. Жаботинская С.А. Когнитивные и номинативные аспекты класса числительных. – М.: ИЯ РАН, 1992. – 216 с.
16. О.М. Транспозиция на уровне частей речи и явление омонимии в современном русском языке. – Ташкент,  1978. – 246 с.
17. Клименко Н.Ф. Конверсія // Українська мова: Енциклопедія. 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во «Укр. енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2004. – С. 265-266.
18. Кубрякова Е.С. Эволюция лингвистических идей во второй половине ХХ века (опыт парадигмального анализа) //  Язык и наука конца 20 века. – М.: Рос. гуманит. ун-т, 1995. – С. 144-238.
19. Кубрякова Е.С. Части речи в ономасиологическом освещении. – М.: Наука, 1978. – 358 с.
20. Лукінова Т.Б. Числівник в слов’янських мовах (порівняльно-історичний нарис). – К.: Наукова думка, 2000. – 370 с.
21. О. О. Потебня называет грамматическими категориями и части речи), какими является глагол, существительное, прилагательное, наречие, как на что-то неизменное, раз навсегда выведено из постоянных свойств человеческой мысли. Напротив, даже в относительно небольшие периоды эти категории заметно зминюються” (А. А. Потебня, Из записок по русской грамматике, т. И — ІІ, стор. 82.
22. Таранець В.Г.  Походження поняття числа і його мовної реалізації  (до витоків індоєвропейської прамови). –  2-е вид., перероб. і доп. – Одеса: Астропринт, 1999. – 116 с.